– Миколко, любий, ну давай швидше, ми вже запізнюємося, – квапила хлопчика жінка, намагаючись взути йому крихітні сандалі. Руки не слухалися, а дитина покірно підставляла то одну, то іншу ногу.
– Діти вже сіли снідати, а ми з тобою все переодягнутися не можемо, – бурмотіла дама і нервово втискувала в взуття маленькі ніжки.
Хлопчик уважно подивився на неї, а потім прошепотів пересохлими губами:
– Мамо… Коли заберете? Увечері?
– Ну я ж тобі казала, – нарешті одягнула сандалі жінка. – Сьогодні не вийде. Ми їдемо з міста.
– Завтра? – подивився на неї хлопчик сумними очима. – Завтра вийде?
– Ми ще не знаємо. Як все зробимо, так відразу і повернемося. Ти поки тут побудь, з дітлахами поживи, дні три-чотири.
З цими словами жінка зовсім знітилася і сіла на низеньку лавочку поруч з малюком. Погляд її став порожнім, а руки безвольно впали на коліна. Вона притиснула дитину до себе і дбайливо погладила по скуйовдженому волоссю. У цей момент по її щоці скотилася перша скупа сльоза.
– Мамо, ну ти чого? Не реви. Всього ж три дні! – почав заспокоювати жінку хлопчик.
– Таню, ну ти де? Поспішай, ми вже запізнюємося. Поїзд не чекатиме! – вимовив з порога захеканий чоловік, що увійшов.
– Все, все, йду, – жінка неохоче підвелася з лавки і повела хлопчика до загальної кімнати.
Перед самими дверима він зупинився. Повернувся до неї і подивився прямо в очі:
– А подарунок? Подарунок привезете?
– Привеземо, привеземо. Обов’язково привеземо! – жінка нахилилася і обійняла дитину, притиснувши її міцно до себе.
– Я люблю тебе, мамо, – прошепотів він, ледь ворушачи губами.
По її щоках потекли тонкі струмені сліз.
– Ну чого ти знову плачеш? Три дні ж всього! – посміхнувся малюк.
– Три дні, три дні… – витерла рукою сльози жінка і підштовхнула хлопчика вперед.
Коля боязко зайшов у кімнату, де вже снідали дванадцять дітлахів. Кожен з них відірвався від своєї тарілки і з цікавістю подивився на нового хлопчика. Він озирнувся навколо і сів на вільне місце.
– Ну що, Коленька, поживеш у нас? – посміхнулася няня і поставила на стіл тарілку з кашею і компотом.
– Я ненадовго, всього на три дні. Потім заберуть назад, – хлопчик взяв ложку і почав їсти сніданок.
– Так, так, звичайно, всього на три дні. Їж, їж, – жінка провела рукою по його шовковистому волоссю і попрямувала в роздягальню до пари, яка привела дитину.
– Ось, візьміть, – простягнув спортивну сумку чоловік. – Ми тут накупили всяких речей, на два роки вперед вистачить. Нам тепер ні до чого.
– А нам куди? – обурилася няня. – У нас бачите шафки які маленькі. Найнеобхідніше візьму, а решту собі залиште.
– Навіщо нам тепер? – здивувався чоловік.
– Не знаю. Раніше треба було думати, перш ніж… купувати, – пирхнула вона і почала перекладати речі в шафу.
– Даремно ви так, – втрутилася Таня. – Думаєте, нам легко? Всі ці страшні напади, лікарні, ліки, уколи… Ночі без сну. Та у нас же сім’я почала розвалюватися. Ми чесно намагалися, намагалися. Але не вийшло. Мабуть, не всім це дано.
– Та чого вже тепер міркувати, наказ підписаний, вам з цим жити. Не мені вас судити. Їдьте вже. Поїзд чекати не буде.
Чоловік і жінка мовчки розвернулися і попрямували до виходу.
– А про три дні ви даремно сказали, – слова няні застали їх у дверях. – Чекати буде, хвилини рахувати. Важко це, – вона задумливо подивилася у вікно.
– Ми подзвонимо потім, скажемо, що затримуємося. Нас так вчили, поступово. Потім ще щось придумаємо, – спробував пояснити чоловік.
– Не треба. Це не по-людськи. Не дзвоніть. Нехай краще відразу все зрозуміє, ніж надіями буде себе мучити.
Не сказавши більше ні слова, і навіть не попрощавшись, вона тихо повернулася до дітей. Вхідні двері неприємно скрипнули, немов пройшлися по серцю ножем. Все стихло.
Хлопчик відірвався від сніданку і подивився на няньку, ніби все розумів.
– Поїхали?
– Поїхали, – важко зітхнула вона. – Поїв? Ну, йди. Йди, любий. Пограйся з дітьми.
Час до обіду пролетів непомітно, після якого настала тиха година. Коля акуратно склав одяг і повісив на спинку стільця, а потім забрався в ліжко. Але так і не зміг заснути.
Він просто лежав на спині і дивився в стелю, мріючи, щоб швидше минули ці три довгі і болісні дні, і він знову повернувся в свою світлу і затишну квартиру.
Тиха година закінчилася, продзвенів дзвіночок. Діти радісно підхопилися з ліжок. Галасливо одягалися, кричали, пустували і дуріли. Хлопчик неохоче виліз з-під ковдри, повільно одягнувся і вийшов зі спальні слідом за іншими дітьми.
– Коля! – радісно вигукнула жінка. – Ну скільки можна спати? Ми тебе тут зачекалися!
– Думали, ніколи не прокинешся! – весело підхопив чоловік.
– А як же поїзд? Три дні? – він дивився здивованими очима і не розумів, що відбувається.
– Та ну цей поїзд. Не приїхав, – відмахнулися дорослі. – Може, зламався, а може ще щось…
– Даремно тільки на вокзал з’їздили. Більше нікуди без тебе не поїдемо.
– Нікуди-нікуди, мамо?
– Нікуди.
– Чесно-чесно?
– Чесно, Миколко, чесно…
У роздягальні няня акуратно перекладала речі з шафки назад у сумку. Її руки нервово тремтіли…
Спеціально для сайту Stories
