Відображенню у дзеркалі я залишилася задоволена. Блакитні шортики з бахромою, зроблені з обрізаних джинсів, біла майка з рожевою квіточкою в центрі, великі срібні кільця в вухах і срібний браслет (мамин), що дзвенить сердечками.
Волосся красиво укладене, вії підфарбовані, загалом – класно! Єдине: хотіла взути мамині туфлі на підборах, але у неї нога на пів розміру більша, та й ходити на них поки не вмію. Довелося взути балетки (білі).
– Ну як, бабусю? – я повернулася до бабусі, яка стояла в дверях, і прийняла позу манекенниці.
– Чудово! Зірочка ти моя «симпатична» (так вона мене часто називає)!
Бабуся – це поки що головне кохання в моєму житті. Напевно, перше, що я почала розуміти в житті, мої перші емоції радості, щастя, пов’язані з нею. Батька не знаю, мама все життя кудись поспішає: будує кар’єру, влаштовує особисте життя… А ось бабуся завжди має до мене справу.
Все, чого я досягла до своїх майже шістнадцяти років (через кілька місяців виповниться) – завдяки їй. А досягла я багато чого: добре вчуся, плюс музична школа, плюс хореографія, плюс ще дуже багато різних захоплень.
– У нас з тобою симпатія, – любить говорити бабуся, – я без тебе не можу, а ти – без мене! Як я буду ділити тебе з залицяльниками?
Я завжди сміялася над цією її реплікою, а зараз і «залицяльник» з’явився. Данило з «Б» класу. Я, здається, не на жарт закохалася, причому, вперше (Вадьку і Валерку не рахую – це так, не рахується). І ось бабуся збирає мене на перше побачення!
– Ой, ніжки мої бідні, зовсім не носять, – оманливо – засмучено каже бабуся, – а то б я з тобою пішла. Стежила б, щоб всі пристойності були дотримані. Що смієшся?
Я сміюся і обіймаю улюблену бабусю
– Гаразд, бабусю, я пішла!
…Біля під’їзду, як завжди, на лавочках був повний «старечий» аншлаг. Я привіталася і побігла на зупинку. Услід щось зашепотіли, але мого сонячного настрою такою дрібницею не зіпсувати.
…Данило не прийшов. Я кілька разів продефілювала по площі, де була призначена зустріч, потім зайшла за ріг, подивилася на годинник мобільного, почекала там ще хвилин десять для вірності, крадькома виглядаючи з укриття, а коли зрозуміла, що він не прийде, вимкнула телефон і пішла додому.
Що я скажу бабусі? Це так соромно – зізнатися в тому, що тебе образили, принизили.
Я сіла на гойдалку біля будинку і почала думати: збрехати чи не збрехати бабусі? Скажу, мабуть, що посварилися, і тому так швидко повернулася. Крім образи і приниження не відчувала нічого.
– Завтра ж подзвоню Вадьці і Валерці – прибіжать як милі, і буду гуляти з ними біля будинку Данила – нехай позаздрить!
– Ні, брехати не буду! – передумала я, – бабуся цього не заслуговує, тим більше, може і пораду дасть якусь цінну.
Пройшла знову «крізь стрій» стареньких, і, вже увійшовши в під’їзд, почула:
– Дивись, вбралася як, ще коротше, і зовсім д…у буде видно! Це зараз, коли зовсім соплива, собі дозволяє, а коли підросте, що буде? У неї і мамка така ж ходила – ходила, та в подолі і принесла.
Тут я вже остаточно розплакалася (сльози були дуже близько), і, минаючи ліфт, кулею влетіла на свій шостий поверх.
– Що сталося, онучко? – занепокоїлася бабуся, – не прийшов, чи що? Та це, тьху, дурниця! Ти у мене і красуня, і розумниця, і струнка як берізка, у тебе ще, знаєш, скільки їх буде?
– Та я не через це… бабусю, чому вони такі злі?
– Хто? – не зрозуміла бабуся.
– Та, ці, які на лавочках сидять. Такі гидоти говорять. Я розумію, у ваші часи все було зовсім інакше, але ж не можна так!
Бабуся мовчки вислухала мою розповідь про те, що я почула, і почала одягатися. Я розгубилася. Справа в тому, що у бабусі, і справді, хворі ноги, і з дому вона майже не виходить, а «повітрям дихає» на лоджії.
– Ти куди, бабусю? Що ти задумала?
– Я їм покажу, як мою онучку ображати! – тоном, що не терпить заперечень, жорстко сказала бабуся, – виведи мене на вулицю, а коли подзвоню – спустися за мною.
Ліфт, слава Богу, працював (бабуся дуже боїться, що він зламається, і доведеться «кульгати» пішки). Ми благополучно спустилися вниз, і бабуся махнула мені рукою, щоб я йшла додому. Я розвернулася, назад, а потім цікавість настільки охопила мене, що, крадучись, я сховалася за відкритими вхідними дверима.
– Добрий вечір, пані! – привіталася бабуся, – а чи не посунетеся трохи, давно в такому приємному товаристві не була! Ноги, бачите, болять.
Місце одразу знайшлося. Бабуся сіла.
– Так, так, Олександра Петрівна, ми не молодіємо. Хвороби косять одна за одною, – співчутливо вимовила тітка Марія, сусідка з п’ятнадцятої квартири, – але в душі ми – молоді!
– Молода – то ти, така відривна була, – начебто підтримала розмову бабуся, тільки тон її зовсім не відповідав настрою співрозмовниці. Та насторожилася.
– Твоя мати, царство їй небесне, пам’ятаю, ганяла тебе за те, що з гулянок напідпитку вічно приходила. То сукню порвеш, то каблук зламаєш. А раніше – бідність, яка була!
