– Ніхто… ніхто б не зрадів, — схлипувала мати. — Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
– Мамо… – Діма підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч із Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її кохаю.
– Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
– Що – чому? Чому люблю?
Діма ріс у любові та турботі. У нього вдома все було добре – батьки не тиснули на сина, не нав’язували свій вибір. Зате у всьому підтримували. Дмитро виріс, вивчився на юриста і влаштувався на роботу в хорошу компанію – набувати досвіду.
Він одружився через пару років після закінчення інституту зі своєю однокурсницею Ольгою. З дітьми не поспішали – обом хотілося реалізуватися у професії.
– Можете жити у нас, – запропонувала мати Дмитра, Ірина Вікторівна.
– Та ми орендуємо квартиру. Удвох легше.
— Може, краще відразу взяти іпотеку? Навіщо платити за чужу, коли можна за свою.
— Мамочко, ти, як завжди, говориш розумні речі. Я подумаю.
— А що тут думати? Ми допоможемо, так, Іро? — підтримав дружину Андрій. — Дамо вам на перший внесок.
Діма навіть розчулився: ну як йому пощастило! Такі розуміючі батьки. Навіть допомогти готові. Але він не готовий приймати їхню допомогу – нехай спокійно відпочивають, вони це заслужили.
Замість того, щоб допомагати синові з квартирою, поїхали б, світ подивилися. Вони з Ольгою молоді, самі впораються.
Дружина, однак, з ним не погодилася.
– Дмитре, та ти чого? Якщо самі пропонують допомогти – навіщо відмовлятися?
Йому стало неприємно. Трохи. Чого це Ольга вирішує, приймати допомогу від його батьків, чи ні? Чи тому, що вони – не свої, то їх і не шкода?
– Я подумаю. – пообіцяв Діма.
Але подумати не довелося. Несподівано пішов з життя батько. Вранці сів за стіл, наливши собі каву, закашлявся і впав головою поруч із чашкою. Швидкій залишилося лише констатувати см..ть. Ірині та Дімі потім сказали, що й Господь Бог не врятував би – тромб.
Похоронивши батька, Діма вирішив відкласти питання з купівлею квартири – у нього не було настрою для цього. Він з головою поринув у роботу, часто відвідував маму, від дружини, навпаки, віддалився.
– Дмитре, що у нас відбувається? – запитувала Ольга.
– У нас все нормально, – байдуже відповідав Діма. – А що тебе не влаштовує?
– Не можна ж так довго сумувати? Ти ж живий!
– А хто встановлює терміни, протягом якого часу можна сумувати, а коли не можна?
– Батьки йдуть! Це нормально!
– У п’ятдесят шість років? Це не нормально!
– Ми будемо щось вирішувати з квартирою?
Діма уникав цих розмов. Може, дружина й права, але батько своїм раптовим відходом добряче вибив у нього ґрунт з-під ніг. Треба якось починати жити, розуміючи, що більше ніколи… але як?
Тільки на роботі Дмитру було добре. Тільки там він і відволікався.
Одного разу, допомагаючи старшому колезі на судовому процесі, – вони захищали дівчину, – Дмитро відчув сильний біль у животі.
Він зціпив зуби, зблід і вкрився пітом. Олександру Кириловичу помітив, що Дмитру недобре. Він попросив перерву, під час якої відвів Дмитра вбік і запитав:
– Як ти взагалі?
– Щось закололо… але вже краще.
Дмитро був білий, як папір, і його, здається, почало трясти.
– Ні, не краще. Я ж бачу. Давай я відведу тебе до Марини — вона тут працює консультантом. Моя добра знайома. І попросимо викликати тобі швидку.
– А засідання?
– Та до біса засідання! Що я, сам не впораюся?
По дорозі до Марини Олександр Кирилович нарікав на те, яка тепер квола молодь. І що він у віці Дмитра…
Прийшли. Марина, слава Богу, була на місці, а то Дмитру й справді було щось зовсім недобре. Олександр Кирилович повернувся до зали, а консультантка Марина викликала Дімі бригаду лікарів, додаючи:
– Слава Богу, сьогодні тут ніякі зірки не судяться, а то журналісти роздули б скандал, побачивши швидку. Так? Ну, все, лежи на диванчику, до суду вони швидко приїжджають.
Приїхали й справді швидко. Оглянули Дмитра й забрали з собою. У лікарні Дімі зробили укол, потім обстежили не надто приємними методами й повідомили, що в нього рак.
– Я вам дам направлення. До хорошого лікаря, професора. І головне, не хвилюйтеся!
– Ви такі речі говорите, а потім радите не хвилюватися. Як на вашу думку, це можливо?
