Іван йшов рідним містом, заново його пізнаючи.
Майже 10 років тому він поїхав звідси ображений і злий, не особливо сподіваючись на те, що його життя налагодиться.
Разом з ним їхала закохана в нього Кіра.
Ось вона точно сподівалася на краще життя, на створення з ним сім’ї.
І на подив Івана, у них все вийшло — і хороше, спокійне життя, і міцна сім’я.
В історії кохання 18-річного Івана не було нічого особливого.
Серйозному, спокійному хлопцю сподобалася легковажна, весела Ксенія. Дівчина приїхала в місто з селища, щоб отримати в місцевому училищі професію кухаря, але до навчання у неї справа рідко доходила.
Більше вона любила веселі компанії, які і збирала у своїй квартирі, що дісталася їй від покійного батька.
— Жити, Іване, потрібно в своє задоволення! — весело заявляла вона кавалеру. — А то що? Молодість пролетить і все! Не на старості років же розважатися?!
— Можна ж і вчитися, і відпочивати, а не тільки останнє, — незадоволено висловлювався коханій Іван. — Тобі ж пощастило: вирвалася з села, живеш у своїй квартирі, мати зі старшою сестрою тобі допомагають, як можуть… А ти…?
— А я, Іване, насолоджуюся життям! Не нудьгуй! — реготала Ксенія і обіймала його, ніжно притискаючись. Іван відразу переставав її виховувати.
Матері Івана — Олені Михайлівні — така наречена, звичайно ж, не подобалася. Один раз тільки він привів Ксенію в їхній будинок, і жінки відразу взаємно не сподобалися одна одній.
Мати називала Ксенію не інакше як дівкою, а дівчина при згадці про Олену Михайлівну презирливо фиркала і вимовляла недруковані слова.
Ось і як бути Івану? Обидві жінки були для нього дорогі, жодну з них він не міг покинути. Все вирішилося само собою, коли радісний, щойно отримавши диплом про закінчення технікуму, Іван прийшов до Ксенії без попередження.
У квартирі дівчини знову відпочивала компанія, а сама вона, досить нетвереза, сиділа на колінах у одного з гостей і самозабутньо з ним цілувалася.
У Івана потемніло в очах, він, швидше за все, поб…в би залицяльника Ксенії, але до нього кинулася Кіра. Заговорила щось швидко-швидко, виштовхуючи його з квартири.
На вулиці заспокоювала, просила не робити дурниць, а потім… зізналася в коханні.
— Яке кохання? — з гіркотою вимовив Іван. — Ви всі однакові. Ти теж там з ними…
— Я тільки через тебе туди приходила, — зло кинула Кіра. — Думаєш, мені не огидні всі ці пики?! Але тільки там я могла бути ближче до тебе!
Іван уважно подивився на дівчину. Вона і справді завжди тільки робила вигляд, що вживає нарівні з усіма.
Але він бачив (коли взагалі помічав її), що вона твереза. І її закоханий погляд теж помічав, але йому було не до Кіри. У нього ж кохання! А воно ось, як вийшло…
Того дня він біг до Ксенії ще й для того, щоб розповісти, що йому запропонували місце у великій компанії — слюсарем з обслуговування установок.
Потрібно було їхати в інше місто, і Іван сподівався забрати туди кохану, відірвати її від поганої компанії…
А в підсумку з ним поїхала Кіра. Сама так вирішила, а він просто не заперечував.
У іншому місті вони через рік одружилися, а потім у них народилася дочка Злата, і все було добре.
Відвідувати рідне місто вони не прагнули. Мати Івана і батьки Кіри самі відвідували їх кілька разів.
А цього року Івана покликали на зустріч однокласників, і він раптом вирішив піти. Тим більше, що сім’я збиралася на море і по дорозі відвідати батьків.
На зустрічі однокласників виявилося несподівано весело, хоча їхній клас не був особливо дружним.
Зараз всі подорослішали, старі образи забулися, зате було багато новин. Особливо Іван був радий бачити класну керівницю Зою Іванівну.
— Я дуже рада, Іване, що у тебе все в житті склалося. Ось тільки дітей своїх кидати недобре, — сумно посміхнулася вчителька.
— Яких дітей? — здивувався Іван. — У мене тільки дочка, і я її точно кидати не збираюся.
