Коли Марині було сім років, батьки розлучилися. Вона на все життя запам’ятала цей стан шоку, коли батько пішов з сім’ї. Цей біль, образу і нерозуміння, страшну несправедливість вона відчувала потім ще дуже довго. Марина шалено любила свого тата, а він раптом просто пішов. Мама казала:
-Юра хороша, порядна людина! Він не перестане бути твоїм батьком! Будете спілкуватися, як раніше, просто рідше. Не щодня, а раз на тиждень, або на два.
Навіть не говорила, а вмовляла ніби. Кого? Себе чи Марину? Марина була настільки ображена… коли батько йшов, вона вирішила не відпускати його. Встала в дверях, а коли він спробував відсунути її, Марина би..а його своїми маленькими кулаками і кричала. Що кричала – вона не пам’ятала.
Мама тоді сказала йому:
-Не можна було піти по-людськи? Поки вона в школі, наприклад!
-Я думав, так краще, – пробурмотів батько.
Мама тримала Марину, а вона рвалася далі скандалити. Але мама втримала дочку, а тато пішов. Залишилося питання: чому? Мама нічого не пояснювала.
Одного разу до неї прийшла подруга, Лариса. Жінки сиділи на кухні і розмовляли. Причому Лариса критикувала Юрія за все на світі, а мама захищала. Марина пішла на кухню, щоб налити собі лимонад, і почула розмову. Їй стало цікаво і вона застигла за дверима, притиснувшись до стіни.
-Дурна ти, Анна! Ось як є, дурна! Не відпустила б, і все! Поскаржилася б його мамі, вона б йому швидко мізки на місце поставила! Нікуди б не подівся.
-А мені він навіщо тут, якщо у нього інша? Ні. Я так жити не буду! – заперечувала Анна.
-Та всі так живуть! У мого пса теж вічно якісь баби, але я не дозволю, щоб він пішов! Хто знає, чого йому там захочеться? Завів сім’ю – змушений нести відповідальність!
-Силоміць милим не будеш!
-Та ти ж його любиш! Подивися, на кого схожа! Не їси, не п’єш! Зсихаєшся! Щось станеться з тобою, кому Маринка буде потрібна?
-Не станеться! Постраждала трохи,щож тепер мене ховати,чи що?
Марина зрозуміла: у тата є інша жінка, тобто, він їх зрадив. І маму, і свою дочку. З новою жінкою, напевно, нових дітей заведуть. Ще вона дуже злякалася, що мама піде з життя.
Марина навіть про лимонад забула, прокралася назад до себе в кімнату. А на батька заточила зуб. Він дзвонив мамі і питав, коли і як йому побачитися з Мариною, а вона категорично відмовлялася з ним бачитися. Пару разів це були поважні причини:
– Марина вже домовилася, що піде в гості до подруги, або в школі були репетиції новорічного концерту. На третій раз мама не повірила і почала випитувати:
-Ти що, вирішила не спілкуватися з батьком?
-Ну вирішила. А що? Не маю права?
-Ні, маєш, я думаю… просто ти так любила його! Я думала, більше за мене.
-Це не так, мамо! Звичайно не так. Я люблю тільки тебе!
-Марино, це твій тато. Ну ось така він людина! Творча. Це своєрідні люди, їм потрібне підживлення у вигляді… – мама запнулася.
Батько був керівником будинку культури і режисером усього підряд за сумісництвом – вистав і заходів. У БК була акторська самодіяльна трупа, з ними він ставив п’єси. У цій трупі і зустрів свою другу дружину.
Молоду непрофесійну актрису. Марина зрозуміла, що хотіла сказати мама, хоч їй ледь виповнилося вісім. Вона сказала:
-Мамо, досить про нього вже! Я зрозуміла. Ти знайди просто нам нового тата. Вийди заміж, і все налагодиться. А з цим козлом я бачитися не хочу!
Мама навіть до психолога її після цих слів водила. Психолог довго проводила з Мариною всілякі тести і говорила багато благодійної нісенітниці, але в підсумку сказала, що дівчинка залишилася при своїй думці, а якщо на неї тиснути, вона просто вимикається з розмови.
-З нею щось не так? – занепокоїлася Анна.
-Звичайна дитина. Зі своєю думкою. Занадто категорична. Але це не діагноз! Кожен переживає травму, як може. Їй легше викреслити батька зі свого життя, ніж бачитися з ним уривками.
-Але так теж не можна!
-Чому? Можна. У чомусь ваша дочка права, незважаючи на те, що вона ще дитина. Адже це він пішов від неї. Він першим зробив вибір не на користь Марини.
Життя йшло своєю чергою. Анна перестала страждати, Марина росла і жила своїм життям звичайної дівчинки. Юрій, зробивши ще кілька спроб поговорити з дочкою, заспокоївся і перестав набридати.
Від маминої подруги, Лариси, чоловік якої спілкувався з Юрієм, вони знали, що через шість років батько пішов від своєї молодої і непрофесійної до наступної, молодої і непрофесійної. Тільки ще молодшою. Марині тоді було чотирнадцять. Вона була кмітливою дівчинкою-підлітком.
