Гришу вважали сиротою.
Було прикро, адже мати все-таки у нього була. Хіба що ніякого інтересу до життя сина не виявляла.
Гришу виховувала бабуся Анна. Хоча вихованням це назвати було важко. Більшу частину часу хлопчик належав сам собі.
Мама приїжджала рідко, надовго не затримувалася. Все поспішала у своїх справах. Перед бабусею і сином, природно, не звітувала.
– Якби не обставини… – важко зітхала вона. – То я б залишилася назавжди. «Обставинами» мама називала відсутність грошей, борги і необхідність день і ніч працювати.
В останньому вона звинувачувала свою матір і колишнього співмешканця. Якщо бабуся була винна в тому, що до своїх шістдесяти років не нажила нічого, крім однокімнатної квартири в маленькому місті, то коханець був винен в тому, що обдурив її і кинув, ледь почувши про дитину.
Гриша, як і будь-яка дитина, сприймав усі слова дорослих за чисту монету. Тому дуже шкодував маму і злився на «обставини», яких ще не розумів.
Бабуся Ганна ніколи з мамою не сперечалася і не лаялася. Жодного разу Гриша не чув, щоб вона якось невтішно відгукнулася про маму або поставила її слова під сумнів.
Бабуся казала, що матір треба любити будь-яку. Зрештою, вона так багато працює, щоб забезпечити Гришу. Правда, грошей бабуся Анна від дочки ніколи не бачила і працювала за двох.
Всі намагалася допомогти тій розрахуватися з боргами. До п’ятнадцяти років за Гришею закріпилося прізвисько Сирота. Він вже не злився через це на оточуючих. Звик. Та й у чомусь був згоден. З’явилася образа на матір.
Однак, якщо хтось говорив про неї гидоти, то відразу починав битися. Тим самим він намагався довести не стільки оточуючим, скільки собі самому, що у нього все нормально.
Що ж стосувалося бабусі, то її розповідь про те, що мама багато працює, щоб забезпечити йому прекрасне майбутнє, тепер сприймав відразу в багнети.
– Коли у неї все налагодиться, тоді все у нас буде добре.
– А якщо не налагодиться? Так і будеш шукати виправдання і сподіватися на її совість? – Запитував Гриша.
– Ти сама працюєш, не піднімаючи голови. Я тебе бачу тільки ввечері. Бабуся не знала, що на це відповісти. Нарікала на те, що у дочки доля важка. Чоловік кинув, боргів багато, робота важка.
Як мантру повторювала знову і знову. Немов намагалася переконати в цьому не тільки онука, але і саму себе.
Гришу ці пояснення не влаштовували. У свої п’ятнадцять років він розумів, що все це не більше, ніж відмовки. Хіба мало в світі жінок, які виховують дітей самостійно?
У школі не у всіх однокласників є батьки. Але матері піклуються про своїх дітей, не даючи їм відчувати себе неповноцінними.
Якось, коли в гості приїхала мама, він в черговий раз проявив підліткову норовливість. Почав сперечатися. Емоції брали гору і його слова більше нагадували скарги дитини. Маму розвеселила його «вистава».
– Яких жертв ти від мене чекаєш? – Запитала вона. Гриша ніяких жертв від матері не чекав.
– Я хочу, щоб ти була мамою. Поруч зі мною, а не десь там. – Гриша висловив своє найзаповітніше бажання. Він не відповідав на питання. Просто сказав те, про що завжди думав.
Мати ж сприйняла його слова за відповідь. Гриша й не підозрював, що для цієї жінки бути матір’ю – марна жертва.
Вона похитала головою і сказала те, що говорила завжди:
– Обставини.
Після школи Гриша міг вступити до будь-якого інституту. Але відмовився від такої можливості. Потрібно було заробляти на життя. Він багато працював. Себе не шкодував. Ніколи не сидів без діла.
По-іншому просто не звик. У нього й дитинства не було. Все доводилося робити самостійно. Бабуся тільки з роботи прийшла, а він уже їй суп зварив, шкарпетки заштопав. Стояв і звітував, як багато встиг зробити. Прибирання, миття посуду також завжди входили в його обов’язки.
Коли Гриші виповнилося двадцять років, пішла з життя бабуся. Її відхід він переживав на самоті. Мати знову з’явилася в його житті. Тепер вона метушилася, бігала по різних конторах, вирішувала питання з квартирою.
Втім, вирішувати було нічого. Свою квартиру бабуся залишила онукові. Останні роки свого життя вона дуже картала себе за свої помилки.
За те, що дочку виховала повною егоїсткою і потурала її примхам. За те, що онукові не приділяла належної уваги. Не розмовляла по душах, дратувалася на нього через втому.
Що подарунки вважала марною тратою грошей. Вона ще багато чого говорила, але Гриша запам’ятав інші її слова.
– Нічого тобі не дала, хоч квартиру залишу. А ти вже розпоряджайся як захочеш. І на матір образи не тримай. Моя вина, що вона така.
Григорій пропустив її останні слова повз вуха. Бабуся хоч і не виявляла належної турботи про нього, проте була поруч. А тепер її немає. Він переживав величезне горе, велику втрату.
Мати ж, здавалося, тільки про гроші і думала. Кричала, щось про обман і зраду. Навіть якось спробувала поговорити з сином і домовитися про те, щоб він вчинив «чесно».
– За документами квартира твоя. А за совістю? З давніх-давен спадщина переходила дітям і так далі.
Гриші було огидно її слухати. Він уже був далеко не дитиною і розумів, що до чого. Але найбільше його вразило те, як цинічно мати поставилася до відходу бабусі, яка своє життя поклала до її ніг.
