— Гришо, ну ось куди ти так мчиш, скажи мені? Ми ж не на пожежу запізнюємось. Зменш швидкість, прошу тебе, а то твоя старенька колимага розвалиться прямо посеред дороги! – намагалася напоумити дружина Надія.
— Не смій так мою ластівку називати! Яка вона тобі колимага? Додумалася теж! – обурився Григорій, погладжуючи кермо старенького авто.
Чоловік сьогодні виглядав як на параді. З нагоди поїздки до міста до родичів, а траплялося таке нечасто, він дістав із шафи темно-синю вельветову сорочку, яку купив років 10 тому, коли вкотре відвозив до міста м’ясо. Тоді ж вони з Надією придбали їй гарну темно-вишневу сукню, яку вона надягала на свята.
— Добре, добре. Кажу, зменш швидкість, а то в мене щось аж серце завмирає. Давно нікуди так далеко не їздили ми з тобою, от я й відвикла, – уже спокійнішим голосом відповіла Надія.
— Отож, жінка. Тебе везуть, а ти сиди і насолоджуйся природою, а не говори водієві під руку, – без злості промовив Григорій.
— А ти що ж нові штани не вдягнув, Гришо? Сорочку он ошатну начепив, парадно-вихідну, а штани старі, – продовжувала розмову Надія.
— Та чогось я не зрозумію – вони мені наче тісні стали. Чи то сіли від прання, чи то я виріс. Якось мені в них незручно. Наче малі вони мені, Надю.
– Так? Ось справи! Може, хтось багато пирогів та плюшок їсть? Ось і результат, – з усмішкою продовжила дружина.
— А може, хтось просто їх дуже смачно і часто пече, га? – одразу знайшовся Григорій. – Он Любка зовсім своєму чоловікові нічого не готує. Каже, що треба харчуватися лише сирою їжею, а все, що з вогню, це, мовляв, отрута.
Начебто все корисне гине у вогні. Привіз собі розумницю з міста, тепер ось страждає, бідолаха, одними солоними огірками харчується та капустою квашеною.
Влітку ще й свіжі помідори з огірками до раціону йдуть, але теж не роз’їжся особливо на такій їжі. Так, аби ноги не простягнути, а ми як сядемо – чого тільки на столі у нас нема – і сало, і яйця, і сметана, пироги! І ось і результат.
— То ти хочеш, як Василь харчуватись? Я тобі влаштую. Вмить у всі штани влізеш, – зареготала добродушна Надія.
– Ні, не хочу. Я не витримаю, ти знаєш, у мене апетит завжди чудовий, – відповів Григорій.
Сьогодні вони їхали до міста до племінника Григорія Олексія. На задньому сидінні дрімали двоє дітей-підлітків – дочка 10 років та син 12. А ще вони прихопили з собою бабусю Олексія, матір Григорія, яка теж зголосилася відвідати свого онука у його новій квартирі.
— Гришо, а ти мою сумку картату захопив? Там гостинці для Олексія та його дружини, – подала голос Клавдія Семенівна.
– Захопив. Ти там стільки поклаж із собою приготувала, що я втомився їх у багажник носити. Думаєш, що в місті люди голодують, чи що?
– Ні, не думаю. Я не стара, щоб так думати, а тільки сільське завжди смачніше і корисніше за те, у що в міських магазинах продають. І всі міські завжди із задоволенням наші продукти із собою беруть, коли у гості приїжджають.
— Найголовніше, щоб господарі нас не вигнали, а що їсти в гостях, у нас знайдеться. Весь багажник забитий провізією. Мов до голодного краю їдемо, – жартував Григорій.
— Чого це вони нас виженуть? Ми рідні, не чужі їм. Ти, Надійко, попередила Олексія та Софію про те, що ми приїдемо? – Уточнила Клавдія Семенівна.
— Так, дзвонила вчора, – відповіла Надія.
– Ну? І що? Що відповів тобі Олексій? – не вгамовувала свекруха. – Чекають вони на нас?
— Олексій сказав – гаразд, приїжджайте, але тільки якось без ентузіазму. Це він, мабуть, ще дружині про нас не сказав, передбачав її реакцію на таку радісну новину.
— Нічого, переживе Софія. Споконвіку так водилося – гостей прийми у своєму будинку, а рідню – тим більше. Адже мене як вчили мої батьки – гості на порозі, отже, треба пошану і повагу надати, на повну розстаратися, – міркувала Клавдія Семенівна.
