– Боже, мені тридцять вісім років, живу одна. За все своє життя нікому зла не зробила, грубого слова не сказала. Все, що маю, заробила сама: однокімнатну квартиру, дачу.
Гріх скаржитися, та й батьки допомагали, чим могли, я у них п’ята, наймолодша. Є у мене дві близькі подружки, з юності з ними дружу. Зустрічаємося рідко, вони заміжні.
Не люблю, коли їхні чоловіки «під градусом» говорять непристойності на тему скрасити мою самотність, але щоб дружина не знала.
Довелося їм по черзі дати по вуху і пояснити, що чоловік подруги для мене не чоловік. Слава тобі, Господи, вони зрозуміли.
Замовкла на мить, Надія з тугою в очах повернулася до вікна і подумала про те, як багато там за склом щасливих людей і таких же нещасних, як вона. Знову повернувшись до Божого лику, продовжила:
– Ніколи у тебе нічого не просила, тепер звертаюся зі смиренням. Дай мені, Боже, що людям не годиться. Втомилася від самотності. Пошли мені звірятко якесь, людину бездомну, може, сироту якусь.
Боягузлива я, Господи, невпевнена в собі. Всі вважають, що я похмура, сама собі на думці, а я просто нерішуча, не знаю, що доречно сказати, боюся, щоб наді мною не почали сміятися.
Батько завжди карав, щоб дивилася, берегла себе, щоб їм не було соромно. Так і живу. Допоможи, просвіти, настав на шлях істинний. Амінь.
Неділя. Ранній весняний ранок. У будинку навпроти в рідкісних вікнах горить світло. Вперше щиро помолилася, і коли відійшла від маленької ікони, відчула на своїх щоках дві доріжки від не виплаканих раніше сліз.
Витерши їх тильною стороною долонь, підхопила дві важкі сумки з продуктами, з фарбою для паркану та іншими різними господарськими дрібницями, пішла на вихід з квартири.
Радість мого життя – дача. Там я не самотня: і попрацюю, і через паркан з сусідками поговорю про перспективи врожаю.
Сумки відтягують руки до землі, добре, що живу недалеко від зупинки. На зупинці нікого немає, стою одна близько години. Повз проїхав один дачний автобус, другий, і всі забиті. Якщо і третій проїде повз, повернуся додому, не судилося, значить, сьогодні на дачі з’явитися.
При такій кількості народу назад не виїхати ввечері, а вранці на роботу.
І ось диво: повний автобус пригальмував, виштовхнув зі своїх надр нетверезого чоловіка зі скандалом і радо запросив мене всередину.
Видихаю, втискаюся, двері насилу закриваються, стискаючи мене, і від нестачі кисню і різноманітних запахів мало не втрачаю свідомість.
Сорок п’ять хвилин, і я на своїй рідній дачі. До п’ятнадцятої години зі спини – копчений окіст, спереду – Білосніжка. Повертаюся на напівзігнутих ногах до будинку. Спина згорбилася, руки нижче колін, згаслий погляд, диво, як добре!
Підморгнувши відображенню в дзеркалі, швидко прийняла душ і вирішила прилягти перед телевізором перепочити годинку.
Заснула в польоті, ледь зустрілася з подушкою. Втомилася. Прокинулася серед ночі. Телевізор показує якийсь фільм, вимкнула його, завела будильник, і знову, вже скинувши халат, лягла спати. Однак сон не йшов. Покрутившись якийсь час, встала, приготувала собі обід на роботу.
Відпрацювавши два дні, знову вирушила за знайомим маршрутом на дачу. Зайшовши в дачний будиночок, ошаліла: електричний чайник гарячий, моя улюблена чашка стоїть з цукром і пакетиком чаю.
Не повіривши очам, помацала чашку, похитавши головою, вийшла на вулицю, і погляд впився в мій пофарбований паркан. Пофарбований?! Нічого не розумію.
Питання напрошувалося саме. Хто? Може, приїжджала мама? Підійшла, торкнулася одним пальцем до паркану, на ньому залишився слід зеленої фарби.
