– Мамо, ось у чому справа… Я збираюся одружитися. З Марією.
– Неймовірно, півроку зустрічаєтеся, і вже одружуєтеся… Синку, у мене немає грошей на весілля, ти сам знаєш.
– Ми не будемо влаштовувати весілля, просто посидимо з друзями в кафе і все. Справа в іншому. Нам ніде жити. У Марії квартира повна народу, мати з вітчимом, бабуся, брат. Так що, сюди прийдемо. Іпотеку ми не потягнемо.
– Ну раз нікуди, приходьте, звичайно. Хоч квартира у нас і невелика, місця вистачить.
– Ольго Сергіївно, всі речі з шафи я склала в пакет, на смітник потім Іван віднесе. Боюся, що мені мало місця там буде, доведеться нову шафу купувати…
– На який ще смітник? Там речі покійного Андрія Борисовича, батька Івана. Так, я розумію, що напевно треба позбутися їх, але ж не на смітник, така пам’ять про Андрюшу…
– Фу…Спалити їх треба або жебракам віддати, а не в шафі зберігати…
Ользі Сергіївні стало прикро, що Марія так зневажливо говорила про це. Вона й сама розуміла, що речі треба віддати нужденним, але не могла.
На серці ставало тепліше, коли вона притискалася щокою до вовняної кофти чоловіка і заплющувала очі. Їй здавалося, що він тут, поруч…
– Мамо, ми, напевно, зробимо ремонт у кімнаті. Марія каже, що там смердить мотлохом. Меблі нові купимо. Якщо хочеш, можеш допомогти, грошима… Ти ж на весілля нам нічого не подарувала, ось і буде подарунок.
Ольга Сергіївна згадала про золоті сережки зі смарагдами, які їй подарував чоловік на ювілей. Як давно це було… Вона їх не носила, зрідка відкривала коробочку і милувалася.
Їх можна продати, а виручені гроші віддати синові на ремонт. Інших коштів у неї не було. Тільки пенсія, але на неї вона жила, відкласти навіть нічого не було.
Ольга Сергіївна відкрила шафу, дістала скриньку. Немає сережок. Як же так, куди вони могли подітися? Обшукавши шафу, ніде їх не знайшла і засмутилася. Тепер вона не зможе допомогти синові.
– Іване, у мене сережки зникли з скриньки. Ті самі, що батько дарував мені. Вибач, але у мене більше нічого немає, не зможу допомогти…
– Ну, зрозуміло. Ще скажи, що їх Марія вкрала! Гаразд, щось придумаємо, викрутимося!
Вдень Ольга Сергіївна була вдома одна, син і невістка на роботі. Ремонт поки не починали. Іноді до них приходили друзі, і Ольга Сергіївна йшла до своєї кімнати, зачиняючи двері.
Грала гучна музика, молодь веселилася. Часто навіть не прибирали за собою, і вранці Ользі Сергіївні доводилося самій прибирати пляшки, мити посуд. Їй було некомфортно у власній квартирі.
– Мамо, Марія чекає на дитину. Ти не могла б нічого не смажити, а то їй стає погано від запаху.
– Оце новина… Вітаю, синку, станеш татом! А я бабусею… Можна починати в’язати пінетки і шкарпетки, у мене якраз є підходяща пряжа.
– Ой, мамо, я тебе благаю… Які пінетки, це вчорашнє століття. Діти таке вже не носять. Краще гроші збирай, подаруєш потім, замість свого рукоділля.
Вечорами молодь часто сварилася. Ольга Сергіївна чула уривками, як Марія кричала на Івана, що він ганчірка, а не чоловік.
– Мамо, треба поговорити. Скоро Марії в лікарню, треба ставити дитяче ліжечко, сповивальний столик, шафу для дитини. А наші речі нікуди подіти. Та й взагалі, тісно нам буде в квартирі. Безсонні ночі почнуться, всім дістанеться.
Я тут ось що подумав. Може ти поїдеш до своєї сестри в село? Вона одна живе, місця вистачить. Ви ж рідні люди, спільну мову знайдете. Свіже повітря тобі на користь піде.
Все ж краще, ніж з нами тут тулитися. Все одно ця квартира мені дістанеться з часом, так чого тягнути. Нам вона потрібна зараз, а не колись потім. Ми б ремонт хороший тут зробили, нові меблі купили, а то огидно жити в такому старому.
А ти завжди можеш приїжджати в гості, коли захочеш. Думаю, такий варіант всіх влаштує.