– Всіх колись це чекає. Треба вирішувати нагальні справи. Що будемо робити з квартирою?
– У тебе зовсім немає душі, – заявив він.
Будь перед ним інша людина, можливо, він знайшов би вираз «міцніше».
– А у кого в наш час вона є? – Усміхнулася мати.
Коли Гриша був дитиною, то усмішку матері сприймав за посмішку. Зараз же розумів, що це не більше, ніж знущання.
– Ось саме, – в манері матері відповів Гриша і повернув слова, які вона колись сказала бабусі.
– Отже, не моя проблема, що до сорока років ти не заробила собі на квартиру.
– Боргів багато було. Мені ніде жити, – навела вона аргумент. Її анітрохи не зачепило зауваження сина.
– Я ж не прошу віддати квартиру мені. Просто продати. Поділити гроші навпіл. Ти ж не відмовиш матері?
– А у мене немає матері. Я сирота. Так інші і називають. У кого хочеш, запитай. – Гришу душила образа на матір. І на цю образу він мав повне право. – Ти для мене малознайома жінка.
– Завжди шкодувала тільки про одне. – Відповіла вона. – Що не відмовилася від тебе в пологовому будинку. Не дарма шкодувала.
Мрії про матір розвіялися, як по подиху вітру. Ніколи він не знав і не дізнається материнської турботи і любові.
Двадцять років знадобилося для того, щоб кинути в обличчя матері правду, а потім почути таку відповідь. Були і свої плюси.
Малознайома жінка більше його не турбувала. Григорій заробляв на життя тим, що розвозив вантажі по різних точках. Робота була не з легких.
У дитинстві Гриші часто снилося, як він кудись їде і ніяк не може знайти дорогу. Не може потрапити до своєї сім’ї. Зараз йому хотілося якомога менше перебувати вдома. Часті відрядження не лякали, тому що чекати його з рейсів не було кому.
Зі своєю майбутньою дружиною він познайомився в одному з придорожніх кафе.
Ксюша не була красунею, але й страшною назвати її не можна було. Симпатична, повненька дівчина виявилася цікавою співрозмовницею. Разом з батьками утримувала кафе.
Гриші дуже подобалося, як злагоджено її сім’я веде справи. Ніхто один на одного не лається, якщо виникають проблеми, то їх намагаються обговорити і вирішити. Ніхто не сміє кидатися безпідставними звинуваченнями.
У сім’ю його прийняли, як рідну людину. І це найбільше вразило Гришу.
– Тебе Ксюшка наша любить, – якось сказав тесть. – Моя дочка погану людину не вибрала б.
– Якщо ти з нею, значить ти свій. – Кивнула теща, погоджуючись з чоловіком. Від одних цих слів можна було розчулитися. Але розплакався Гриша тоді, коли дружина відповіла на його питання про подарунки.
Протягом року, що Гриша був з Ксюшею, її батьки всіляко їх підтримували у всьому. Тесть був завзятим рибалкою, і коли випадала вільна хвилинка, тягнув зятя на річку.
Там вів розмови, обговорював справи, ділився думками.Підказував, якщо Григорій просив поради. Було в цьому всьому щось таке, що приємним теплом відгукувалося в серці.
Вже через пару років Гриша свого тестя став називати батьком. Теща ж приймала зятя, як дорогого гостя. Стіл завжди ломився від різноманітних страв і частувань.
Але найбільше дивували прості дрібниці. Батькам дружини не потрібна була причина або привід, щоб йому зателефонувати. Пригадується, коли тесть вперше зателефонував Гриші, той подумав, що сталося щось погане. Він навіть зупинився на узбіччі і увімкнув аварійний сигнал, щоб його вислухати.
Тесть же дзвонив просто поговорити. Дізнатися, як справи і здоров’я. Цей жест турботи був незрозумілий. Розмову про подарунки завела Ксюша.
– Подарунки від мами і тата приємно отримувати. Але чому ти постійно дивуєшся? – Якось запитала вона.
– Не хочеш нічого від них брати…
– Як чому? Вони ж твої батьки. Навіщо їм дарувати мені такі дорогі речі?
– Що за дурне питання? Як навіщо? – Тепер вже дивувалася Ксюша. – Ти ж теж їхній син. Вони так рідко бачать тебе, що хоч якось хочуть зробити приємне. Та й я теж дуже сумую. Ти постійно в дорозі.
До Гриші не відразу дійшов сенс її слів, а коли зрозумів, то не зміг стримати сліз.
Батьки дружини стали для нього близькими людьми, але він не відразу зміг це прийняти. На думку спало зовсім безглузде порівняння з собакою. Коли людина піднімає руку, щоб погладити пса, забитий собака – відсахнеться, відчує підступ, а той, що звик до ласки, – підставить голову.
Того року довелося багато чого переосмислити. Одне лише пригнічувало – через роботу він майже постійно перебував у відрядженнях.
Права була Ксюша, коли говорила про те, що зовсім його не бачить. Потрібно було над цим думати.
Перш ніж звільнитися, він вирішив порадитися. Якою б хорошою не була зарплата, але ці гроші нічого не варті, якщо ти майже не бачиш свою сім’ю. Він тепер не міг дозволити собі витрачати весь свій час на дорогу. Та й головну дорогу – дорогу додому, він для себе знайшов.
Його рішення про звільнення і подальший пошук роботи обговорювали всією сім’єю. Гриша відчував підтримку, якої йому так не вистачало колись, душевне тепло і впевненість у завтрашньому дні.
Спеціально для сайту Stories