Це не мама, фарба нанесена зовсім недавно. Нічого не розумію. На сусідній дачі серед малини промайнула хустка сусідки баби Каті. Пройшовши вузькими доріжками свого городу, наблизилася до сусідського паркану і покликала:
– Баба Катя!
З глибини сусідського садового будиночка приглушено пролунала відповідь.
– Це ти, Надія? Зачекай, зараз вийду. Щоб вас! Тьху! Понаставили. Нічого на місце ніколи не прибирають.
Бабуся, бурчачи, витираючи руки об старенький фартух, вийшла на ґанок своєї хатинки.
– Привіт, Надіє. А чому ти сьогодні так рано? Невже вчора був вихідний? Дивлюся, ти оновила паркан.
– Доброго ранку. Та ні, вчора працювала. А ви не бачили, хто мені паркан пофарбував?
– Так, що, не ти? Та ніби нікого не було, я тут сьогодні ночувала. А що ти так злякалася? Може, твоя мама приїжджала? Тоді чому вона до мене не зайшла? Вона завжди заходить, або я до неї.
– Сама не розумію. Паркан пофарбований, в будинку чайник гарячий, чашка з заваркою на столі стоїть.
– Чекай. Зараз разом подивимося.
Старенька попрямувала до хвіртки в паркані на мою дачу. Ми з нею рішуче крокували гуськом між моїми грядками до моєї непоказної будівлі, в якій відчувалася повна відсутність чоловічої руки.
– Показуй!
– Так ось, власне, і все.
– Подивися, нічого не зникло і не додалося.
– Так, ні, тільки хліб у мішечку залишався, кілька шматочків, а тепер його немає.
– Он як! Домовик начебто у тебе завівся.
– Ага! І паркан перефарбував, пензлик помив і на порожню банку поклав.
– Що мучишся! Подзвони матері, а хочеш давай я.
Як сама не здогадалася. Поспішно діставши з дамської сумочки телефон, я під бурчання сусідки набрала номер мами. Довго не відповідали, на останньому гудку рідний голос запитав:
– Ти що так рано? Що сталося?
– Привіт, мамо. Я на дачі, у мене все добре. Мамо, ти вчора у мене на дачі була?
– Ні. Ми ж не домовлялися. Що сталося? Я по твоєму голосу чую. Обікрали? У тебе там же брати нічого.
– Ні, мамо. Хтось мені паркан пофарбував.
– Ну, і дай Бог здоров’я людям, що допомогли по-сусідськи. Що злякалася? Скажи спасибі. Та й сама їм чимось допоможи. Вибач, донько, треба бігти, з батьком на ринок поїхали.
– Бувай, мамо, батькові привіт передай.
– Добре. Бувай.
Переступаючи з ноги на ногу, баба Катя нетерпляче запитала:
– Ну, що там?
– Не вони. Може, дід Матвій? Я коли фарбу на дачу несла, він погрожував прийти допомогти. Я думала, жартує. Піду, подякую.
– Воно й правильно. Іди, донько. Як справи зробиш, приходь, пообідаємо разом. Я борщ зварила.
Я обійшла всіх сусідів навколо своєї дачі. Ніхто нічого не бачив, не чув. І потихеньку наді мною почали посміюватися, будуючи припущення про домовиків.
За два дні, проведених на дачі, нічого цікавого не сталося. Йдучи, залишила на столі пів булочки хліба, пару банок рибних консервів, банку тушонки і записку з одним словом «дякую».
Наступних вихідних летіла на дачу як на крилах з вірою в те, що мене там чекає сюрприз. Чудо не змусило себе чекати. У будиночку були прибиті дві полиці, наведено ідеальний порядок, навіть підлоги помиті. Знову ніхто нічого не бачив.
Я навіть відчула якийсь азарт полювання, стала в різний час приїжджати на дачу, з сусідами організували негласну охорону, я спеціально брала відгули, щоб вистежувати добровільного помічника.
