Марина йшла додому і ледь стримувала себе. У сумочці, у потайній кишеньці, лежав невеликий папірець. І він так радував Марину, що їй хотілося стрибати на одній нозі, плескати в долоні й співати.
Це був ордер на кімнату в комунальній квартирі!
Це буде їхня перша власна квартира! Будинок уже зданий, і заселятися можна хоч зараз. Нарешті у неї буде свій куточок, а не орендована кімната.
Звісно, треба б додому, там чекають маленька донька й чоловік, але ноги несли Марину прямо за адресою, вказаною в ордері.
Вона підійшла до нового будинку, порахувала поверхи, ось там, на п’ятому поверсі, буде її вікно. Там стоятиме квітка, там висітимуть її шторки, а за вікном, у кімнаті, буде диван, ліжечко і шафа.
Що ще потрібно для щастя?
Вона не втрималася і прострибала на одній нозі по фігурах, намальованих крейдою на асфальті. Раз, два, три, чотири, п’ять! Ось мій поверх!
Вона вискочила з ліфта й озирнулася. Ось квартира 45. Пошукала в сумці й дістала ключі. Обережно повернула ключ і відчинила двері.
— Ти хто ще така?
На Марину грізно подивилася жінка в бюстгальтері та тр.сах. Вона була старша за Марину, кремезніша. Чорне волосся коротко пострижене. Жінка впиралася руками в боки.
Маринка скривилася, але стрималася.
— У мене ордер на кімнату площею 20 метрів у цій квартирі, — вона намагалася сказати це спокійно.
— З’явилася, не запилилася, — засмучено зітхнула жінка. — Я Роза, твоя сусідка, значить, — вона сердито подивилася на Марину. — Ну і коли ти зібралася переїжджати?
— Завтра, — посміхнулася Марина, все-таки сусідка, не варто псувати стосунки.
— Через тиждень, — постановила Роза. — У тій кімнаті я живу, — вона загрозливо подивилася на Марину, — поки, — вона наголосила на слові «поки». – Там живе мама.
— Я рада за вас, Роза, але у мене ордер на мою кімнату, і я хочу переїхати завтра. У крайньому випадку, — Марина постаралася сказати це м’яко, але твердо, — післязавтра. Щоб ви змогли перенести свої речі.
— Що за галас? — з кімнати ліворуч у коридор вийшов величезний чоловік у домашніх штанах, ліниво чухаючи волохаті груди. – Розко, я чекав на тебе в ліжку, — він оцінювально подивився на Марину. — Хто ця жінка? Твоя подружка? Третьою буде? — він розреготався, вважаючи жарт вдалим.
— Вона йде, — Роза виштовхнула Марину за двері. — Слухай, сусідко, не псуй мені особисте життя, — вона гаряче шепотіла Маринці на вухо, — післязавтра так післязавтра. Мені треба відвезти матір у село. І Ренат післязавтра їде. Я ж казала, що це вся моя квартира, ну, сусідко, не псуй мені життя, йди, давай! — Роза штовхнула Марину і зачинила двері.
Марина чекала на ліфт і уявляла, як вона приїде сюди післязавтра з ганчірками та пляшкою відбілювача і все відмиє. І тільки потім сюди переїдуть чоловік і донька. І на двері своєї кімнати вона змусить чоловіка поставити великий замок. Краще два.
Переїзд відбувся лише через тиждень. Роза плакала, вмовляла, не переносила речі, всіляко намагалася затриматися в кімнаті Марини.
І лише тоді, коли Марина пригрозила прийти з дільничним, нарешті звільнила кімнату, обсипаючи Марину прокльонами.
Марина відмила кімнату хлоркою, провітрювала цілу добу, заразом вимила й забруднену кухню, туалет і ванну.
— Отже, сусідко, — після двох днів генерального прибирання сказала розпатлана Марина, — я привела квартиру до ладу після твого безладу. Нехай так і буде.
Чергуємо по тижнях у місцях загального користування. У себе в кімнаті можеш взагалі не мити, хоча ні, смердіти буде, а у мене маленька дитина. Коротше, щоб була чистота.
І сама помийся, смердить від тебе. Роза образилася на Марину. Тиждень не розмовляла з нею. Але через місяць вони подружилися.
Роза радилася з Маринкою щодо чоловіків, суконь та зачісок. Доглядала за Олею, донькою Марини, коли тій доводилося йти до магазину.
Життя налагодилося. І Роза виявилася хорошою жінкою, доброю, хоч і трохи грубуватою. Але Марина намагалася не звертати на це уваги. Не всі народжуються в місті й отримують освіту. Головне, щоб людина була хорошою.
А через рік Роза поділилася з Мариною радістю:
— У мене з’явився чоловік, хороший. Освічений. Хочу за нього вийти заміж.
— Ну, це ж добре, Роза! — зраділа Марина. — Де ви познайомилися?
— Недалеко від дому, — посміхнулася щаслива Роза. — Він хороший.
— Ну, це чудово. Я так рада за тебе.
— Це добре, що радієш, — посміхнулася Роза. — Ти, Марина, хороша жінка, шкода, що у нас так не склалося знайомство.
— Ну так, головне, як продовжилося, Роза!
