– Любо, зізнавайся, скільки в тебе чоловіків на боці?
– Немає в мене нікого, — остовпіла Люба, тільки-но увійшовши додому.
– А я підозрюю, що щонайменше штуки три! А то й п’ять! – Данило серйозно дивився на дружину.
– Данило, чесно, у мене нікого, крім тебе нема! І не було нікого!
У голосі почулися сльози. Не такі питання чекає жінка, повернувшись із роботи.
У голові ще блукають офісні проблеми, до них додаються майбутні домашні турботи. Втома кінця тижня. А тут таке вітання.
– Ось тоді поясни мені, де ти так затримуєшся після роботи! – Запитав Данило.
Запитав би чоловік по-доброму, Люба відповіла б, що допомагала колегі зі звітом. Але, коли її благовірний почав із наїзду, то й відповідь була відповідною:
– Ну, знаєш, а декому на роботу доводиться їздити! Не всі ж таки вдома перед ноутбуком боки відлежують! Та й спиш ти до обіду, а потім до півночі по кнопках клацаєш!
– Хто, на що навчався! – не залишився у боргу Данило. – Тобі теж ніхто не заважав вивчитися , щоби особливо не напружуватися і спати до обіду!
Тобі ж ліньки було до великого міста поїхати, щоб університет закінчити! А ще від спідниці мами відірватися страшно було! Ось тому ти, боягузка така, і працюєш, не зрозумій де!
– Данило, що за наїзди? – Люба роздягалася, слухаючи відповідь чоловіка, і тепер готова була й посваритись, якщо йому живеться нудно. – Нормальна у мене професія! За неї добре платять!
– Так, досить , з твоєю професією! І з твоєю роботою! – Данило відмахнувся. – Де ти після своєї роботи ходиш? Зізнавайся, скільки в тебе чоловіків!
– Сто! – Зло кинула Люба і пішла на кухню.
– Це хоч щось пояснює, — промовив Данило і пішов слідом. – Тому що в цьому схудлому містечку ніде більше затримуватися після роботи! Тут навіть у свята заторів не буває!
Тут до Люби дійшло, що це черговий захід Данила на болючу тему. Жив він і мріяв, як поїде з міста.
Коли це питання було порушено вперше, а було це три року тому, він пропонував два варіанти:
– Або треба в місто-мільйонник їхати, або кудись у глуш, але з інтернетом!
У місті будуть клуби, кафе, ресторани, та інші досягнення цивілізації, а якщо в глухий кут, то там природа, воля!
Сам він був родом із села, тому й тягнуло його, як він казав, возз’єднатися з природою. Тим більше, він був і рибалкою, і в грибах розбирався.
Та й руки росли, звідки треба. Він котеджі не лише проектував, а й збудувати міг сам!
А місто, в якому він жив із Любою ось уже вісім років, його влаштовувати перестало. Тому й тиснув він на дружину, щоб та продала квартиру, що їй у спадок колись перепала, звільнилася з роботи, і, разом із коханим чоловіком, за велінням його мрії, поїхала у прекрасні краї, облаштовувати життя на новому місці.
– Любо, скажи мені, це життя? – питав Данило дружину. – Грошей я заробив, ти заробляєш.
Квартира є, машину купили, дачу ти купувати відмовляєшся. От і скажи, куди гроші витрачати? Навіть зі смаком шиканути нема де!
– Ну, давай на море з’їздимо, – запропонувала Люба.
– Я бачив це море, — відмахнувся Данило. – І інше, теж бачив.
– Давай на гірський курорт поїдемо…
– Любо, ти не розумієш основу життя! – говорив Данило. – Ти кажеш, з’їздимо, подивимося. Це разові акції, а як же насолоди?
Море – справа хороша, але в це відчуття вжитися треба! Просочитись їм! А ми сидимо в цьому містечку, де навіть жодного пристойного ресторану немає!
– Данило, тобі потрібні ресторани чи природа? – не розуміла Люба.
– Мені життя потрібне! – відповів Данило. – Я з першою дружиною, коли в це місто переїхав, мені спокій був потрібен. Тут спокійно. А зараз я розумію, що це не спокій, а нудьга.
– Данило, але в мене тут життя! – стояла на своєму Люба. – У мене тут мама, друзі, робота!
– І ви всі варитеся в цьому болоті, бо ніс за межу міста висунути боїтеся! – обурювався Данило. – А там! – Він невизначено махнув рукою. – Ось там – життя! Ось уяви! Річка, поле, вітерець, повітря свіже!
– Комарі, дощі, нежить, — продовжила асоціативний ряд Люба. – Дякую, щось не хочеться!
