Хорошим чоловіком був Андрій Іванович. Добрим, незлобивим. Завжди намагався чинити по совісті. Але якщо запитати його: по совісті – це як?
То він відповість: так, як виховали в школі і вдома. Простими словами: не брехати, бути поважним до оточуючих, не брати чужого, допомагати слабкому. Прописні істини, коротше.
Так і дожив з цими істинами до сорока з гаком. Але особливої нагороди за це від життя не отримав. Батьків поховав рано, одружився пізно. Але дружина з сином вже живе окремо. Поки не в розлученні, дали вони з дружиною один одному час на роздуми.
Але він і не роздумував, розлучатися не хотів, а Аля поставила умову: або він знаходить нормальну роботу і починає заробляти, або…
Ось і з’їхав він до старої батьківської однокімнатної квартири, яка потребувала ремонту, а, відповідно, і вкладень. Але де їх взяти, якщо підприємство, на якому він працював останні двадцять років, розформували.
Вихідна допомога майже закінчилася, а іншої роботи не знайти.
Андрій Іванович оббивав пороги різних контор з працевлаштування. Та їх і було не так багато. В одній його поставили на чергу, яка ось уже місяць як не рухалася. І так, з вулиці, роботу теж не знайти.
Двірником він не пішов, що й зрозуміло, все ж слюсар четвертого розряду.
У ЖКГ сказали, що подумають, якщо що, подзвонять. Поки мовчання. А нічним сторожем він йти боявся, один знайомий сильно постраждав під час пограбування магазину.
Ось і сидить він на кухні, рахує наявну в гаманці готівку. Ну, на похід в магазин вистачить, закупить всього необхідного по мінімуму. А потім що? У двірники?
Андрій Іванович важко підвівся і відправився в магазин, в думках ще раз прикидаючи продукти першої необхідності.
Раніше йому Аля завжди складала список, він дотримувався чітко встановленої програми, не відхилявся від наміченого. А сам списків не визнавав, тримав все в голові.
Але іноді це його підводило. Тільки по дорозі вже згадав, що скінчився пральний порошок. А ось Аля не забула б таку важливу деталь.
Чоловік зайшов до магазину, прибрав свою містку господарську сумку в ящик для зберігання, взяв кошик і вирушив по торговому залу, попутно відзначаючи, як зросли ціни на деякі продукти і товари!
Доводилося прикидати в голові, що скільки коштує, і що він кладе в свою «споживчу корзину». А то якщо на касі грошей не вистачить, від сорому згоріти можна.
А як отоварюються деякі громадяни! На ціни взагалі не дивляться, особливо ота парочка. Він придивився уважніше і впізнав свою однокласницю Іру Федоренко.
Ось ти, як вдало влаштувалася. І.чоловічок солідний поруч, одягнені обидва не рівня йому. І кошик повний всякого дефіциту.
Ні, він не позаздрив, порадів за Ірку. Вона в класі особливо не виділялася, хлопчаки за нею не бігали, увагою вона не користувалася, вчилася так собі. Але життя в підсумку склалося.
А він… і навчався добре, і був помітним хлопцем. Але після провалу вступних іспитів до інституту втратив віру в себе. А після армії відразу одружився, швидко розлучився.
Ходив у холостяках, закінчив технікум, влаштувався на роботу. А тут і мама з татом пішли з різницею в один рік. Горе переживав довго і на самоті. Робота тільки рятувала.
А до тридцяти зустрів Алю. Вона струснула його, змусила подивитися на світ іншими очима, забрала до себе в гарну світлу квартиру. Народився син Ромка.
Жив Андрій і горя не знав, а тут і біда підкараулила. Він залишився без роботи з усіма наслідками, що з цього випливали.
Ромці на день народження навіть подарунка пристойного купити не зміг, книжкою відбувся. Але син не образився:
— Не переймайся, тату, що я, не розумію чи що?
Ну так, дорослий став, розуміє. Зате Аля висловила:
— Я на другу роботу влаштувалася, щоб сина піднімати на ноги. А ти і одну знайти не в змозі.
Соромно йому, а що поробиш, якщо заводів і фабрик в їхньому містечку немає, вантажником здоров’я не дозволяє йти, фізично став слабким. Водієм — прав не має, та й не влаштуватися на хорошу роботу, далекобійником, наприклад. Тут все давно захоплено.
Розмірковуючи так, Андрій Іванович картав себе, ніби виправдання шукає власній нікчемності. Але насправді: попит на роботу перевищує пропозицію. Не дай Бог комусь опинитися в його становищі.
Іра Федоренко з чоловіком вже розплачувалися на касі. Краєм ока, стоячи в черзі, Андрій Іванович помітив, як її чоловік простягнув касирці якусь золоту картку.
«Цікаво, ким він працює?» – промайнула в голові думка і навіть якась гордість за Ірку. Молодець!
Нарешті підійшла його черга, він розрахувався, із задоволенням відзначивши, що дещо в гаманці ще залишилося. Підійшов до пакувального столу і тут побачив на ньому гаманець, чоловіче портмоне.