— Так, — посміхнулася вона. — Ти мене ще навчиш пекти пироги, як ти. Гаразд?
— Звичайно.
Пироги у Рози не дуже виходили. То пригорали, то тісто ніяк не виходило. Вона сердилася і злилася.
— Та й хай їм грець, цим пирогам! Обійдемося без них, — рішуче сказала вона після тижня тренувань на кухні й викинула черговий підгорілий пиріг у відро. Досить.
А перед 8 Березня Марині дали путівку в будинок відпочинку. Всього на тиждень. Вона ніяк не могла зважитися, а Роза вмовила її.
— Всього-то на тиждень. Твій благовірний не засумує. А тобі відпочити треба, ось синці під очима. Дивися, піде до молодої.
— Ой, Розко, що ти кажеш, — жартома сердилася Марина, але в будинок відпочинку поїхала.
Повернулася раніше. Не витримала. Виїзд все одно був призначений завтра перед обідом, а вона сьогодні поїде і ночувати вже вдома буде. Скучила! І за чоловіком, і за донькою, і навіть за Розою.
Піднялася на свій поверх і згадала, як вона вперше відкривала своїм ключем квартиру. Хмикнула. Ось так буває. Сусідка здавалася стервою, а виявилася нормальною жінкою.
Марина обережно повернула ключ і відчинила двері. Темно. Дивно, ще не час спати. Двері до кімнати Рози були відчинені. На тлі вікна, не запнутого шторою, добре було видно Розу з чоловіком.
Марина зупинилася і не знала, як реагувати. У Рози в гостях чоловік, і Марина побачила їх у найневідповідніший момент.
Цікаво, а де ж її, Марини, чоловік і донька? Може, у гостях? Напевно, Марині треба піти, щоб не заважати, і зателефонувати мамі або свекрусі, дізнатися, у кого дочка з чоловіком.
Вона постаралася обережно закрити двері, світло ліхтаря впало на обличчя чоловіка. Це був її Толік. Він пильно подивився Марині в очі.
Марина так і стояла, тримаючись за ручку дверей, і ніяк не могла її відпустити. Потім забігла до своєї кімнати. У ліжечку спала донька. Марина почала метушитися по кімнаті й збирати речі доньки у валізу.
За стіною все затихло. І Марина впала на диван, ніби в неї в ту мить вичерпалися всі сили. Сиділа і не знала, що їй робити. У очах стояла картинка: вікно, а на тлі — жінка і чоловік. У голові так боляче стукало, що вона заплющила очі й заплакала.
— Збирайся і забирайся звідси, сусідко, — у кімнату зайшла Роза.
Вона навіть не прикрилася, стояла гола, абсолютно не соромлячись.
— Толік поки в душі, ми з тобою тут усе вирішимо. Маленьку забирай, вона мені не потрібна, і забирайся. Тепер у мене і чоловік буде, і квартира.
— Навіщо ти так? — запитала Марина.
— Ну а що? Чому все має бути твоє? Я теж хочу чоловіка, і хочу всю квартиру, а не маленьку кімнату. Я йому сказала, що у тебе є чоловік, — задоволено реготала Роза, — разом знайшли листи у тебе в білизні, які я попросила Рената написати. Толік, звичайно, засмутився, але я його швидко втішила Все, — вона кинула валізу Марині, — забирайся.
Марина одягла сонну доньку і вийшла на вулицю. Зловила таксі й поїхала до матері.
Через місяць орендувала квартиру і подала на розлучення. Розлучення відразу не дали, відправили подружжя подумати. Толік на засіданні суду був пригнічений і нещасний. І теж відмовився розлучатися. А через тиждень прийшов до Марини. Плакав, просив пробачити.
— Я не знав, — він гойдався на табуретці в крихітній орендованій кімнаті, де жила Марина з дочкою. — Вона мені все набрехала, підкинула ці листи. Ренат прийшов мені все розповів. А я, дурень, повірив.
— Звичайно, дурень, — холодно сказала Марина. — Як ти міг таке про мене подумати?
— Ну, — запнувся Толік, — ти ж не дівчинкою за мене вийшла.
— Правда? — зло запитала Маринка. — А з ким я не дівчиною стала?
— Ну зі мною, — Толік знизав плечима. — Яка, зрештою, різниця? Раз ти на це зважилася зі мною до шлюбу, то що тобі заважало зробити те саме й після?
— Мені совість заважала. Дочка. І те, що я заміжня. А тобі, мабуть, нічого не заважало. Все, йди.
Через три місяці їх розлучили. Кімната, яку отримала Марина, залишилася за нею, ділити її не стали, бо й ділити-то нічого, і отримувала її Марина на підприємстві, і дитина залишилася з нею.
Марина хотіла обміняти кімнату, але ніяк не виходило. Жити там було неможливо. Довго шукала. Але потім знайшла. Обміняла свою затишну чистеньку кімнату на однокімнатну квартиру. З доплатою. Звичайно, це не афішувалося.
Вона ретельно вибирала, хто стане сусідом для Рози.
Це була сімейна пара у віці близько п’ятдесяти років.
Мешканці будинку, куди заселилася Марина, були щасливі, що знайшли таку сусідку.
