З чоловіком ми сварилися всю дорогу, тому що сильно запізнювалися і тому що хтось повинен бути винен. Взаємні звинувачення, одне гірше за інше, зривалися з наших вуст і отруювали повітря в салоні, вбиралися в оббивку крісел, в пластик приладової панелі, в саму освітлену фарами дорогу, а головне вони труїли нас самих, змушували злитися один на одного і відчувати взаємну агресію.
Я дивилася на своє затемнене відображення на бічному склі автомобіля і за дверима швидко миготів зимовий ліс, але я дивилася тільки на себе – розмиту, чорно-білу, з глухим відбитком ще однієї мене позаду, і мені подобалася ця ілюзія, там я була молодшою, майже дівчинкою, майже баченням, яке завжди досконаліше, ніж оригінал.
Я перебирала в голові всі недоліки чоловіка. Він повільний і нерозторопний. Він завжди доводить справу до кінця, незважаючи ні на що, навіть якщо від цього страждають інші. Він занадто правильний! Повинні бути й винятки!
Він нізащо не вийде з дому, якщо не заправлене ліжко (він виходив пізніше за мене) і якщо він не гладко поголений, він нізащо не викине підсохлий хліб, якщо той не смердить цвіллю, а я люблю свіжий, теплий, з нашої міні-пекарні. А сьогодні, напередодні свята, коли нас всі чекають, він міг би і…
— Кинути до біса ці папери! — продовжила я вже вголос, відчувши новий приплив сил для суперечки, — не твоя вина, що завис комп’ютер! Залишив би айтішника колупатися в ньому, а сам пішов, завтра б доробів з дому!
Але ні, ми ж супер-правильні, і незважаючи на час – а годинник тик-так, тик-так, – будемо сидіти одні в цьому вошивому офісі, після того, як всі нормальні люди давно пішли, але тобі ж байдуже, що нас чекають, що я блукаю по торговому центру, вся обвішана пакетами, і це після того, як у мене з-під носа забрали кошеня, і якби не ти, ми б встигли з’їздити за іншим, але для тебе робота важливіша, ніж радість дитини.
— Треба було заздалегідь подбати про подарунок для Гриші!
— І де б я цей подарунок тримала, якщо Гришу тільки вранці забрали мої батьки? Жило б кошеня в підвалі нашого будинку?
— Уперся теж… жук дрібний. Де це бачено, щоб Санта тягав у мішку кошенят?
— Рудих кошенят, — уточнила я.
— А ось ти могла б і раніше з роботи зникнути.
— Не могла! Я адміністратор і йду останньою!
— І невже у вашому дурному салоні хтось робив манікюрчики-педикюрчики до восьмої години вечора?
— Уяви собі! Навіть із затримкою! А після я їхала через все місто за цим кошеням, а його, виявляється, віддали племінникам, і я годину бродила по торговому центру, поки чекала на тебе, шукала кота-іграшку.
— Та нормальна іграшка, що… Батарейки вставити — це дешевше, ніж справжнього кота відгодовувати.
— Ні, ну все, ми точно запізнимося до дванадцятої! Вже 23:15. Нам скільки їхати?
— Як мінімум годину, але якщо піддати швидкості…
— Не треба! Ще вріжемося кудись, влаштуємо всім незабутній Новий Рік.
Я почала писати матері, що ми запізнюємося, але дуже-дуже постараємося встигнути, мені дійсно хотілося в це вірити, хоча швидкість, з якою ми рухалися, і залишки часу стверджували протилежне.
— А знаєш, це погана прикмета — зустрічати Новий Рік у поганому настрої. Як зустрінеш — так і проведеш… Давай самі собі його покращимо, — сказав чоловік.
— Наприклад? Почнемо прямо зараз пити ігристе? — пробурмотіла я. — Або подаруємо один одному подарунки?
— Ні. Розповімо один одному найпам’ятніші Нові роки. Який тобі запам’ятався?
— Ох, треба подумати… – розгубилася я.
– Ну, тоді я почну, – ностальгічно посміхнувся чоловік. – Було це в одну з найхолодніших зим в історії, коли ми чекали новий 1979 рік, ти тоді ще не народилася, а мені було п’ять років.
Щодо наших комунальників зима прийшла, як завжди, несподівано. Через аномальні морози, а було близько -30 градусів, вийшли з ладу котли і ми залишилися без опалення.
Але це півбіди! Народ став грітися електроприладами, в тому числі і електроплитами, і від перенапруги в нашому районі відрубало світло.
Ні опалення, ні гарячої води, ні світла! Але нам пощастило – у нас в будинку був газ, тобто плита на газі, тому ми палили його нещадно і всі товпилися на прекрасних восьми метрах кухні.
А в духовці смажилася гуска! Новий Рік ми святкували так: всі вбралися в гірськолижні костюми і частково закуталися ковдрами, на журнальному столику – ігристе і мандарини, і гуска як наша тепла радість. А ще свічки у високих свічниках, і я пам’ятаю, як таємниче виблискували на ялинці мішура та іграшки від світла свічок.
За часом ми орієнтувалися на настінний годинник і коли пробило дванадцять, всі почали вітати один одного, тато пролив на себе шампанське, а мама зірвала з календаря на дверях останній аркуш старого року.
А потім ще веселіше стало, коли нас прийшли привітати сусіди! Так, весело було!