Гарне таке, імпортне. Він машинально прикрив його кошиком, озирнувся по сторонах. З магазину поспішали люди, в магазин заходили нові покупці.
Андрій дістав свою сумку і почав перекладати в неї покупки. Потім все ж злегка відкрив портмоне. Там була значна сума готівкою, банківської картки він не побачив. Швидко застебнувши гаманець і борючись із спокусою засунути його в кишеню, залишив поки що на столі, за кошиком.
Думки штовхалися в голові, як вчинити? Забрати собі? А совість потім не мучитиме? Віднести на касу – найрозумніший варіант. А вони, доблесні працівники супермаркету, не розділять цю здобич між собою, посміявшись над ним, як над останнім л…?
Всередині Андрія Івановича вели непримиренну боротьбу совість і жадібність, а точніше, нужда.
«Чого роздумуєш? Забирай знахідку і йди по-швидкому», – шепотів йому неприємний голос всередині.
«Не смій! Краще …, ніж злодій!» – наполягала прискіплива совість і мала рацію.
Всі продукти були складені в сумку, пора було йти, а рішення не прийнято. Чужий гаманець обпалював його руку, а він так і стояв у роздумах.
І тут він все ж прийняв рішення, побачивши в залі представницького чоловіка в уніформі і з бейджиком.
«Адміністратор, напевно», – промайнула думка, і Андрій рішучою ходою попрямував до нього, знову засунувши свою сумку в скриньку для зберігання.
Підійшов до чоловіка і почав було пояснювати, що знайшов гаманець, і тут побачив чоловіка Іри. Він швидким поглядом оглянув пакувальний стіл і попрямував до каси.
– Ось, хто його загубив, – раптом сказав Андрій Іванович, вони вдвох підійшли до чоловіка.
– Ви щось шукаєте? Опишіть втрату, – пролунало запитання.
Чоловік швидко пояснив, що залишив через необережність портмоне на пакувальному столі, опис повністю збігся з тим, що адміністратор тримав за спиною.
Назвав приблизну суму готівки, але найголовніше сказав, що всередині його візитна картка є і в відсіку кредитка.
Всі разом пройшли в якийсь адміністративний куточок. Перевірили готівку, знайшли візитку, адміністратор звірив з паспортом і вручив втрату вдячному до глибини душі потерпілому.
– Не мені дякуйте. Ось, чоловік приніс вашу втрату. А кажуть, що у нас чесних людей не залишилося.
Коли вийшли, чоловік Ірини дістав купюру і простягнув Андрію зі словами подяки, той машинально взяв.
— Можу я вам ще чимось допомогти? — запитав чоловік, оглядаючи Андрія Івановича зацікавленим поглядом.
Тут з’явилася схвильована Іра і, побачивши Андрія, відразу впізнала його!
— Петренко, Андрій! Привіт! Скільки років. Випадково сюди заскочили і треба ж, зустріла однокласника! — і звернувшись до чоловіка, запитала: — Валера, ти знайшов гаманець? Хоча, я дуже в цьому сумніваюся.
— Уяви собі, Ірочка. Ось, Андрій знайшов, відніс адміністратору, а тут і я якраз з’явився.
— Здорово! Дякую. Ну, розповідай: як життя?Вони вже йшли до машини цієї щасливої пари, Андрій крокував з ними просто за компанію.
— А знаєте що, он кафе на розі. Може, вип’ємо кави за зустріч? — запропонував чоловік Ірини.
І ось тут Андрій Іванович і не став соромитися, розповів все про себе, що і як. Але не скаржився, ні. Просто розповів без прикрас, адже з кожним може трапитися.
— Слюсар четвертого розряду…, — якось задумливо промовив Валерій. — А знаєте що, у мене друг якраз запускає виробничий цех, закупив нове обладнання. Підприємство невелике, але… Хочете, замовляю слівце?
Ще б він не хотів!
— Буду дуже вдячний. Рекомендаційний лист у мене є від колишнього керівництва.
— Ну і чудово, — відповів Валерій, і доля Андрія Івановича була вирішена в одну мить, точніше, за один дзвінок.
***
Через два тижні він уже працював наладчиком у новому цеху, невеликому, компактному. Робота була відповідальна, але він з нею справлявся, все-таки стаж. Та й з електронікою був знайомий.
З першої своєї значної зарплати купив великий букет квітів дружині, синові нові кросівки і відвідав родину. Охайний, натхненний, у піднесеному настрої. Син був дуже радий за батька, навіть більше, ніж кросівкам. А Аля сказала:
— Я знала, що ти викрутишся, просто чекала, коли. Сказати, що я пишаюся тобою, це нічого не сказати.
Так, життя налагодилося. Воно принесло йому випробування на совість, і він витримав його. Головне, не йти проти нього, а решта якось, та владнається.
«Ніколи не бери чужого», — казала йому колись мама. Дякую їй за науку.
Спеціально для сайту Stories