Нічого! Грядки политі і прополені, ягоди зібрані в банки і каструлі, свіжі польові квіти у вазі на столі, постійна чистота в будиночку, навіть мої старі дачні туфлі відремонтовані.
Їжа пропадає, а в холодильнику з постійно залишених мною продуктів стояли приготовані супи і салати з овочів, що росли на городі. І що мені залишалося робити?
Я навіть, як остання дурепа, ставала посеред кімнати в моїй халупі і вголос дякувала своєму невидимому господареві.
Під кінець літа знахабніла і вже віддавала накази, що до наступного мого приходу зробити. Казала йому, що він як хоче, а на зиму заберу його до себе додому, нема чого йому тут одному сидіти.
Навесні знову приїдемо, щоб не переживав. Сусідки мені заздрили:
– Дивись, нечисть, а з розумінням. Знає, що бабі одній важко.
Я і до ворожки ходила, блюдце на ґанку з молоком ставила, яке із задоволенням сусідський кіт баби Каті постійно випивав.
Настала осінь. Урожай був зібраний. Земля перекопана. За порадою сусідів під час останнього приїзду на дачу я сіла на ґанок, поставила перед собою старий чоловічий черевик, позичений у діда Матвія, і промовила:
– Ну, що, господарю, поїхали на нове місце. Жити будеш у мене, квартира, правда, однокімнатна, але думаю, помістимося.
З лівого боку від мене пролунав веселий чоловічий голос:
Я від несподіванки підстрибнула, сидячи. Повернула голову на голос, переді мною стояв чоловік у старому, зношеному, але чистому одязі, з босими ногами, з відрослим чорним кучерявим волоссям до плечей і волошковими величезними очима, нервово стискаючи і розтискаючи кулаки. Німа сцена.
– Вибач, що налякав. Чесно, не хотів. Ти ж їдеш до наступного літа. Ось я і прийшов. Ти обіцяла мене з собою забрати.
З моїх очей полилися непрохані сльози. Я дивилася на нього і мовчала.
Прокинувшись немов від сну, гримнула:
– А ну, стій! Куди зібрався? І тихіше додала:
– Хочеш їсти?
– Трохи. Ти сьогодні цілий день нікуди не відлучалася, я не встиг перекусити.
– Потерпи ще трохи, вдома пельмені є. Як же тебе везти? Посидь тут, дивись, не смій йти. Піду до діда Матвія, попрошу взуття, а може, Сашко в місто поїде, попрошу додому підвезти.
Я рвонула до сусідів, не вірячи в те, що сталося в моєму житті. Напевно, мені це сниться. У житті такого не буває. Якийсь безхатько мені все літо допомагав, а тепер я забираю його додому. Такого просто не буває…
Минули роки.
Взявшись за руки, як за старою звичкою, ми з моїм чоловіком Володимиром блукаємо ранковими алеями міського парку. Знову настала золота осінь, моя улюблена пора. Згадуємо, як багато років тому ми неймовірним чином познайомилися, як не могли наговоритися, розповідаючи один одному історії свого життя, які у нас з моїм коханим нехитрі.
Мою — ви знаєте, а у нього все просто. Народився, навчався, отримав дві вищі освіти, одну очну, іншу заочну, одружився, прожив у шлюбі близько десяти років, перебудова, залишився без роботи, довго не міг знайти нову роботу.
Дружина, ставши успішним бізнесменом, вигнала його з дому.
Спочатку ночував у друзів, вони нічого не говорили, але відчував, що не потрібен, що заважає їм жити. Бродяжив по дачах, крав: хотілося їсти.
Одного разу побачив мене, яка надривалася з сумками, пожалів, став допомагати, ховався на горищі мого будинку. Весь час боявся, що знайду його і прожену.
Потихеньку обживався, бачачи, що детектив я нікудишній. Навіть, врешті-решт, мріяв, щоб знайшла. Зараз смішно про це згадувати. Коли син виросте і збиратиметься одружуватися, ми обов’язково розповімо йому історію нашого життя.
Спеціально для сайту Stories