– Нічого ти не розумієш! – Данило образився і пішов до іншої кімнати.
Звичайно, Люба обговорила проблему з мамою.
– Доню, чоловіки, вони різні бувають. Деякі до місця приростають, що й не зрушиш, а в деяких шило в одному місці, що вони ніде до ладу прижитися не можуть. Твій Даня з таких, з подвижників.
– То що мені їхати з ним? – Запитала Люба. – А як же ти? Так, взагалі, все як? Даня каже, що квартиру треба продати, бо назад ми точно не повернемось. На новому місці обживатимемося.
– Виїхати, моя люба, не складно, — відповіла Марія Іванівна, — ми з твоїм батьком, доки до рідного містечка не повернулися, теж покаталися країною. Жити скрізь можна.
Тільки ти в нас була. А нинішнє покоління щось недовго у шлюбі затримується, та й дітей у вас із Данею немає.
Ось і дивись, вивезе він тебе, а потім покине. І що ти там сама робитимеш?
– До тебе повернусь, — відповіла Люба.
– Ну і який сенс їхати? – Запитала Марія Іванівна, тим відповівши на найголовніше питання.
– Так воно зрозуміло, — відповіла Люба, — але ж Даня злиться. Собі нерви псує, та й мені мозок колупає.
– А ти запропонуй йому самому з’їздити, місця подивитися для переїзду! І не одне, а щоб вибір був. Покатається, відпочине душею та й повернеться.
– А як не повернеться? – Запитала Люба, з побоюванням.
– А якщо так, то ти з місця не зірвалася. А те, що чоловіка втратиш, то його краще в теплій квартирі, при друзях та роботі втрачати, ніж посеред чужого міста, де тобі слова ніхто доброго не скаже!
Люба відпустила свого коханого, так би мовити, розвіятися.
Спершу він на тиждень навідався до столиці, потім на свою малу Батьківщину, теж на тиждень.
– Любо, це життя! Природа – захитаєшся! І ось життя ж! Життя! А ти сидиш тут у цих бетонних коробках і нічого не бачиш!
– Та мені й не треба! – з усмішкою відповіла Люба. – Але я рада, що ти подивився все за мене!
– Любо, подивитися – мало! Там треба жити!
Кілька місяців не минуло, як Данило знову почав підбивати дружину на переїзд.
– Ну, що ти вперлася: “Не поїду та не поїду!” Ти просто не розумієш, що сидячи на одному місці, не відчуєш краси життя!
І знову його Люба відпустила одного.
Півроку він тільки писав та дзвонив, але повертатися не поспішав. Говорив, що знайшов чудове місце і навіть зняв для них будинок.
– Тут селище невелике прямо на березі річки! – розповідав Данило. – А на тому березі ліс!
А якщо розважитись, то п’ятдесят кілометрів до міста! І не як твій, а разів на п’ять більше! А там! Парки, сквери, супермаркети, салони краси!
Унікальне місце! Півгодини на машині та дика природа, півгодини назад, та сучасне місто з усіма розвагами! Кажу тобі, кидай своє містечко і приїжджай!
Було б це чудове місце ближче, Люба, можливо, й поїхала б. Але вона не могла наважитися.
Повернувся Данило до зими. Невдоволений, похмурий, скривджений.
– У мене така мрія прекрасна через тебе накривається ! Совісті в тебе нема! Я будинок до весни сплатив, може, хоч у відпустку туди поїдемо? Подивишся на власні очі, яке це прекрасне місце!
– Подивимося, Даню, — відповіла Люба, — до весни ще дожити треба.
Данило спалахнув раптово:
– Ось вона твоя осіла душонка! Ти ж не хочеш жити! Ти виживаєш, доживаєш, переживаєш! Жити, коли почнеш?
І всю зиму він буквально виймав Любі мозок. То з одного краю зайде, то з іншого. То її саму до сліз доведе, дорікаючи у вузьколобості та обмеженості.
А на довершення всього вигадав, що на роботі затримується, бо чоловіків на боці колекціонує!
– Ти своїм коханцям передай, — , промовив Данило, — що ми і їх можемо з собою взяти! Місця там, насправді чудові! І місця багато!
– Та, що ти залагодив, чоловіки та коханці? Нема в мене нікого! – скрикнула Люба.
– Нікого не було б, ти б так за цей населений пункт не трималася!
Він засміявся і пішов до свого ноутбука, а Люба, без настрою, зайнялася домашніми справами.
Відпрацювавши в другу зміну ,вдома Люба знайшла Данилу, що спав на дивані біля ноутбука. Взяла плед і почала вкривати коханого чоловіка.
