– Ех, дівко, заміж тобі час. Он подивись на Петра. Чоловік могутній, руки, як кувалди. Підкови гне і не кривиться. На руках носить буде, – казала мати, дивлячись на свою Галинку.
Та зареготала: – Ну так, візьме на руки і зігне за звичкою, як підкову. Буду я потім все життя носом землю борознити
– Тьху, дурепа. Їй серйозно, а в неї хіханьки. Мати слухати треба, якщо добра хочеш. Знаю по кому сохнеш. Тільки Андрійко чоловіком поганим буде, пам’ятай мої слова, – зітхнула мати.
Галинка різко обернулася: – Чим він тобі не милий. Працівник. У них будинок найдоглянутіший у селі. Усе вдома гаразд. І у нас так буде.
Тепер мати засміялася: – А хто це все робить, не знаєш? Брат його старший Грицько. Це в його руках все горить, а у твого Андрійка тільки гармошка на думці, та найближчий сінок. Вас дурень обтискати по черзі тягає.
– Мамо, ти кажи, та не замовляйся. Грицько у них інвалід. Голова завжди набік, сутулий, одна нога коротша за іншу. І як він на твою справляється? – запитала Галинка.
– А ти сходи до них вдень, як ніби тітці Люді яблука допомогти зібрати. Тоді все побачиш і зрозумієш, – порадила мама.
Галинка послухала та пішла. Приходить, а Андрійко під навісом спить. Вона його в бік пхнула: – Ти ж мене вчора рано додому провів. Сказав завтра рано-вранці з батьком дах лагодити будеш?
Він позіхнув і спитав: – А ти чого приперлася. Мене проконтролювати? Так я тебе заміж ще жодного разу не кликав. Рано мені ще.
– Ну рано, так рано. А я просто мамі твоєї яблука зголосилася допомогти зібрати. Ти приєднуйся. Їх стільки, що здається навіть не зменшуються, – запропонувала Галинка.
Андрійко пирхнув: – Ще чого. Щоб всі з мене сміялися. Дивіться, Андрюха бабською справою зайнятий. А ти йди, знаєш куди?… мамці допомагати, – і повернувся на інший бік.
Галинка образилася. Лише вчора ввечері обіймав та коханою називав. Вона взяла кошик і до тітки Люди. Вона збирала яблука і чула, що хтось за будинком стукає молотком. Вона не втерпіла: – А що там дядько Петя будує? У вас наче все гаразд?
Тітка Люда зітхнула: – Це не Петя, а Грицько. Залізку якусь підняв, спину й покрутило. Він за звичкою щось лагодить чи майструє, не може він без роботи не те, що Андрійко, тому погуляти тільки й треба, але ми з Петром мовчимо, адже Гриша не одружиться. Хто за нього піде.
А Андрійко нам онуків, чи онучок до хати приведе. Отак і живемо, голубонько. Якщо цікаво дуже, сходи подивися. Тільки він у нас полохливий і сором’язливий. Може і втекти, – попередила вона Галинку.
Та просто з кошиком пішла на звук. Грицько сидів на лавці, вирізав щось із дерев’яної чурочки. Галинка обережно сказала: – Здрастуйте. А можеш мені показати?
Гриша здригнувся, але не втік. Простягнув їй брусок. А там? Вона. Знайомі риси були вже відомі.
– Це я? – не повірила Галинка своїм очам. Гриша кивнув головою.
Раптом узяв її за руку і потяг кудись за городи. Галинка злякалася. І поки вона вирішувала, кричати їй або бігти, як опинилася в маленькій кімнатці. Там вона була. Галя. Із глини, з дерева. Навіть намальована на маленькому аркуші паперу. «Навіщо?» – тільки й спитала вона.
Він хрипко сказав: – Просто ти гарна, не те що я, – і він відвернувся від неї. Плечі його затремтіли і Галинка спробувала його обійняти
– Ну, що ти? Я не знала. Ти що, закоханий у мене? – запитала вона.
Він ледве повернув голову і Галинка побачила його очі. Блакитні, як озеро влітку, а в них хлюпалося таке кохання, що Галинка злякалася і втекла.
– Ну навіщо ти мене таким виродком народила? Краще б притопила в кориті. Поплакала трохи і забула. Он у нас Андрій, його всі люблять, а від мене сахаються, як від прокаженого. Вона, уявляєш, від переляку втекла. Не хочу, щоб Галинка за Андрія виходила. Я цього не винесу.
Мати гладила його по голові й плакала разом із ним.
– Ти що, синку? Щоб я своїми руками дитя своє на той світ відправила? А Галинка гарна дівчина. Ось щастя тому буде, хто з нею одружується. І добра і працьовита, а про Андрійка не турбуйся, не любить він її. Серцем бачу. А ти кинь ці думки, не смій. Знайде і тебе доля, від неї не втечеш, не сховаєшся, – заспокоювала його мати.
А тим часом Галинка не могла забути очі Грицька. Такого кохання вона ніколи не бачила. І найголовніше, що її серце теж відгукнулося. Дедалі частіше думати про нього стала, а найдивніше, що вона навіть не бачила його вад.
– А, Галинко! До мене прийшла чи до матері. Пішли провожу .. Вона там що то в городі копається, потім знову яблука збирати чи що? – грайливо запитав Андрійко.
– Ні, я до Грицька. Вибачитись хочу. А ти йди, куди йшов. Он краще матері допоможи, а ні, у тебе вже плани на вечір. Там наче під березою тебе Віра чекає, – і пройшла повз оторопілого Андрія.
Ніхто в селі не міг повірити, що красуня Галина виходить заміж за Григорія. Обговорювали, навіть про приворот говорили. Одна мати знала, що дочка серйозно закохалася. Вони з Гришею годинами сиділи поруч голова до голови і про щось говорили.
Сміялися над жартами і не відводили одне від одного очей. Вони й одружилися тихо та скромно. Навіщо, щоб гості сидячи за столом перешіптувалися. Один Андрійко відреагував так, малюючись перед дівчатами, кажучи:
– А я ж їй трохи пропозицію не зробив, а вона братика мого ущербного обрала.
А Галя з Гришею переселилися на край села. Чоловік намітив план будинку і з усім азартом почав його будувати. Щоправда, допомагали йому. Батько Галинки та батько Грицька. Такий теремок вийшов. Око не відірвати. Батьків своїх вони потішили. Двох онуків та онуку їм народили. А Андрійко?
Він ще гуляє, але не з молодими, а хто пригріє. Навіть до заміжніх, за що і битий був, а йому все одно. Обтерся, синці, та забиття залікував і далі в дорогу. Натомість у Галинки з Гришею все чудово. Багато хто заздрить. Інші ж єхидно кажуть: – Дав же красуні Бог неповноцінного чоловіка.
На що Галинка завжди зі сміхом каже: – Та я через 30 років такою ж стану. Подивіться на себе, то згорбившись ходите, бо спина болить, то радикуліт, то ще якась болячка. Мій Гриша тільки на вигляд такий, а насправді, в душі найдобріша і найкрасивіша людина.
