-Ну ти й придумала, матір, гостей борщем пригощати, — з огидою принюхався чоловік до повітря на кухні.
Сильно пахло томатною засмажкою та торішньою капустою.
— Вони там по фастфудах і ресторанах ходять, у столиці-то… Ти б їм щось цікавіше приготувала, а то — борщ. Фу!
− Тефтелі ще будуть, салат, он, з майонезом, і млинці, — бурчить ображено Алевтина, — нарізка також… а взагалі відчепися краще від мене, дурню старий, без тебе розберуся.
Забирайся звідси, поки не отримав по голові ополоником. А ні, стій! Залишся. Каструлю через п’ять хвилин вимкни, я пішла, — різко передумала вона і зірвала з себе фартух.
− Куди ти?
Чоловік в замішанні поправив сімейні труси і боязко скосив праве око на піч.
− Туди! Їх зустріну, через десять хвилин сказали будуть. Заразом хліба докуплю, дехто ж ніяк не наїсться.
Вона стала поправляти перед дзеркалом зачіску. Підкручене коротке волосся, що має типову довжину для жінок її віку, лежало, як треба, але Алевтині вкрай не подобалося. Минули ті часи, коли вона була квітучою красунею, довго трималася…
А нині в’янення, відцвітання, яке ніхто ще не зміг зупинити.
− Та що ж вони – маленькі? Самі піднімуться, — здивувався чоловік.
− Ой, все, Петре, не метушись перед очима, розберуся без тебе. Про каструлю не забудь і одягнися, заради Бога, а то ходиш в одних трусах.
− Ти чого зла така сьогодні? – почав ображатися і чоловік.
− Не знаю! – відрізала Алевтина, — ох, не зрозуміти тобі, чоловіку.
І вона пішла, перекочуючись стегнами, до ліфта.
Чого зла, чого зла! Будеш тут доброю, коли син кожні півтора-два роки приїжджає з новою дівкою, та такі вони всі, прости Господи, вульгарні та гордовиті, що й не знаєш на якій кобилі до них під’їхати.
То вегетаріанки вони, то на дієті, то солоно їм занадто, то жирно, то ножа не вистачає — ви чули? — ножа їм обіднього не вистачає, яким під час їжі в ресторанах користуються. Та у них цих ножів ніколи не було і нічого, вижили.
Сидять, значить, ці дівки, носом воротять, нічого з страв Алевтини їм не подобається. І вирішила Алевтина цього разу і зовсім не старатися, а так — приготувати основне, повсякденне — і все. Їсти захочуть, голодними не залишаться.
Вулиця зустрічала Алевтину приємною травневою свіжістю і жінка, вдихнувши чистого повітря, встигла прийти до тями, перш ніж помітила сріблясту машину сина.
Павлу вже тридцять сім заробляє в своїх інтернетах, все возиться з якимись програмами, а час йде, поспішає, ох!
Йому б сім’ю нормальну і дитинку! Як Алевтині хочеться онука! Всі її подруги вже нанянчилися, одна Алевтина тягнеться по світу обділена! І дівчата у Павла всі, як одна, з браком – не хочуть народжувати.
− Мамо, ну чого ти вийшла, ми б самі піднялися, привіт, – обіймає Павло матір, – Ось, знайомся, це Поліна.
− Вітаю! – привітно киває їй дівчина.
− О! – виривається у Алевтини, – вітаю…
«Ну, нарешті, хоч одна схожа на звичайну людину, без викрутасів, і за це спасибі», – з полегшенням думає Алевтина і солодко-солодко посміхається новій пасії сина.
«Нехай, нехай хоч з цією все складеться, на вигляд нормальна, трохи на селянку схожа, ну то нічого, аби була хорошою».
− Ну що, пішли?
− Зачекай, мамо, там у багажнику пакет з напоями і коробка з подарунком для тебе від Поліни.
− Серйозно?? — простягнула заінтригована Алевтина, а Поліна засяяла черговою посмішкою.
− Ага, вона у мене займається екологією, борець за чистоту навколишнього середовища, і подарунок в тему — вдома подивишся.
Алевтина вмить скисла, вирішивши: «Ні, я поспішила з висновками, все-таки ще одна прибабахнута».
− Мамо, ти пакет сама візьми, будь ласка, а я коробку… Поліні не можна важке, — попросив син витягуючи з машини важкий короб.
Те, з яким таємничим виглядом при цьому переглянулися закохані, залишилося для Алевтини непоміченим.