— Ну так, гарний звичай, – погодився Григорій, – та тільки зараз його мало хто дотримується. Всі якісь роз’єднані стали, сидять по своїх норках, в телефон уткнувшись. Все на світі ці штуковини замінили людям, ці гаджети, ось іншого слова і не придумати, і друзів, і родичів, а деяким – і сім’ю навіть.
— Ну, ну… А сам теж часто туди пірнаєш. Інтернет опановуєш, – з усмішкою відповіла Надія.
— Так, опановую. А як без цього? То дивлюся, які корми краще купити для наших поросят і курочок, то шукаю різні добавки і ліки для них. Без Інтернету зараз нікуди. Корисний винахід, скажу тобі.
Коли старенька машина Григорія нарешті в’їхала у двір нової великої багатоповерхівки, де нещодавно купили квартиру Олексій з дружиною, було вже ближче до обіду. Вони довго шукали місце, де можна припаркуватись, а потім, діставши з багажника сумки із продуктами, рушили до під’їзду.
– Ну от і добре. Відразу й за стіл сядемо, промовив Григорій, який вже пристойно зголоднів за дорогу. – Зараз тільки Олексія з Софією відкачаємо від шоку після радісної зустрічі – і бенкетувати!
Зустріч виявилася не надто радісною. Коли господарі квартири побачили біля своїх дверей п’ятьох родичів із села, а поряд з ними сумки та баули, то трохи навіть здивувалися.
— Оце так! А я думав, що ви вдвох будете? – здивувався Олексій. – Ти ж, тітко Надю, начебто сказала, що вам до якоїсь крамниці, чи що, треба приїхати?
— Ну, до магазину теж треба. Григорію он особливий корм якийсь треба подивитися для наших курочок, а так ми в гості. Ось вирішили подивитись вашу нову квартиру. Дітлахів взяли з собою, нехай теж подивляться, розвіються на канікулах.
— Здрастуйте, – привіталися діти, не виходячи з соцмереж у своїх телефонах.
— Та й бабуся за вами скучила, он гостинців зібрала, на місяць провізії тепер вистачить, – продовжувала Надія.
— Так, у магазин ходити тепер не будете! Стільки грошей заощадите, просто непомірно! – сміючись, додав Григорій, затягуючи важкі сумки.
— Доброго дня, Олексію, і ти Софія теж. Чого ж ви бабусю не кличете житло своє нове показати? Так і не дочекалася від вас запрошення. Сама ось приїхала, – обіймаючи по черзі онука та його дружину, промовила Клавдія Семенівна.
Хазяї, які трохи відійшли від першого потрясіння, запросили гостей у квартиру.
— Ну що стояти, проходьте, – сказала Софія, невдоволено поглядаючи на чоловіка.
— Сподіваюся, вони ненадовго? Пари годин їм вистачить? – пошепки спитала вона в Олексія.
Той нічого не відповів, лише спохмурнів і шикнув на дружину.
— О, та у вас тут просторо. Не дивись, що квартира однокімнатна, а місця багато, – озирнувшись, голосно промовив Григорій. – Добре зараз будують, немає цих кліток тісних, що раніше були.
— Так, непогана квартира, тільки все одно однокімнатна, – видала свою думку бабуся. – Ось вас зараз двоє, а завтра діти підуть, де ви все вміститеся тоді? Треба було одразу брати трикімнатну.
— Бабо, та ти знаєш, скільки вона коштує? Ми за цю тепер 20 років розплачуватимемося, – неохоче сказав Олексій.
— О, та ви так і до пенсії дітей не заведете, – похитавши головою, сказала Клавдія Семенівна. – Це ж треба – 20 років за однокімнатну квартиру платити!
— Все нормально буде, не переживай, а як тісно стане, обміняємо цю квартиру на іншу.
— Ну, дивіться, ваша справа, а тільки брали б одразу велику, чого дрібнитися.
Жінки на кухні почали розбирати сумки із продуктами та накривати на стіл. Всі вже добряче зголодніли, та й час був обідній. Коли сіли обідати, Григорій запропонував відкрити домашнє вино, яке вони з собою привезли разом з іншими продуктами.
— Ну, що за зустріч? – сказав він, розливаючи напій по келихах. – У нас все своє, натуральне. Сам з яблук роблю, краще за всяке шампанське виходить!