-Це якесь відхилення, коли чоловікові треба все молодше і молодше. Скільки вже Юрію років?
-Це твій батько!
-Та я просто питаю! Леонардо Ді Капріо, блін! Для бідних. Так скільки йому?
-Ну, сорок один, як і мені! А чому Ді Капріо?
-Йому щось близько сорока, і ось він теж все дівчат молодших за себе вибирає. Двадцять чотири виповнилося – все ,до побачення! Стара вже.
Анна засміялася.
-Та ну тебе, Маринка! Ти як щось придумаєш!
-Так я не вигадую! Я читала в інтернеті про нього. Ось і тато, мабуть, такий самий.
-Чому для бідних?
-Ну, де Лео, а де Юрій! – закотила очі Марина.
-Слухай, а ти не хочеш з батьком поговорити? Майже сім років не спілкуєтеся! Може,вже час пробачити?
-Та ні. Навряд чи я зможу! Щоб пробачити, треба забути. А я як вчора все пам’ятаю. Як грім серед ясного неба. Як мішком по голові. Як…
-Досить-досить. Я зрозуміла! Може, в кіно сходимо? – запропонувала Анна.
-Та ми з Дариною домовилися сходити. А ти б з Вадиком сходила.
-Ну, можна і з Вадиком…
Мама Марини іноді зустрічалася з чоловіками. Вадик був другим серйозним кандидатом за ці майже сім років, першим був Микола. Але всім вже стало зрозуміло, що Анна, здається, не планує розвивати свої стосунки ні з ким із чоловіків.
Подруга Лариса і мати Анни, бабуся Марини, лаяли її, сварили на чому світ стоїть.
-Чого тобі треба? – обурювалася Лариса. – Хороший чоловік який. Турботливий. Уважний. І одружитися не проти!
-Але я його не люблю! – дивуючись нерозумінню близьких, говорила Анна. – У мене немає таких почуттів, щоб пов’язати життя з людиною! Адже це серйозно. Як треба любити, щоб людина поруч, на одній території, не дратувала?
-Як-як! Як ти Юрочку свого досі любиш, ось як!
-Дурниці все! – сперечалася Анна. – Не люблю давно! Та здався він мені!
-А я ось кажу тобі, що погуляє твій пес, і прийде до тебе. Приповзе. А ти що? А ти і приймеш!
-Та що ти! – лякалася Анна. – Маринка не пробачить! Зі світу зживе!
-Ага! А якби не Маринка, то прийняла б з розпростертими обіймами! Тьху! Це треба бути такою дурепою!
-Серцю не накажеш! – здавалася Анна. – Ми про Вадика взагалі-то говорили! Я не люблю його настільки, щоб жити разом. Зустрічаємося і зустрічаємося. Що поганого?
-Довго він не протримається в такому режимі. Йому сім’я потрібна! Діти!
-Ой, ні! Це не до мене. Мені п’ятий десяток, які діти?
-Всього-то сорок один. Могла б ще народити.
-Могла б, але не хочу!
Вадик і справді втомився чекати і пішов від Анни. Вона трохи переживала, а потім все знову пішло своєю чергою. Марині вже було шістнадцять років. Не за горами закінчення школи, готуватися до інституту треба було починати вже зараз.
-Я психологом буду! – заявила Марина.
-Якось несерйозно. Не знаходиш?Психологів багато. Туди і вища освіта, на мою думку, не завжди потрібна.
-А я отримаю вищу освіту і буду хорошим психологом.
-Ти б батька для початку пробачила!
-Знову! Мамо, досить вже лобіювати його інтереси! Він пішов сто років тому. Все! У мене немає батька!..
А ще через вісім років він прийшов. Точніше, вони з Анною випадково зустрілися на вулиці. Двоє людей, колись дуже близькі, а тепер зовсім, здавалося б, чужі. Анна так давно не бачила Юру, вона помітила, наскільки він змінився і постарів.
-Як живеш? – посміхнулася вона. – Все з тією ж молодою, чи нову знайшов? Дітей ще багато народив?
Анна говорила глузливо, але не зло. Юра подивився на колишню дружину і розсміявся.
-Як же я радий бачити тебе, Анно!
Вони пішли в перше-ліпше кафе і довго сиділи, розповідаючи один одному про свої життя.
-Як Маринка? Невже досі дується на мене? Адже вона моя єдина дитина. Так вийшло.
-Не знаю, Юра. Вона вже зовсім доросла. Живе окремо. Купила квартиру в іпотеку. Працює, зустрічається з молодим чоловіком. Про тебе ми не говорили дуже давно.
-Прямо дуже?
-Роки, Юра. Ми не говорили про тебе років… – вона замислилася. – Років вісім точно.
-Так вже. Мабуть, вона вже не пробачить! Так чому ти все-таки не вийшла більше заміж?
-Не хотіла. Хотіла б – вийшла б. Але якось все було не те…
Дізнавшись, що у Юри чергова молода дружина, всього по рахунку четверта, Анна засміялася.