— Ти й справді нічого не знаєш? — Зоя Іванівна уважно подивилася на колишнього учня і, мабуть, щось визначивши для себе за виразом його обличчя, тихо зітхнула. — Все-таки це не моя справа…
— Та в чому справа, Зоя Іванівна? Ви ж завжди були з нами чесною! Не відступайте від своїх принципів…
— Ти завжди був розсудливим хлопчиком, сподіваюся, що і зараз все зрозумієш правильно…
Іван мовчки вичікував, дивлячись на педагога.
— У тебе є ще й син, — продовжила Зоя Іванівна. — Ксенію пам’ятаєш?
— Хотів би забути…, — відвернувся Іван.
— Так ось, після твого від’їзду, вона народила хлопчика Вітю. Я знаю, чому ти тоді так швидко поїхав. Багато учнів мене не забувають, тримають, так би мовити, в курсі… І я тебе не засуджую, але все-таки не очікувала, що ти сином взагалі цікавитися не будеш.
— Та з чого ви взяли, що це саме мій син?! — спалахнув Іван.
— Ти його, коли побачиш, сам все зрозумієш. Навіть твоя мама не сумнівається…
— Мама?! Вона все знає?!
— Я і так занадто багато наговорила, вибач, мені потрібно йти, — Зоя Іванівна залишила ошелешеного Івана самого.
Він одразу ж викликав таксі і поїхав додому до матері з наміром дізнатися правду.
— Чому ти мені нічого не сказала?! — зажадав Іван відповіді від матері.
— Та навіщо?! У тебе прекрасна дружина, дочка! Яка різниця, кого там народила ця дівка?!
— Вони там же живуть? — Іван, здавалося, не помічав роздратування матері.
— Ви чого шумите? Злату розбудите, — на кухні з’явилася Кіра.
— То що, мамо? — Іван не звернув ніякої уваги на обурену дружину.
— Про що мова? — поцікавилася Кіра.
— Про… Ксенію…, — вичавила з себе Олена Михайлівна.
Кіра змінилася на обличчі, чого Іван не міг не помітити.
— То ти теж в курсі? — різко запитав він у дружини.
Вона мовчки кивнула.
— Це я їй веліла нічого тобі не говорити, — заговорила мати. — Кіра ні при чому!
Та що розповідати? Два роки тому пішла з життя. Хлопчика старша її сестра під опіку взяла. Та видно, він їй не дуже потрібен!
Віддала вона його матусі своїй у село, а сама живе як королева в квартирі Ксенії.
— М−м−м…, — застогнав Іван. — Як ви могли…?
Олена Михайлівна і Кіра навперебій почали виправдовуватися, говорили, що не хотіли псувати Івану життя. І собі, мабуть, теж.
І що Івану не повинно бути ніякого діла до цього Віті. У нього є бабуся і тітка — не пропаде.
З дружиною і дочкою Іван на море не поїхав. Пообіцяв приєднатися до них пізніше.
Кіра відмовлялася їхати без чоловіка, але він так на неї гримнув, що дружина вирішила більше не сперечатися.
Опікунку Віті — Олену — Івану вдалося застати в тій квартирі на другий день.
— І чого ти приперся? — грубо поцікавилася вона у гостя. — Чого тобі треба?
— Від тебе, власне, нічого, — поморщився Іван, вловивши від жінки легкий запах міцного. — Просто скажи мені, де мій син.
— З чого ти взяв, що він твій? — зневажливо подивилася на нього Олена. — Багато вас тут бажаючих на його квартиру!
— Ти або відповідай на питання, або я зараз сюди представників опіки приведу! — пригрозив Іван.
— Ой, та годі! Він мені погрожує! У селі Вітька, у бабусі, свіжим повітрям дихає.
Це корисно, між іншим!
У підсумку адресу вона йому дала. Іван поїхав туди і виявився абсолютно не готовий до побаченого.
Похилений, недоглянутий будиночок навіть не був обнесений парканом, зручності у дворі. На вікнах брудні фіранки, підлогу явно давно ніхто не мив, по кутах незрозумілі купи ганчірок.
І посеред усього цього безладу худий, якийсь замурзаний хлопчина чистив картоплю.
Колишня вчителька виявилася права — навіть у такому вигляді хлопчик був дуже схожий на Івана в дитинстві.
