З Петром вони зустрілися одного разу на міському ринку: Варя купувала яблука. Статна, широкоплеча, з ніжним рум’янцем на щоках, у блакитній шовковій сукні.
Поблажливо дозволила нести йому свої важкі сумки спочатку до кафе, де він пригощав її кавою з тістечком, а потім до рейсового автобуса, на якому вона їхала до рідного села.
Після відходу матері Варя жила одна, будинок утримувала в ідеальному порядку, худобу не заводила, працювала листоношею.
З живого, на згадку про матір, залишилися дві герані, що з весни до осені цвіли яскраво-рожевим, махровим.
Варя їх доглядала, любила, берегла і щоранку цілувала в округлі листочки.
Наївна і недосвідчена, вона вірила солодким словам Петра, який приїжджав до неї з букетиком хризантем щонеділі.
Взимку вийшла за нього заміж і переїхала до міста з квітковими горщиками і двома сукнями. Третя сукня, та сама, блакитна, була на ній. Плюс штучна шубка, та чоботи на суцільній підошві, щоб легше було намотувати кілометри з важкою поштовою сумкою на плечі. Працювати пішла знову ж поштаркою.
Прокидалася вона рано, поспішала на кухню готувати сніданок для чоловіка. Іноді, вмиваючись, уважно розглядала себе в дзеркало: обличчя кругле, з веснянками на носі, очі сіро-блакитні, коса темного волосся до пояса. “- Невже і справді любить мене таку,” думала Варька,”- ніби не красуня. ”
А те, що сам Петро не Ален Делон і трохи нижчий за неї, і в плечах вужчий, і на п’ятнадцять років старший, так це нічого. Ось правда у вазі, від частувань Варвари додав, з цим не посперечаєшся: тут тобі і теплі булочки на сніданок, і наваристі борщі на обід, і пухкі котлети на вечерю.
В гості стала заходити сусідка Ніна, яка повернулася з великого міста під крило старої бабусі. То одне дайте, то іншим поділіться.
Варька, добра душа, чаєм її поїла, кращі пиріжки для неї вибирала, гроші в борг давала. Здружилися, ніби сестри. Тільки ось сусідка була жінкою самотньою і симпатичною, пахла від неї чимось східно-пряним, в сукнях яскравих ходила, з макіяжем. І хотілося їй тепла і уваги чоловічої. Любові хотілося.
Ось Варька і застала її з чоловіком у власному ліжку серед білого дня.
Свій шовковий халатик Ніна одягала неквапливо, очей не ховала. Кохання у нас, каже, давно вже, а ти, виходить, тут зайва, просто безкоштовна домробітниця. Потім помовчала, посміхнулася і додала:
– Село, тільки борщі і вмієш варити.
Чоловік на колінах за Варею повзав, ноги їй намагався цілувати і прощення просив, поки вона по дому металася і речі збирала, раз у раз об нього спотикаючись.
Та що там збирати було, кіт наплакав, дві сукні, пара чоботів, куплених на першу зарплату, та два горщики з геранями.
З того, що після весілля вже було куплено, нічого не взяла — все залишила. Знала дріб’язковість чоловіка і розуміла, що коли він охолоне, пред’явить рахунок за кожний ґудзик.
Встигла на останній автобус до сусіднього села.
“-А там піду пішки, -вирішила Варя,
– всього чотири кілометри. ”
На півдорозі, коли втомлене червоне сонце вже йшло на спокій у густий ліс, наздогнала легкова машина. Водій, рудоволосий молодий чоловік, гостинно відчинив для неї дверцята, допоміг влаштувати кошик з квітковими горщиками на задньому сидінні. У салоні було тепло, чисто, пахло імбирним пряником.
Такий ароматизатор, напевно, подумала вона. Варя зігрілася, потягнуло в сон, навіть на душі стало легше. Так би їхати далеко-далеко і нікого більше не бачити, нічого не чути і не знати, мріяла вона.
Водій представився Михайлом, фермер-овочівник. Коли заїхали в село, мовчки показала, де зупинитися, тихо подякувала і вийшла з теплої машини.
Увечері в селі тихо. За вигорілими на сонці ситцевими фіранками господині заварюють чай, нарізають великими шматками пиріг, посипають кропом гарячу, розсипчасту картоплю.
У будинку, не роздягаючись, Варя пройшла до комода, висунула верхню шухлядку, дістала аптечку: мати приймала на ніч снодійне, має ж щось залишитися. Зібрала в жменю все, що було… І тут у двері постукали.
Вона зсипала старі, пожовклі таблетки в кишеню і відкрила двері, на ґанку стояла забутий кошик з геранню.
Коли в будинку стало тепло від прогрітої печі, Варя вийшла на ґанок з чашкою гарячого чаю в руках. Вона любила темні осінні вечори, любила, коли в будинках вмикали світло і вікна ставали схожими на банки з медом: жовті і добрі.
А небо було темно-синім. Хтось сказав би, що воно чорне, але вона довго і пильно його розглядала і була впевнена: синє. Просто дуже темне. Як чорнило. Не може небо бути чорним, коли його освітлюють міріади зірок.