– Ну, а куди діватися, молодий чоловіче? Що знайшли, про те й говоримо. Так, ще порада: зателефонуйте і запишіться до лікаря прямо зараз. У вас усе в межах норми. Виріжуть, і все. Може, навіть терапія не знадобиться.
Дмитро зібрав результати досліджень, з якими треба було йти на прийом до професора, і на дерев’яних ногах вийшов із
лікарні. А там уже вечір накрив місто темним покривалом… куди їхати? Додому?
Останнім часом Ольга не здавалася йому людиною, яка підтримає. Або хоча б зрозуміє.
До матері Дмитро теж вирішив не їхати. Від матері він повинен приховати правду. Мати рік тому поховала чоловіка, навіщо їй зараз хвороба сина? Та це її просто в.’є!
Дмитру було страшно. Світ навколо ніби став ворожим, небезпечним, Дмитро боявся поранитися об нього. Якщо це взагалі можливо – поранитися ще сильніше.
Він пішов у бар. Дмитру це здалося найрозумнішим. Вдома на нього чекав сюрприз — дружина Оля планувала повідомити Дімі, що хоче розлучитися.
Точніше, не так. Вона хотіла поставити ультиматум: або Дмитро перестає сумувати, і вони разом будують своє спільне майбутнє, або вона йде.
Побачивши постать, що з’явилася на порозі о пів на першу ночі, Ольга зрозуміла, що говорити про розлучення їй сьогодні ні з ким.
Коли Діма впав спати на диван, вона вирішила підібрати з підлоги розкиданий ним одяг. У кишені піджака шаруділи папери – Оля не витримала, подивилася.
Мало що зрозуміла – почерк був нерозбірливим, але що Дмитро хворий і серйозно, здогадалася. Відразу стало зрозуміло, чому він так напи..я – її чоловік зазвичай не вживав.
До третьої ночі Ольга сиділа в кухні, дивлячись у ніч за вікном. Діма після втрати батька став похмурим і не надто придатним до спілкування, що ж буде тепер, коли він захворів…
Вона вирішила відкласти розмову. Спочатку Ольга підтримувала Дмитра. Мамі він так нічого й не сказав, хоча дружина не розуміла:
— Як можна таке приховувати? А якщо щось трапиться? На тій самій операції?
– Це ти мене зараз намагаєшся підбадьорити? – хмикнув Дмитро. – Не треба говорити! Не смій проговоритися.
– Гаразд.
Ольга щиро намагалася бути хорошою дружиною. Ну, або їй так здавалося. Дмитру все-таки довелося після операції проходити терапію, щоправда, не на крапельницях. На таблетках. Він схуд і облисів.
На роботу продовжував ходити, незважаючи на слабкість. Колеги, якщо й щось здогадувалися, питань не задавали. Дмитро працював добре, а більше й не треба.
– Ну, і як ти збираєшся це приховати від матері? – запитала Ольга, дивлячись на чоловіка.
Худий, лисий. Правда ж? Дмитро вже місяць не навідувався до матері.
— Ідея! Ми подзвонимо їй і скажемо, що вирішили пожити в Харкові, наприклад. У мене там тривале відрядження. Класно придумав?
— Дурниця, а не ідея, — відрізала Ольга. — Мама попросить поговорити по відеозв’язку, і вуаля! Тоді вже кажи, що у тебе відрядження в глухе село, де немає зв’язку.
— Оль… чого ти така зла? Ніби щось не договорюєш…
Насправді Ольга втомилася. Вона вже майже була готова розійтися з Дмитром, коли він захворів, і йти стало соромно. Але ж зараз чоловік майже здоровий! Навіщо далі прикидатися?
– Діма, я вже не впевнена в нас.
Він подивився на дружину і запитав:
– Тому що я хворію?
– Ні. Ще раніше.
Ольга мала рацію. Він і сам не був у них упевнений. Наче вони, не подумавши, не розібравшись у почуттях як слід, одружилися помилково. Може, настав час виправляти помилку?
Дмитро з Олею розлучилися безболісно. Він був їй дуже вдячний за те, що вона не пішла раніше. Підтримала під час хвороби. Лікар після чергового обстеження твердо сказав, що у Дмитра ремісія.
– Тільки не забувайте перевірятися. А то я вас знаю, молодих… дізналися, що ремісія, і помчали у всі тяжкі.
Молодих…Дмитру вже було двадцять вісім. І коли ж він встиг набрати стільки? Звісно, щодо «у всі тяжкі» лікар мав рацію. Дмитро так і вирішив: сьогодні він відсвяткує як слід, а завтра поїде до мами. А то вже некрасиво виходить.
