– Ти сьогодні пізно? – Лера дивилася чоловікові в очі.
– Не знаю, сонечко, постараюся вчасно. Але ти ж знаєш, Іванович – жук ще той. То затримає на роботі, то у відрядження відправить. І не відмовишся. Тьху. Звільнитися, чи що?
– Скажеш теж! Зате заробляєш більше. А гроші нам зараз дуже потрібні. Гаразд, іди, а то запізнишся.
Володя Потапенко швидко вибіг з дому. Сьогодні була не його зміна, але Лерочка про це не знала. А шлях його лежав до Людочки з бухгалтерії. Вона взяла відгул для того, щоб разом провести час.
Володя дуже пишався собою. Яку красуню собі в коханки відхопив! Правда, дуже шкодував, що розповісти про це нікому, відразу дружині Лерочці донесуть. А їй не можна було нервувати, все-таки молоді чекали первістка.
***
Володя і Лера познайомилися випадково, на зупинці. Повз них промчав лихач і облив водою з ніг до голови. Але замість того, щоб розлютитися, вони розреготалися.
Лера відразу сподобалася Володі. Спокійна, вихована і дуже красива. Вже через тиждень він запросив її на сімейну вечерю.
– Мамо, познайомся, це Лера. А це моя мама, Лідія Петрівна.
– Вітаю, – боязко сказала дівчина.
– Вітаю, проходьте. А ви, дитинко, звідки до нас приїхали? – розпочала розмову за столом Лідія Петрівна.
– Я з Жовтих Вод.
– Дуже цікаво. А які у вас плани щодо мого Вовчика?
– Які плани? Та ніяких. Зустрічаємося. А там час покаже.
– Час обов’язково покаже… а ваші батьки?
– Ну, мамо, я ж просив! – насупився Володимир.
– Нічого страшного, Володя, – Лера проковтнула ком у горлі, який заважав їй говорити. – Вони потрапили в аварію.
– Вибач, не хотіла тебе засмучувати, – Лідії Петрівні було ніяково. Але в той же час вона розуміла, що хоче якомога більше дізнатися про дівчину, яку привів її синок.
– Не хотіла б – не питала, – тихо сказав Володя. Сімейна вечеря пройшла спокійно.
Лера і Володя продовжували зустрічатися. Дівчина все частіше стала залишатися у них на ніч.
– Синку, я все розумію, ви молоді, гарячі. Але ти не поспішай. Тобі б нагулятися.
– Мамо, про що ти говориш? Я Лерочку люблю. Ніхто мені, крім неї, не потрібен.
– Так, твій батько-негідник так само говорив, а потім…
– Мамо, ну чого ти всіх під одну гребінку рівняєш?
– Володя! Постарайся все ж дівчину не ображати. І так їй нелегко довелося.
До інституту Лера не вступила, не вистачило одного бала.
– Ну як же так, Лідіє Петрівно? Ви уявляєте, одного бала не вистачило! І на платне немає можливості піти, – скаржилася Лера.
– Ну буде тобі плакати. Не вступила. Нічого страшного. Наступного року спробуєш.
– Ні, мені працювати треба йти.
– Так, давай я подзвоню одній своїй знайомій. Може, знайдеться для тебе місце хоча б в коледжі. А сльози не лий.
– Лідіє Петрівно, дякую. Мені б хоч кудись. А то вже скрізь приймальні комісії закриті.
В коледж Леру взяли без проблем. А ще через пару днів Володя зробив їй пропозицію.
– Вовчик, чого ви надумали в гуртожитку жити? – суворо сказала Лідія Петрівна, – Не дозволю! Живіть тут.
– Мамо, ну у тебе дві кімнати.
– Ось саме, в одній я, а в іншій ви. Впораємося.
Вирішено. Молоді переїхали до свекрухи.
Лера допомагала по дому, їй подобалася Лідія Петрівна. А та, у свою чергу, вчила дівчину готувати, доглядати за будинком і всіляко допомагала молодим.
***
І ось Лера отримала довгоочікуваний диплом.
– Вітаю, дитинко, тепер ти можеш далі піти вчитися.
– Лідіє Петрівно, а ви знаєте, я не піду. Краще буду працювати, професія у мене є. Та й перегоріла вже.
– Леро, ну як же так? – Володя переминався з ноги на ногу. – Ти ж так хотіла.