Грошей все коштувало величезних. Та й не купити було. Ось мати тебе і ганяла! А ще, пам’ятаю, як тебе з Василем Тимофієвим у під’їзді застукала: він з тебе сукню по пояс здер…, далі розповідати?
Запала тиша. Тітка Марія сиділа як соляний стовп і, не моргаючи, дивилася на бабусю. Всі інші зловтішно і з розпираючою цікавістю дивилися на неї. Вони ще, мабуть, не розуміли, що це тільки початок.
– Софіє Миколаївно, а пам’ятаєш, як ти бігала до Володьки – кучерявого, нашого двірника? Весь двір знав, крім твого покійного Федора. Святий був чоловік! А як штани шив! Ось тільки в штанах у Володьки – кучерявого, мабуть, було побільше і потужніше.
– Слава Богу, що Федір цього не чує. Завтра до нього збираюся – квіточки покласти, – меланхолійно відреагувала Софія Миколаївна, – а штанів таких тепер ніхто не шиє!
– Ой, щось голова розболілася, додому треба йти, – встала з лавки баба Рая, – та й пізно вже…
– Сиди! – зупинила її бабуся, – про тебе мені теж є що сказати! Ти теж, в чергу з Софією Миколаївною, бігала до Володьки – кучерявого. Хоча тобі можна пробачити: у тебе чоловіка тоді не було!
– А я і дивлюся, то шпильки у нього в ліжку знайду, то сережку якусь , – так само доброзичливо і відсторонено – спокійно вимовила Софія Миколаївна.
– Олександра Петрівна, що це ти тут за цирк влаштувала? Не соромно? Брудну білизну прати! – суворо запитала баба Лера, най«нешкідливіша» старенька нашого двору.
– А ви навіщо чисту білизну в брудну перетворюєте? Дівчинка, моя онука, тільки життя починає, а ви її помиями облили. Я навіть здогадуюся, хто це почав: Вірка, мабуть, Соловейко.
– Ну я, і що? Я правду сказала – шорти – коротше не придумаєш! – жовчно буркнула Вірка.
– Мм так, дворняжки голосніше за всіх гавкають…. Віра…, яка ти злісна жінка стала, а раніше весела була, хоч і п.вія знатна.
– Так, і не соромлюся! Це моя особиста справа! А не ваша! – огризнулася Вірка, – чоловік у мене – самі знаєте? Та мені пам’ятник поставити треба, що з таким мучуся!
– Ось, як перекрутила, – обурилася бабуся, – ти, напевно, забула, дорога, яким Вітя до тебе прийшов? Чистенький такий, акуратний, ввічливий. Над тобою трясся! І чим ти йому відплатила?
Як гуляла, так і продовжувала гуляти. А вперше він нап.вся після того, як під вікнами вашої квартири хтось масляною фарбою написав: «Вірка Соловейко заразила чужого чоловіка …., а сама поїхала відпочивати».
Він, бідний, ледве змив цей напис, ну вже, а потім зап.в… Шкода мені його. В інших руках людиною б залишився…
Тиша стояла вже така, що її можна було різати ножем. Від почутого мене почало нудити.
– А пам’ятаєш, Лера, ти одна з перших «міні» одягла? Я – за тобою. Пам’ятаєш, по сходах йдемо, і боїмося, що хлопчаки наші труси побачать?
Ну і що? Ми ж були молоді, завзяті, нам навіть подобалося, що цим привертаємо увагу. І на нашу порядність це не вплинуло.
Нікого я тут ображати не збираюся, скільки років в одному під’їзді живемо, ніколи ні про кого поганого слова не сказала. Хочу тільки, щоб ви зрозуміли: ми всі не без гріха, бути ханжами в наші – ті роки – остання справа!
Бабуся, мабуть, витратила весь потенціал агресії, бо почала нишпорити в кишенях у пошуках телефону. Я раптом згадала, що телефон у мене вимкнений, і поспішно почала набирати пін-код, щоб його увімкнути.
– Маріє, ти мене вибач, – вибачаючим голосом раптом сказала бабуся, – ну, трохи подуріла в молодості, але життя прожила гідне, сім’я у тебе чудова, синів виховала прекрасних! Слухай, а підемо до мене чаю вип’ємо?
– А підемо! – підвелася з лавки баба Марія, – не думай, я не ображаюся, по заслузі нам усім – старим пліткаркам!
– У мене пиріг з капустою чудовий вийшов сьогодні. Я приєднаюся? – все так само доброзичливо – меланхолійно промовила Софія Миколаївна, – і ти, Олександра Петрівна, не думай, що я образилася: ти мені нагадала про найприємніші хвилини в житті!
Всі засміялися (крім Соловейко). Я зрозуміла, що зараз мене викриють і побігла додому….
Старенькі пили чай на кухні і бурхливо переговорювалися (мабуть, згадували молодість), а я подивилася на свій мобільний: там було десять пропущених дзвінків і СМС-ка. Данило писав, що застряг у заторі і благав почекати кілька хвилин…
– Ви частіше до бабусі заходьте, – заглянувши на кухню, сказала я, – їй дуже бракує спілкування з хорошими людьми!
– Ах, ти, моя дорога! – обійняла мене бабуся Марія (за запахом я відчула, що тітоньки пили не тільки чай!), – яка красуня виросла! Не турбуйся, обов’язково будемо заходити!…
Ранок був прекрасний: крізь відкрите вікно доносився пустотливий гомін птахів. З кухні линув запах кави і якоїсь смакоти, яку бабуся вміла готувати. Я солодко потягнулася і вийшла на лоджію. Під вікном величезними літерами було написано:
– Олеся! Я кохаю тебе. Д.
Спеціально для сайту Stories