-Ді Капріо! Точно!
-Що-о? – не зрозумів він.
-Тільки для бідних… неважливо. Гаразд. Піду я.
Вона пішла, відчуваючи якусь болісну тугу. Краще б не зустрічала його… розворушив старі рани.
Увечері в двері подзвонили. На порозі стояв Юра з букетом троянд.
-Ого! – сказала Анна. – Несподівано! І як це розуміти?
-Поговори зі мною!
-Так ми ніби вже поговорили! – вона відступила, пропускаючи його.
Юра довго говорив про те, який він дурень. А кохав він завжди тільки Анну! Тільки її одну. Вона слухала і їй хотілося ридати від того, як безглуздо минуло півжиття тільки тому, що його збив з пантелику біс.
Юра подивився на перевернуте обличчя Анни, підійшов і рішуче обійняв її. Ну а далі все сталося, як сталося. Ніби й не було цих сімнадцяти років. Анна подумала тільки, що подруга Лариска права, а вона – дурепа. Ну і що тепер? Зате вона щаслива дурепа. Поруч з людиною, яку кохала все життя.
-Ого! – сказав Юра після близькості. – Ось я дурень, дійсно!
Він більше не йшов. Перевіз свої речі і подав на розлучення. Залишалася суща дурниця – сказати Марині, що батьки знову зійшлися.
-Давай я розповім! – рвався в бій Юра.
-Ой, ні! Я взагалі не уявляю, що буде, якщо ти. Я повинна сама.
-А ким Маринка працює?
-Вона психолог. У школі, і приватний прийом веде. А що?
-Психолог… а батька рідного пробачити не може!
Марина збиралася до мами в суботу, як зазвичай, але Анна раптом подзвонила і запропонувала сходити куди-небудь.
Марина подумала і не стала відмовлятися – вона так втомилася за тиждень, просто жахливо. Може і добре розвіятися, посидіти десь, випити червоного або кави. Наїстися чогось смачного і шкідливого. Поговорити з мамою, пройтись з нею по магазинах.
-У мене є новина, – повідомила Анна відразу, як вони зустрілися. – Але я боюся тобі її повідомляти!
Марина подивилася на матір уважно:
-Та я і так бачу по твоєму сяючому обличчю.
-Так? І що ти бачиш? – Анна постаралася перестати світитися.
Зробила серйозне обличчя.
-Ну що, закоханість очевидна, це факт. А те, що ти боїшся повідомити мені, може означати тільки одне: ти зійшлася з моїм татом.
Вона так спокійно це сказала. Анна вдивлялася в обличчя дочки, але нічого не могла по ньому прочитати. Не обличчя – маска. Непроникна маска.
-І що?
-Давай не будемо псувати мені вихідний, мамо!
-Ні вже! Давай проговоримо! Так це називається у вас, у психологів?
-Що ти хочеш від мене почути? Обзивати я тебе не хочу. І так все ясно. З ким тобі спати і жити – справа виключно твоя. Ти – доросла дівчинка. І що ж ти тоді від мене хочеш?
-А ти? Чого хочеш ти?
-Я знаю, чого хочу! Провести з тобою вихідний, і не говорити про нього.
-Невже ти ніколи його не пробачиш?! – ахнула Анна.
Марина подумала і сказала:
-Та я давно це опрацювала. І не відчуваю ніякого негативу. Просто він мені ніхто. Дядько чужий.
-Він твій батько!
-Батько – це той, хто поруч. А Юра мені ніхто.
-Мариночко, – Анна несподівано заплакала.
-Мамо! Давай без маніпуляцій!
-Ну пробач йому! Він же від мене тоді пішов. Не від тебе. Якщо вже я пробачила…
-Ти хочеш, щоб я спілкувалася з ним?
-Гаразд, я прийду до вас в гості через тиждень! А сьогодні давай без нього? Якщо не можеш, я краще піду!
Анна думала, що вмовила Марину піти до них сьогодні. Але раз не вийшло… вони провели суботу разом, але між ними немов весь день стояла тінь Юрія.
На тижні Марина сходила на прийом до свого психолога – куди ж психологам без психологів. Вона там багато говорила, кричала і навіть плакала. Нарешті відчула полегшення. А найголовніше, вона бажала своїй матері щастя, навіть якщо це щастя, на її погляд, було дурним. Щастя у кожного своє!
Марина прийшла до мами в призначений час. Двері їй відкрив батько.
-Привіт! – сказала вона. – Виглядаєш непогано.
Він і справді виглядав непогано. Коли його зустріла Анна, він був пригніченим, а за короткий час з нею буквально розквітнув.
Юрій дивився на дочку, в очах стояли сльози.
-Маринка… – сказав він. – Донечко моя!
-Гаразд! – видихнула Марина.
Зробила крок і обійняла тата. У грудях стало тепло. Вона і справді більше не тримала на нього зла. Як не крути, це ж її рідний батько.
Спеціально для сайту Stories