Я вже не злилася, а посміхалася, дивлячись вперед на одноманітну дорогу, яка звивалася сірою змією між занесеним снігом лісом. На якісь десять хвилин я поринула в дитинство свого чоловіка. Зі свого дитинства я нічого подібного не могла згадати, мені пригадалося інше, вже з дорослого життя…
Це було справжнє диво.
— Вісім років тому в моєму житті не було ніякого просвіту. Колишній чоловік залишив мене з величезними спільними боргами, а сам зник, не знаю куди, можливо на батьківщину, я його й не шукала особливо, а родичі, якщо й знали, де він, то покривали синочка.
Борги були такі, що мені довелося ґарувати на трьох роботах без вихідних. Перед новим роком я була настільки втомлена і змучена, що вирішила ніяк його не святкувати, а просто лягти спати.
— Зачекай… Ми ж з тобою і познайомилися…
— Так, так, слухай! О десятій вечора мені зателефонувала подруга і все-таки витягла мене до себе в гості. Ми спокійно посиділи, поговорили, вона була з хлопцем, а я одна.
Після дванадцятої вийшли на вулицю запустити феєрверки, пам’ятаю, класно подуріли на снігу, і повернулися в квартиру.
Вони почали вмовляти мене залишитися на ніч, але я відмовилася і о третій годині ночі рушила додому. Йти мені хвилин п’ятнадцять, зовсім небагато по освітленій ліхтарями вулиці, так що страху я не відчувала, тим більше Новий рік, думала, на вулиці повно народу.
На подив, вулиця була абсолютно порожня: ні перехожих, ні машин, навіть моторошно стало. У якийсь момент перед моїми очима з’явилася жінка років п’ятдесяти на вигляд, я навіть не зрозуміла, звідки вона взялася, а тут раз і виросла в двох метрах від мене.
Вона до мене підійшла, вся така промениста і з посмішкою, і почала вітати мене з Новим Роком. Наостанок каже:
“Дівчино, а ви знаєте, що ви найщасливіша? Так, так, і не дивіться на мене так! Думаєте, у вас зараз чорна смуга? Ні! Це невелике просідання перед крутим зльотом!”
Я, звичайно, посміхнулася їй, подякувала, а сама подумала, що дамочка дивакувата. Ми розійшлися, і я обернулася буквально через пару кроків – жінки і слід прохолов! Тільки сніжок дрібно сипався з неба! І звернути вона нікуди не могла – вулиця була пряма!
Я навіть подумала, що вона мені примарилася, фантазія розігралася від ігристого…
Прийшла додому і три дні тільки те й робила, що спала і телевізор дивилася, настрій на нулі, як і раніше. Четвертого січня мені треба було на роботу, виходжу я, значить, з квартири, занурюю себе таку похмуру і нещасну в ліфт… Поверхом нижче до мене приєднався молодий чоловік…
Дверцята закриваються і ліфт більше нікуди не їде – ми застрягли в ньому на наступні три години.
— Та це ж я був!
— Ти, — посміхаюся я.
— Чому ти мені раніше не розповідала цю історію?
— Не знаю… Пам’ятаєш, коли ми з тобою почали зустрічатися, я майже відразу змінила роботу, мені тоді дуже пощастило, зарплата була в два рази більша, швидко розплатилася з боргами.
— І про твої борги я не знав!
— Ну, це були мої проблеми. Все якось налагодилося після тієї новорічної ночі, розумієш… Ніби я з темряви вийшла на світло… І почалося це зі знайомства з тобою.
Чоловік посміхався як березневий кіт.
— Я люблю тебе, моє сонечко, — сказав він, не відриваючи погляду від дороги.
— І я тебе люблю. Вибач, що всю дорогу бурмотіла.
— І ти мене вибач. Нам їхати ще хвилин п’ятнадцять, а до Нового Року залишилося…
— П’ять хвилин! — вигукнула я, глянувши на час.
Попереду горіли вогні придорожнього кафе. Чоловік звернув туди і припаркував машину поруч з фурами далекобійників.
— Бенгальські вогні у тебе в сумочці?!
— Так!
— Я беру ігристе! Бігом всередину!
Ми влетіли в зал і закричали «З Новим Роком!». Я ніби впала в дитинство. Чоловік на ходу встиг запалити бенгальські вогники і вручив мені… Так ми і зупинилися.
У кафе сиділи кілька далекобійників, змушені відзначати свято далеко від родини, і двоє співробітників. Через пару секунд вони прийшли до тями, встали з місць і ми почали обійматися і вітати один одного, як старі друзі!
Потім ми скупчилися за одним столом: і далекобійники, і ми, і дівчата-працівниці… Познайомилися швидко, всі були такі щасливі! А потім до нас у зал з підсобки прийшла кішка, і офіціантка дала їй шматочок м’яса і сказала:
— Повертайся до кошеняти, Багіра! Замерзне твоє маля!
— Стоп! — вигукнула я, — у вас є кошеня?
— Ага, привела наша Багіра восени, тепер живуть у підсобці. Одне залишилося, решту відвідувачі розібрали. Не хочете його собі?
— Хочемо! — відповіли ми разом з чоловіком.
Нам вже навіть було байдуже, якого він кольору, але офіціантка ще перед дверима зізналася, що було три кошеняти і всі вони …
— Руді! Тато у них рудий! Тут же дачне селище поруч, ось він і прибігав, сіяв свої яскраві гени!
Спеціально для сайту Stories