Образа образою, а ніжні почуття, що вона відчувала до цієї, часом, нестерпної людини, нікуди не поділися.Вкриваючи чоловіка, мигцем кинула погляд на екран. Але ні креслення чи проектну документацію вона там не побачила, а відкрите листування з якоюсь Лілею було. А вихоплений рядок з діалогу показав, що це не спілкування з клієнтом, а розмова зовсім іншого плану.
Присівши біля ноутбука на підлогу, Люба почала переглядати спілкування свого чоловіка з іншою жінкою.
А листування рясніло не лише натяками, а й такими інтимними зворотами, що Люба, яка прожила на світі тридцять сім років, починала червоніти.
Прогортаючи та прочитуючи листування, вона зазначила, що уже близько двох років вони спілкуються. А найцікавіше було те, що жила Ліля, якраз у тому самому селищі, що на березі річки, за якою ліс. І куди, так шалено кликав її переїхати Данило.
Вважається, що ноутбук – досить зручний та надійний апарат, коли його використовують за призначенням.
Коли Люба почала цим самим ноутбуком провчити Данила екран моментально згас, а кнопки розліталися по всій кімнаті.
– Ось, яка у тебе мрія?! – Кричала вона, незважаючи на пізню годину. – Місто йому моє не подобається! А там, значить, селище чудове!
А там ще річка є! Ліс без кінця та краю! Там він, значить, може реалізуватися!
Данило, спросоння, зрозуміти не міг, що коється. Але фізичний і звуковий вплив викинув його в реальність, ніби йому уві сні дали гарного стусана.
– Все я чудово зрозуміла, з чого ти там такий щасливий – Продовжувала своє заняття Люба. – Бо там, у селищі, Лілечка живе! Яка готова на все ! І на річці, і в лісі!
– Любо, вгамуйся! – прокричав у відповідь Данило.
– Я тобі зараз так вгамуюсь, що тобі мало не здасться!
Ноутбук розвалюватися на частини не поспішав, тому Данилу продовжувало прилітати за повною програмою.
– Ти, значить, хотів із дружиною переїхати ближче до Лілечки, щоб до неї заходити було зручніше! А потім додому, на все готове!І вибрав же містечко, щоб далеко! Щоб я сиділа та не рипалася! Щоб піти не було куди! А ти в цей час з Лілечкою ! Звісно, дружина все стерпить, бо чужа там!
– Та ти сама в цьому винна! – прокричав Данило, відбираючи роздовбаний ноутбук. – Я тобі казав, поїхали!
Скільки я тебе вмовляв, приїжджай! А ти все не хотіла! А я чоловік, мені треба! Ось Ліля і з’явилась. А якби ти зі мною була, то не було б жодних Ліль!
– Ти ще смієш мене звинувачувати? У тебе самого за душею ні гроша! Все, що заробляєш, на свої подорожі до Лілечки витрачаєш! І ні вдома в тебе немає, ні майна! Хоч зараз у будь-який кінець країни їдь!
– Я ж не ти, що сіла, як квочка, і з місця тебе не зрушити!
– Так, мене не зрушити! – Погодилася Люба, припинивши розправу, тому що залишки ноутбука Данило все-таки відібрав. – Тому що в мене квартира, робота, друзі, мати!
А в тебе взагалі нічого нема! Навіть родини та рідні! Ти всіх забув! Тому що ти любиш тільки себе!
– Що ти несеш? – Невпопад запитав Данило, приречено розглядаючи знищений ноутбук.
– Якщо ти свою Лільку зустрів, то навіщо мене туди продовжував кликати? Думав, що завжди все приховувати зможеш?
Поганий з тебе конспіратор! – Вона кивнула на ноут. – А потім, коли все розкрилося, я б одна залишилася в чужих краях, та ще й з репутацією, що від мене чоловік гуляв!
Начхати тобі на мене ! Ти тільки для себе живеш!
Люба відступила на кілька кроків, перевела подих.
– Ти маєш п’ять хвилин, щоб звалити звідси. Я сусідові стукну, а ми з ним у школі вчилися, він самбіст. Так тебе скрутить, що сходами ти, як м’ячик скотишся!
Вони розлучилися. Але ще цілий місяць, поки у Люби боліло , подумувала, що може й варто було поїхати з Данилою, коли він тільки почав пропонувати. Звинувачувала себе. Може й не було б жодних Лілечок, а зажили б вони на новому місці.
Але ці думки з Любиної голови вимело, коли вона зрозуміла, що могла загубити своє життя заради чужої мрії, навіть якщо це мрія коханого чоловіка.
“- А жити треба своєю мрією! І до своєї мрії йти! “- Підсумувала Люба і була тим щаслива.