Вони були видні абсолютно всі, навіть найвіддаленіші, маленькі сяючі крапки. Зірки живі, вони то тьмяніють, то спалахують, переливаються, підморгують. А одна повзла поперек неба, розштовхуючи інших. Вона теж яскраво спалахувала і наполегливо, не поспішаючи просувалася, немов човник плив по річці серед квітів і листя лотоса.
Супутник летить, зрозуміла Варя.
Через два тижні Варьку стало нудити вранці: не встигала випити чашку чаю, як доводилося бігти в туалет. А коли згадала, що другий місяць вже затримка, остовпіла: два роки не могла, невже саме тепер все сталося, коли одна залишилася?
Коли акушерка все підтвердила, сказала собі:
– Ну, одна і одна, що такого? Не я перша, не я остання, виховаю.
Працювати пішла знову на пошту, немолода вже поштарка тітка Клава із задоволенням віддала Варьці більшу частину сіл на обслуговування.
Осінь була тепла. Ось і чоботи стали в нагоді: легкі, зручні. Варька літала від будинку до будинку з сумкою на плечі, немов турботлива бджілка: тому листівка, іншому газета, третьому посилка.
Приїжджав Петро, але вона його навіть в будинок не пустила, так огидний був, і про дитину нічого не сказала. Розлучили їх швидко, без будь-яких там термінів для примирення, Ніна потурбувалася.
Варька з РАЦСу на ринок пішла, помідорів хотілося дуже. Вже на виході зіткнулася з Михайлом, підвезти запропонував.
У машині як і раніше пахло імбирним пряником.
– Ні, це не ароматизатор,- відповів він на її запитання, – це насправді пряники. У приятеля своя пекарня в місті, печуть і печиво, і тістечка, а я ось купую у них пряники для своїх працівників, що в теплицях працюють, до чаю. Смакуйте, тут багато,- і чоловік простягнув їй пакет ще теплих запашних пряників.
Що він собі уявив, побачивши, як Варька купувала помідори на ринку, невідомо, тільки наступного дня приніс їх цілий пакет. А потім ще один і ще.
Вона відмовлялася, злилася, але він залишав їх на ґанку і йшов. Варька сердилася, лаялася, все марно.
– В ліжко моє хоче залізти, думала вона, – нічого не вийде, голубчику, я вже стріляний горобець і знаю, що у тебе на думці. Всі ви однакові. Не буде в моєму домі ні подруг, ні чоловіків.
Щоб переконати в своїй неприступності впертого чоловіка, довелося пустити в хід важку артилерію — старовинну чавунну сковорідку.
Михайло не врахував, що жінка для захисту свого лігва і дитини від зазіхань невірних чоловіків піде на все, і не встиг ухилитися від сковороди, що прилетіла в ліве вухо.
Коли він опритомнів, Варька сиділа поруч, на сходинці ґанку.
— Ну, як самопочуття, запитала вона, — а якщо серйозно, досить сюди ходити. Ненавиджу я вас, чоловіки, зрозумів?
Він, звичайно, зрозумів, але фрукти-овочі раз на тиждень біля дверей залишав. І пряники. Імбирні, пахучі, смачні. І куди їх подіти?
Зворотньо відносити це багатство важко, викинути шкода. І помідорів дуже хотілося. Навіть вночі прокидалася і хотіла. Може дитині якихось вітамінів не вистачає, подумала Варька, зітхнула і понесла черговий пакет з дарами в будинок.
Михайло на очі до Варі не потрапляв, але в спокої не залишав, поки вона з листами по селах бігала, дрова наколов, в сарай склав, ґанок підправив, хвіртку оновив.
Вона теж свій запал зменшила, сковорідками більше не розмахувала. Але в будинок не кликала, чай не пропонувала.
У березні різко потеплішало, з дахів звисали крижані бурульки, з’явилися калюжі. Герань, зігріта теплими сонячними променями, розпушилася, випустила бутони і готувалася зацвісти яскраво-рожевим…
Михайло прокинувся, коли в двері постукали. Варя простягнула йому ключ зі словами:
– Квіти там у мене, поливай, скоро повернуся.
День виписки з пологового будинку був сонячним. Варька світилася від щастя, притискаючи до себе згорток з пишним блакитним бантом. Михайло вів машину, обережно об’їжджаючи калюжі і ямки.
— Ти куди нас повіз, ти що, ключ від будинку забув, — занепокоїлася Варя, коли машина проїхала повз її будинок.
— Нічого я, Варя, не забув,- впевнено відповів Михайло.- Просто жити з сином будеш тепер у нашому домі. Нашому так. І не сперечайся. Ліжечко для малюка я купив, пелюшки теж.
Невелика затишна кімната була залита сонячним світлом, пелюшки і сорочечки височіли рівними стопками на сповивальному столику. Варька підійшла до вікна.
— І ви тут? Вам тут добре, світло, тепло?
На підвіконні стояли горщики з геранню. Вони цвіли яскраво-рожевим, пахли і виглядали задоволеними життям.
Дитина в ковдрі прокинулася, закашлялася, наморщила носик.
– Що зголоднів, синочок, – посміхнулася Варька і почала розстібати пальто…
…Через два роки, в тому ж пологовому будинку, Варька стала мамою двох крихітних, схожих одна на одну, немов дві краплі води, дівчаток. І хоч волосся на їхніх голівках було ще ледь видно, але вже було зрозуміло, що воно золотистого кольору.
Спеціально для сайту Stories