При цьому обличчя Олексія та Софії як по команді невдоволено витяглися, вони перестали посміхатися. І були неприємно здивовані, зважаючи на все, що відбувалося зараз за столом.
— Як же так, дядьку Гришу? Тобі ж сьогодні за кермо сідати? Ти що ж келихи перекидаєш? – спитав Олексій у родича, насторожено поглядаючи на Софію.
– Сьогодні? Ні, навіщо? По магазинах можна і завтра поїздити. А додому ми взагалі збираємося лише за пару днів? – посміхався широко й відверто Григорій.
– Так, саме так. Що ж ми в таку далечінь їхали, сто кілометрів, щоб поїсти і поїхати, чи що? Ні, ми люди похилого віку. Нам одним днем їздити тепер несила, – відповіла Клавдія Семенівна. – Втомлюємося швидко. Та й з вами поспілкуватися треба добре. Наливай, Грицю, вип’ємо для апетиту.
Господарі поки що промовчали, але Надія бачила, як скривилася за цих слів Софія, а племінник чоловіка виглядав розгубленим. Мабуть, розумів, як таку низку гостей розмістити у своїй квартирі.
— Ви не хвилюйтеся. Ми невибагливі, де покладете нас, там і поспимо. От хоч навіть на підлозі, так, Гришо? – Вирішила вона розрядити обстановку. – Киньте нам щось м’яке й добре. Ми завжди так раніше в селі робили, коли багато народу збиралося – всім на підлозі стелили.
– Чого це на підлозі? Я не хочу на підлозі, – насупився Григорій. – Мені подавай ліжко з периною, і тільки так! Та жартую я, жартую. Де покладете, там і заснемо.
— Так ніде в нас, – і на підлозі ми вас не можемо покласти. Це ж дикість! – не змогла більше мовчати Софія.
– І що? Ти пропонуєш нам йти надвір, чи що? – не витримала Клавдія Семенівна. – Ти це кинь, у нас у сім’ї так не прийнято з гостями поводитися.
— А мені цікаво, а що пропонуєте ви? Як ми маємо тут все розміститися, в однокімнатній квартирі? – попри те, що її смикає за руку Олексій, продовжувала Соня.
— Ну, ми гості, а ви господарі. Придумайте щось. Можете до друзів піти чи у сусідів переночувати. Загалом, вирішіть вже якось цю проблему, поки ми у вас житимемо, – заявила Клавдія Семенівна.
— Та не сваріться ви. Знайшли через що. Ми геть із Надькою взагалі можемо в машині переночувати. Молодість згадаємо. Давайте ще краще трохи вип’ємо і поговоримо, – запропонував Григорій.
— Давайте, – приречено сказав Олексій і навіть усміхнувся.
Він зрозумів, що треба змиритися з цією ситуацією і в усьому покластися на дружину. Вона в нього мудра, хоч і молода, щось та придумає, а він із ріднею сваритися через таку дрібницю не збирається.
– Слухай, ну це нахабство – так заявлятися і ставити нас перед фактом, – потягнувши чоловіка в передпокій під приводом, що йому хтось дзвонить, пошепки лаялася Софія.
— Ну а що робити? Ти теж мене маєш зрозуміти, це мої близькі родичі. Та й бабуся може образитись, а я її дуже люблю. І тебе люблю, придумай щось, люба, га? – Олексій глянув на дружину жалібно й прохаючи.
— Гаразд, спробую. Куди ж від такої заповзятливої рідні дінешся. Добре, хоч не порожніми руками приїхали.
Після застілля гості захотіли полежати, про що й повідомили господарям.
– Так, звичайно, ви зараз зможете відпочити, – сувора Софія увійшла до кімнати. – Ось щойно я розмовляла з нашими сусідами по телефону, і вони дали добро. У нас, на щастя, сусідня квартира поки що пустує.
Там ніхто не живе, але її власники готують до здачі. Ремонт там майже закінчений, і меблі вже всі є. Так що ви будете ці дні жити там, а по-сусідки вони навіть плату з нас не візьмуть. Тільки щоб порядок був. Добре?
– Добре! Звісно, добре! Ось розумничка яка, все ж таки придумала, як вийти з ситуації, – промовила бабуся Олексія.
— Молодець, Софія, поважила, – зрадів Григорій. – Ходімо, відпочинемо з дороги, а потім ще можна посидіти. Їжі повно! І вина також. Вистачить надовго!