– Та ось так, не знаю… Я на роботу вийду, а там буде видно.
Лідія Петрівна тільки похитала головою. …..Молодь працювала, свекруха займалася домом.
Несподівано Лера дізналася, що чекає на дитину.
– Володю, я тільки почала заробляти.
– Давай позбудемося дитини.
– Ти що, Володю?
– Та це я так…
Думки Володі були далекі від діалогу з дружиною. До них у бухгалтерію прийшла працювати Людмила Вікторівна. Красуня з королівськими манерами, на всіх дивилася зверхньо. Але з Володею кокетувала. А через якийсь час вони опинилися в одному ліжку.
– Володю, одружися зі мною.
– Людочка, як же я можу? У мене є дружина.
– Який ти незграбний. Оформіть розлучення і справа з кінцем. У тебе такі хороші перспективи на заводі. Дивись, через місяць станеш начальником цеху. Навіщо тобі ця …? Сам же постійно на неї скаржишся.
– Скаржуся, бо набридло її положення. Мати від неї не відходить. А… – Володя махнув рукою, – час покаже.
Так і тривав роман Людмили і Володі.
– Синку, у тебе ж сьогодні вихідний, ти знову на зміну? – здивовано запитала Лідія Петрівна.
– Так, мамо, поки Лера на збереженні лежить, вирішив підробити.
– Це ти, звичайно, молодець. Але чи тим місцем працюєш?
– Мамо, що ти таке говориш?
– Володю, це Лерка – наївна душа, а я тебе наскрізь бачу. У тебе з’явилася коханка.
– Мамо! – очі Володі забігали, він не розумів, як вона дізналася, адже все ретельно приховувалося.
– Леру в образу не дам! Тому зав’язуй.
Володя понуро йшов на зустріч з коханою Людмилою. Матері його не зрозуміти. Люся давала йому любов, ласку, захоплювалася ним, говорила, що він ідеальний чоловік…
А Лерка, подурніла і всі розмови тільки про малюка.
Лежачи у величезному ліжку Люсі, Володя мріяв про красиве життя.
– Володю, а давай поїдемо відпочивати?
– Людо, що я скажу рідним?
– Скажи, що у відрядженні.
– Так, тільки недавно у тебе жив три дні, Лерці говорив, що в Харків їздив.
– Нічого, всі ж знають, що тебе зараз просувають по кар’єрних сходах.
– А куди поїдемо? – очі Володі загорілися.
– Полетимо до Туреччини? Подруга може нам гарячі путівки дістати.
– І цілий тиждень удвох?
– Так, коханий.
– Вирішено. Скажу, щоб без потреби не дзвонили. На роботі відпрошуся за свій рахунок.
Люся підстрибала від радості.
***
Леру виписали з лікарні в день приїзду Володі.
Коли він переступив поріг, Лідія Петрівна ахнула, син був засмаглим.
– Привіт, мої дівчатка, – весело сказав він.
– Володю, – Лера повисла на шиї у чоловіка, – ти ніби з відпочинку приїхав.
– Я з роботи, про який відпочинок ти говориш, – розсміявся він. Лерочка, нам треба поговорити.
– Звичайно, поговоримо. Роздягайся. Проходь, зараз будемо їсти.
Лідія Петрівна не промовила ні слова, мовчки пішла в кімнату.
Лера збирала на стіл, базікаючи без угаву. Вона дуже скучила за чоловіком, поки лежала на збереженні. Останній тиждень вони майже не розмовляли по телефону, Володя був у відрядженні.
– Не галасуй. Що лікарі про дитину кажуть?
– Сказали, себе берегти. Сьомий місяць все-таки. А в цілому все добре. Малюк здоровий, розвивається. Уявляєш, на УЗД бачила, як він пальчик смокче! Це так мило!
– Це прекрасно. Леро, присядь.
Вона опустилася на стілець, і посмішка зійшла з її обличчя.
– Що сталося?
– Леро, мені потрібне розлучення.
Вона сиділа і не могла вимовити ні слова.
– Леро.
– Володю, я нічого не розумію. Яке розлучення, про що ти?
– Так більше продовжуватися не може. Я кохаю іншу жінку. І хочу бути з нею. Я допоможу тобі орендувати кімнату.