Ольга Сергіївна здивувалася. Не відразу навіть збагнула, що пропонує син.
– Ну, що, згодна? Я можу допомогти речі зібрати, і навіть можу з тобою з’їздити до тітки Клави, з валізою допомогти .Ти ж моя мати, все-таки…
– Я піду на вулицю, щось мені недобре стало… Пізніше відповім тобі…
Син знизав плечима і пішов у кімнату. Ольга Сергіївна вийшла на вулицю і неспішно пішла в бік парку. Серце розболілося не до речі… Сіла на лавку.
“Може, син і правий, я вже стара, заважаю їм. З’явиться дитина, більше місця потрібно. З сестрою Клавою спілкувалися рідко, в листах, телефону в селі не було, а мобільний телефон Клава принципово не купувала, вважаючи його дуже шкідливим для здоров’я.
Прийме Клава, нікуди не дінеться. Може, і звикну до села, люди ж якось живуть, і нічого. Зате син буде щасливий…
Поруч на лавку сіла жінка з морозивом у руках. Ольга Сергіївна відразу звернула увагу на її вуха. У них були сережки, точно такі ж, як зникли зі скриньки.
– Вибачте за питання… Де ви купували такі сережки?
– У ломбарді купила, який за рогом. А що?
– Та нічого, просто красиві… А давно ви їх купили?
– У травні, точно пам’ятаю. Мені чоловік подарував гроші на день народження, заходжу в ломбард, а там хлопець якраз їх здає… Я і купила. Мені під очі смарагд підходить…
Ну ось, якраз у травні вони і зникли… Невже син взяв і відніс їх туди, як він міг… Це ж крадіжка, у власної матері…
У Ольги Сергіївни з очей полилися сльози. Ось це синок засмутив… А тепер ще з квартири виганяє…
Заспокоївшись, вона прийшла додому. Син з невісткою пили чай на кухні. Невістка відразу шмигнула в кімнату.
– Ну що, мамо, згодна? Ми з Марією вже тут меблі на сайті вибираємо… Кредит брати доведеться, а що робити…
– Ти навіщо вкрав мої сережки і здав у ломбард? У тебе совість є?
– Як ти дізналася? Так, мені потрібні були гроші, де я їх, на твою думку, мав брати? З тебе взяти нічого, сама ти сережки навряд чи віддала б, ось я і здав їх… Це потім вже ти запропонувала, але було пізно…
Ну не будеш же ти сльози лити за цими дрібничками? Ти все одно їх не носила, вони валялися без діла…
– Це була пам’ять про твого батька… Вони були мені дорогі. Ти знав це, і нахабно взяв. Не впізнаю тебе останнім часом, ти дуже змінився в гіршу сторону…
– Ой, ну все… Ну що, коли до сестри поїдемо, можу завтра відвезти тебе…
– Я нікуди не їду… А ось ти і Марія підете… З цієї квартири… Як можна швидше збирайте речі, і робіть, що хочете. Поки я жива, ця квартира моя, і я доживу в ній.
Ти ж виганяєш мене нахабно звідси, немає ні сорому, ні совісті. Марії я чужа людина, це зрозуміло, але ось ти, синку… Не очікувала…
– У сенсі, ти нас виганяєш? І куди ж нам іти? Ну ти мамо даєш, не очікував…
– Багато квартир здається, ось і шукайте, зараз по інтернету це легко зробити. Свого у вас тут нічого немає, забирати нічого, одяг один, та дрібниці різні.
Іван пішов у кімнату і почалася гучна лайка. Марія не соромлячись кричала, що його мати егоїстка безсовісна, єдиного сина виганяє з квартири з дружиною при надії…
Грюкнули вхідні двері. Марія з валізою в руках пішла, не попрощавшись. Слідом побіг Ваня. Він зайшов до матері в кімнату.
– Ну, мамо, у тебе більше немає сина… Живи, як знаєш… Ми не пропадемо без твоєї квартири…
Пішов. Ну, що ж, нехай вчиться жити сам і сподіватися тільки на себе, вже не маленький.
Помиряться вони тільки через 5 років… Марія втече до іншого чоловіка, Іван один буде виховувати дочку. У квартирі Ольги Сергіївни якось пролунає дзвінок у двері, на порозі стоятиме Іван з донькою Варею.
– Мамо, вибач мене, я був неправий тоді… Знайомся, це твоя онука Варенька…
– Ну що, Варенька, рада познайомитися. Проходьте, я якраз пиріг спекла…
Спеціально для сайту Stories