Поки Іван розглядав сина, придумуючи, що сказати (чомусь він не подумав заздалегідь), у коридорі з’явилася нетвереза, одягнена в не надто чистий одяг жінка.
— Ти хто? Що тобі треба в моєму домі? — незадоволено запитала вона.
— Я — батько Віті! — від несподіванки Іван відразу сказав правду.
Хлопчина злякано витріщився на нього.
— Ще один? — посміхнулася майже беззубим ротом господиня. — Теж квартира потрібна і опікунські?
Так ти запізнився! Дочка моя старша все до рук прибрала, а мені ось спиногриза залишила…
— Зачекайте, так Вітя весь час тут живе? — жахнувся Іван.
— А де ж йому жити? — картинно розвела руками жінка. — Оленці він у місті ні до чого! Їй би заміж вийти!
Тепер з квартирою їй буде простіше. Ні, вона мені гроші дає, але вони швидко закінчуються…
Господиня будинку раптом похитнулася і ледь не впала. Поруч з нею миттєво опинився Вітя, який досі мовчки слухав розмову дорослих.
Він звичним рухом підтримав бабусю і провів її в сусідню кімнату. Мабуть, там вона і заснула, оскільки з кімнати пролунало хропіння.
— Ну що? Передумали вже називатися моїм батьком? — з’явившись у дверях, Вітя окинув Івана презирливим поглядом.
— Вибач, що так…, — зніяковів Іван. — Треба було тебе якось підготувати.
— Та годі! — відмахнувся хлопчина. — Ви не перший! Не переживайте, я звик. Дорогу назад самі знайдете?
Іван вийшов на вулицю. Постояв, намагаючись усвідомити побачене. Єдине, що він зараз чітко розумів — Вітю тут залишати не можна ні на секунду!
Куди він його відвезе? Навіщо? Як розібратися з опікою? Про все це Іван вирішив подумати пізніше.
Він повернувся до будинку:
— Я дійсно твій батько. Правда, це ще потрібно довести, але нічого. Я хочу тебе забрати з собою прямо зараз. Поїдеш?
Вітя цілу хвилину дивився на Івана дуже уважно. Кивнув, погоджуючись.
— Тільки квартиру у тітки Олени ви навряд чи відберете, — попередив він.
— Збирайся!
Іван не наважився везти сина до матері. Ні, її гніву щодо себе він не боявся. Побоювався, що та наговорить зайвого Віті, а хлопчина і так натерпівся.
Вони вже під’їжджали до готелю, де Іван планував тимчасово пожити з сином, щоб вирішити, що робити далі, коли зателефонувала мати.
— Приїжджайте додому, синку. Обидва…, — спокійно сказала вона в трубку.
— А звідки ти знаєш…?
— Я знаю тебе — здогадатися було нескладно. І… я не ворог тобі, синку…
— Знаю.
Олена Михайлівна і Вітя спочатку ставилися один до одного насторожено, але потім жінка не змогла противитися очевидному — хлопчик був копією Івана, і не тільки зовні.
Вітя ж, усвідомивши, що тут його ніхто не буде ображати, відтанув і весь час поривався допомагати бабусі. Він дуже боявся, що його повернуть назад.
На море Іван так і не потрапив. Він продовжив відпустку за свій рахунок і найняв юриста, який допоміг йому офіційно довести батьківство, а також позбавити Олену статусу опікуна. Іван дозволив їй пожити в квартирі сина до його повноліття.
Залишалося найскладніше — домовитися з Кірою про те, що Вітя буде жити з ними. Іван розумів, що дружині все, що відбувається, не подобається, і вона цілком може відмовитися приймати Вітю. Але якщо вони розлучаться, то без батька залишиться вже Злата!
Довелося збирати сімейну раду. На якій було вирішено, що Вітя поки поживе у Олени Михайлівни (вона з радістю погодилася і на неї оформили тимчасову опіку). На канікулах хлопчик стане гостювати в родині батька, а далі буде видно.
Кіра погодилася на такий варіант, не бажаючи втрачати чоловіка і позбавляти дочку батька. Але через рік вона настільки прив’язалася до Віті, що сама запропонувала залишити його назавжди, тим самим засмутивши свекруху.
Довелося Івану і матір перевозити до себе ближче, чому Олена Михайлівна була дуже рада.
Спеціально для сайту Stories