– Гарна допомога, – Лера ледве стримувала сльози. Колись улюблені очі чоловіка дивилися на неї холодно.
– Ніяких орендованих кімнат! – з-за дверей вийшла Лідія Петрівна. – Раз весь цей час ти знаходив місце, де тобі ночувати, то і зараз на вулиці не залишишся, забирайся.
– Мамо, ти чого? Це ж мій дім.
– По-перше, квартира моя. По-друге, я не дозволю виганяти мою невістку,яка чекає малюка.
– Але, мамо, я твій син.
– Так, а Лера носить твою дитину, мого онука.
– Лідіє Петрівно, не потрібно лаятися. Я пошукаю і орендую кімнату поруч з вами.
– Ні. Нехай Володя йде.
– Ти все сказала, мамо?
– Так, все! Не дозволю онукові жити невідомо де. Я тебе попереджала, що нічим хорошим це не закінчиться.
– А ви знали? – тихо запитала Лера.
– Підозрювала. Занадто частими стали відрядження.
– Лідіє Петрівно, я все-таки піду збиратися. Переночую у подруги.
– Ні, Лера. Ти залишишся тут. А ти…
– Мамо, то ти готова рідного сина вигнати?
– Володя, заспокойся, потім поговоримо.
Він пішов, сильно грюкнувши дверима.
– Лідіє Петрівно, навіщо ви так?
– Лерочка, я не дозволю дитині жити невідомо де. А Володя ще прибіжить, ось побачиш.
***
Минуло десять років. Молода красива жінка, хлопчик і елегантна старенька вийшли з машини.
– Мамо, обережніше, будь ласка, Льонечка, допоможи бабусі.
– Та сама я впораюся.
– Бабусю, ну скільки разів тобі казав, що справжній чоловік, виходячи з транспорту, завжди подає руку дамі.
Лідія Петрівна посміхнулася онукові. Правильно вони з Лерою його виховали.
– Мамо, а куди ви мене привезли?
– Бабуся хотіла з’їздити на стару квартиру.
– Скучила. А то, як ми поїхали, в місті не з’являлися багато років.
Квартира зустріла затхлим повітрям, павутиною і пилом.
– Мамо, а що, тут ніхто не жив?
– Ні, синку, ми з бабусею поїхали через два роки після твого народження.
– Лерочка, що б я без вас робила? – промокнула очі мереживною хусткою Лідія Петрівна. – Ось як життя повернулося, тільки ви у мене і залишилися.
Лера сіла на ліжко в кімнаті, де колись вони були з Володею щасливі. Стільки років минуло, а зраду чоловіка вона так і не змогла пробачити.
Він пішов з життя через п’ять років після їхнього розставання. Коли Люся перестала бути коханкою і стала законною дружиною, Володя перестав бути об’єктом її захоплення.
Вона дозволяла собі флірт з іншими чоловіками, а він страшенно ревнував і влаштовував скандали. Повертаючись на машині з корпоративу, на якому Люся відкрито підкорювала поглядом нового начальника, Володя влаштував сцену ревнощів і не впорався з керуванням…
Лідія Петрівна вмить постаріла. Весь цей час Лера була поруч з нею, вони дуже зблизилися. Вона обожнювала онука.
– Мамо, може, чаю? Ми привезли з собою все.
– Я збігаю, – сказав Льоня.
Як тільки він пішов, Лідія Петрівна покликала Леру.
– Присядь, донько, є розмова. Я знаю, що ти тільки через мене ніяк не влаштуєш особисте життя.
– Ось і дурниці.
– Нічого не дурниці. Я бачу, як наш сусід задивляється на тебе. Вже стільки років минуло, біль давно вщухла. Ти молода, красива, а Льоні потрібен батько.
– Мамо, я подумаю над твоїми словами. А зараз давай просто посидимо і вип’ємо чаю, адже сьогодні у Володі річниця.
Лідія Петрівна змахнула сльози, що набігли на очі.
– Який же дурень, проміняв вас і мене на якісь мрії. І ця дівка його згубила.
Лера протерла стіл, розставила чашки, відкрила вікно і впустила свіже весняне повітря.
– Мамо, дякую тобі за все. Я тебе люблю. А життя склалося так, як і мало скластися. У кожного свій шлях.
– І я тебе люблю, донечко. Напевно, ти права…
Спеціально для сайту Stories