Подумки вона вже ховала нові стосунки сина, тому пакет взяла кисло, як робот, і завела молодих у під’їзд.
Після звичайної метушні привітань сіли за стіл. Поліна борщу анітрохи не здивувалася, взяла ложку і почала їсти. Вона неохоче розповідала про свою роботу, соромилася. Якоюсь вона була там дуже дрібною ланкою в службі з екологічного нагляду, Алевтина і не розчула до кінця.
− Робота хоч офіційна? – уточнила Алевтина.
− Так, я оформлена.
− Ось бачиш, Павло, один ти без оформлення, трудова книжка вже десять років припадає пилом. А якщо раптом захворієш? А як же пенсія? Час швидко летить, а тобі вже тридцять сім.
Алевтина навіть підвелася, настільки її мучило це питання.
− Ой, мамо, та я не доживу до тієї пенсії, не турбуйся.
− Тобі так здається, а ось прийде час і сядеш на м’яке місце, – без сумнівів заявила Алевтина.
− Ой, все, відчепися, будь ласка, ти мені травлення псуєш. Тату, подай млинець і сир.
Щось Павло хотів таке сказати, збираючись підняти тост, та щоразу його перебивав батько, підхоплюючись і проголошуючи свої побажання.
− Дуже смачний борщ, Алевтино Сергіївно, я соромилася попросити добавки, — встала Поліна, — давайте я допоможу вам прибрати зі столу.
Жінки почали збирати посуд на кухню. Побачивши природний безлад і не дуже чисту плиту, Поліна сплеснула руками:
− Там же ваш подарунок! Мало не забула!
Поліна розпакувала коробку і почала розставляти перед Алевтиною засоби для чищення, пояснюючи:
− Це екологічні засоби для кухні і не тільки, у нас роблять. Вони повністю розчиняються у воді і не псують навколишнє середовище. Зроблені, між іншим, з овочів і фруктів. Компанія виготовляє майже всі види побутової хімії.
А хочете, ми прямо зараз щось випробуємо? – загорілася Поліна і стала в цей момент надзвичайно гарненькою.
– Наприклад, давайте я оброблю цим плиту, а поки засіб діє, я помию посуд спеціальним гелем?
Перелякана Алевтина затулила спиною плиту:
− Ох, ні, дитинко, тільки не плиту, я її не мила три дні, соромно. Не встигла сьогодні.
− Та годі вам, я в селі жила, яких тільки плит не бачила, – засміялася Поліна, – ну добре, ви самі на неї попшикайте, а я потім тільки губкою проведу, вона вже буде чиста.
Поліна вправно справлялася з посудом. Алевтина сиділа, катала крихти хліба по столу і то одне питала у дівчини, то інше: де вчилася, хто батьки, як познайомилися з Павлом.
Отримані відомості були гідні і порядні, і Алевтину задовольняли. А потім Поліна взялася за плиту — без зусиль провела губкою, і весь бруд з легкістю відпав.
− Гарні ти мені речі подарувала, Поліночко, дякую, — зізналася Алевтина.
Вона все ще чекала підступу. Підступи були завжди. Тут із вітальні постукав по келиху Павло і закликав усіх знову зібратися вже на дивані.
Міцно обійнявши свою дівчину і ніжно поклавши їй руку на живіт, він проголосив:
− Загалом, кхе-кхе, мамо, тату… Ми з Поліною вирішили одружитися.
− Ах! Ох!
− Це ще не все… — зупинив Павло передбачуваний потік вигуків і не втримався, прицмокнув Поліну, яка тут же почервоніла, — в нас буде дитина, взимку чекайте онука.
− Оце щастя, Господи! Оце радість! — підхопилася, розводячи руками Алевтина. — Почула Пресвята Богородиця мої молитви, небесні духи змилостивилися!
Іди ж, Поліночко, моя дорога, сонечко, ангел наш, обійму тебе, — розпростерла вона обійми назустріч Поліні і заткнула Павла, який зробив неспокійний зайвий рух.
— Я обережно! Я добре знаю, як поводитися з жінками при надії!
− Алевтино Сергіївно, — шепоче їй, обіймаючи і не приховуючи сліз Поліна, — а ви зі мною рецептами поділитеся? Я так смачно готувати, як ви, не вмію, особливо борщ.
− Ой, Поліночко! – вигукує Алевтина, втрачаючи від щастя розум, – та це ж моя мрія була: передати невістці свої знання, а любов нерозтрачену – онукові!
Ось така у мене була скромна і тільки завдяки тобі тепер здійсненна мрія!….
Спеціально для сайту Stories