На голові відросла невелика колючка, Дмитро скаже, що просто коротко постригся.
Хвороблива худорба поступово зникала. З’являлися сили. Вийшовши від лікаря, Діма зателефонував друзям, Михайлу та Кості, і вони пішли в клуб.
Ви..вали, їли, танцювали. Хлопці з кимось там знайомилися –Дмитру це було нецікаво. Це ще встигнеться. Зараз він повинен відсвяткувати своє… своє – що? Воскресіння? Друге народження? Мабуть, недалеко від істини.
Дмитро зачепив її плечем, викручуючись на танцмайданчику. Згадав молодість, як то кажуть.
— Вибачте! — викрикнув він.
— Що? — перепитала вона.
– Вибачте, я вас штовхнув.
Їй було років тридцять. Вона раптом взяла його за руку і потягла з танцмайданчика. Сходами. На другий поверх – там було не так голосно.
Нагорі вона зупинилася, обернулася і запитала:
– Що ти кажеш?
– Я штовхнув тебе. Вибач.
– Нісенітниця! Може, це я тебе штовхнула? Там усі штовхаються. Не переймайся.
Вона посміхалася і дивилася на нього. Мабуть, все-таки не тридцять… тридцять п’ять?
– Я – Діма, – сказав він.
– Дуже приємно. Юля.
Дмитро подумав, що запрошувати її за стіл до своїх, нестриманих на язик, друзів не дуже хочеться. Юля теж не кликала його до своєї компанії. Він уже повернувся, щоб піти, але вона раптом сказала:
– Підемо звідси?
– Так. – чомусь зрадів Дмитро. – Так, ходімо.
Він залишив хлопцям гроші за те, що з’їв і випив, і вийшов на вулицю. Юля з’явилася через хвилину. Взяла його під руку, і вони пішли. Про щось базікали – про все і ні про що, як то кажуть. Біля одного з будинків Юля зупинилася:
– Ось. Тут я і живу.
Дмитро кивнув. Потім нахилився, щоб поцілувати в щічку. Але чомусь поцілував у губи. Ніч вони провели у Юлі, вранці він поїхав. Обмінялися телефонами.
Діма відвідав маму, продовжив працювати, життя йшло своєю чергою. З Ольгою вони підписали документи про розлучення. Дмитро продовжував орендувати квартиру і думав: навіщо йому одному ціла квартира? Але ж не до матері повертатися! Ну добре… грошей вистачає – поки що буде винаймати. Або все-таки взяти цю кляту іпотеку?
Хотілося зателефонувати Юлі. Одного разу він так і зробив:
– Привіт. Це Дмитро.
– Привіт! – весело сказала вона. – Куди зник?
Вони зустрілися. Повечеряли в кафе. Погуляли. І знову пішли до неї. Коли лежали, сплевши пальці й дивлячись у стелю, відчуваючи безглуздість і нірвану, Юля раптом запитала:
-А скільки тобі років?
– Скоро буде двадцять дев’ять.
– Зрозуміло. А мені сорок чотири.
Він стримався — не став підстрибувати на ліжку, як збуджений підліток. Здивувався, обдумав це, а потім сказав:
– Я думав, що менше. Ти дуже добре виглядаєш.
– Я дуже добре за собою доглядаю. Фітнес, косметолог. Харчування. Я не хочу старіти.
Діма повернувся до неї і підвівся на лікті:
– Ти й не старієш.
– Коли-небудь все одно…
– Ой. Та що ми знаємо про коли-небудь?! Я недавно вилікувався від раку. Тепер бачу світ трохи інакше…
– Правда? – ахнула Юля. – Ого! Ти молодець.
Він міцно обійняв її. Яка різниця, скільки кому років?!
Все виявилося серйозніше, ніж вони думали спочатку. Почуття охоплювали їх, затягували, не хотіли відпускати. Юля запропонувала Дмитру переїхати до неї, якщо він хоче. Він захотів.
Зранку вони пили смачну каву, цілували одне одного, і розбігалися по своїх справах. Діма їхав у контору або відразу до суду. Юля вирушала керувати агентством нерухомості.
Її батьки жили в іншому місті, син виріс і одружився – жив самостійно. А ось своїй мамі Дмитро хотів представити Юлю, але поки не знав, як. Відразу, чи якось підготувати…
– Чому ти розлучилася з чоловіком? – запитав одного разу Дмитро у Юлі.
– Не знаю… – розгубилася вона. – Просто розлучилася. Кохання минуло, а просто жити разом не захотіли. А що?
– Та так… радію цьому факту. От якби ти не розлучилася, то ми б зараз не були разом.
Вона щасливо посміхалася. А Діма не брехав. Як відчував у той момент, так і говорив.
Все-таки вирішив мамі не говорити заздалегідь. На Юльці ж не написано, скільки їй років. Ніхто б і не подумав, що вже за сорок.
Вони купили Ірині квітів і приїхали в гості в суботу. Вона зустріла їх за накритим столом. Якщо й здивувалася, що обраниця сина старша, ніж очікувалося, то й не показала цього. Мило поспілкувалися, і Діма з Юлею поїхали. А в понеділок Ірина зателефонувала синові в розпал робочого дня – він якраз вивчав документи по справі.
– Мамо, все гаразд? Я зайнятий, довго не можу говорити.
– Дмитре, ти не міг би заїхати ввечері?
– Мамо, щось сталося?
– Ні. Просто я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.
Діма вийшов з офісу, який ділив із колегою, у коридор.
– Мамо, якщо це про Юлю, ти даремно витратиш час. Я її кохаю, і я буду з нею.
– Я знаю, – втомленим голосом сказала Ірина. – Знаю! Як вирішиш, так і буде. Просто… приїжджай, і поговоримо. Хіба я не можу поговорити зі своїм єдиним сином?!
Дмитру здалося, що мама сердиться. Він пообіцяв заїхати. Юлі збрехав про нараду щодо важливої кримінальної справи. Дмитро справедливо вирішив, що якщо скаже правду, Юлька зрозуміє – розмова буде про неї.
– Мамо, я ненадовго, – попередив він, заходячи і цілуючи матір. – Кажи!
– Скільки Юлі років?
– Мамо!
– Просто скажи! Вона гарно виглядає, але я зрозуміла, що не тридцять.
– Сорок п’ять виповнилося.
Ірині хотілося схопитися за серце, але вона стрималася.
– Синку… це ж безперспективно! І ти так і не пояснив, чому ви з Ольгою розлучилися.
– Розлюбили, мамо. Так буває.
– Так швидко? Не буває! – відрізала мати.
– Буває й швидше.
Він зрозумів, що доведеться вислухати, і влаштувався в кріслі. Мати весь час говорила про відсутність перспектив і бажаних онуків для неї. Щось там ще про гормони та перебудови.
Кілька разів ввічлива й інтелігентна Ірина Вікторівна вимовила слово «стара». Побачивши, що Дмитро ніяк не реагує, навіть не сперечається з нею, мати розплакалася.
– Ніхто… ніхто б не зрадів. Кому сподобається, що син знайшов собі стару?
– Мамо… – Діма підійшов і обійняв її. – Вибач, але я не думаю про перспективи. Я живу сьогодні, а сьогодні мені дуже добре поруч із Юлею. Вона – красива жінка, порядна людина, і я дуже її люблю.
– Чому? – запитала мати, витираючи сльози.
– Що – чому? Чому люблю?
– Чому ти не думаєш про своє майбутнє?
Дмитро не міг думати про нього. Більше не міг. Він лежав у лікарні, поки йому робили операцію, і поки рана заживала. Він бачив, як вранці людина могла жартувати й будувати плани, а ввечері цю людину відвозили до мо….
Кілька разів Діма бачив це на власні очі. Тоді він і зрозумів: все, що є – це сьогодні. Тільки сьогодні він і буде жити.
Може, колись він розповість матері про свою хворобу. А поки що просто не готовий!
— Мамо, вибач, якщо я тебе засмутив, — чесно сказав Дмитро.
— Та що ти, синку, — одразу розчулилася мати. — Все гаразд. Живіть, раз ви щасливі, що вже тепер.
Діма відчував, що мати лукавить. Вона не рада, і навряд чи змириться. Але його життя…
Пролунало повідомлення. Дмитро глянув на екран – Юля надіслала сердечко. Просто так.
Він залишився у мами ще на годину, переконався, що вона хоча б перестала нервувати. Нічого… якось буде. І потім, чому це мама вирішила, що у неї не буде онуків? Юльці ж не шістдесят!
Діма подумав про це і посміхнувся. Треба буде якось обережно запитати, що Юля думає про це. Хто знає… а раптом?
А якщо й ні – неважливо. Все буде так, як буде. Головне, їм добре разом. Дуже добре.
– Привіт! – вона відкрила йому двері в милому фартуху із зображенням оголеної дівчини в повний зріст, але без голови. – Заходь швидше, будемо вечеряти.
Дмитро подивився на фартух і розреготався. Ні, ніхто його не переконає, що він чинить неправильно. Він занадто щасливий для цього.
