Наталя намагалася стримати сльози, щоб не зіпсувати свято. Поправила кофту на випираючому животі і, штовхаючи перед собою інвалідний візок із сином, відчинила двері кафе.
Звичайна неділя, коли мами дітей-інвалідів збиралися в кафе, щоб трохи перепочити від нескінченних реабілітацій і битв за нормальне існування дітей.
Вони самі собі організували відпочинок, без будь-яких спонсорів і фондів. Кафе «Надія» закривалося на спецобслуговування. З подачі власниці, втомленим мамам безкоштовно роздавали чай, тістечка і вмикали караоке.
І мами дітей-інвалідів перетворювалися на звичайних молодих жінок, які сміялися, співали, базікали і жартували одна над одною.
Наталя ходила туди завжди, навіть коли і рухатися не хотілося. Тому що це був її острівець, де розуміють і приймають. Але зараз вона сиділа, мовчки, не знаючи, як пояснити подругам, що вона при надії, а чоловік «зробив ручкою», сказавши, що ця ноша занадто важка.
Друга дитина не повинна з’явитися на світ, адже у першої – ДЦП. Але Наталя відмовилася йти на переривання і ось, минуло три місяці, і чоловік вже живе з іншою жінкою, а у неї самої ледь вистачило грошей на бензин, щоб доїхати з хворим сином сюди на захід.
– Ну, давай, розповідай, що сталося? – до неї підсіла Олена, напрочуд молода, красива і сильна. Її дочка – Софія – також була в інвалідному візку, але завдяки терплячій і люблячій матері, постійно отримувала різні вокальні нагороди по всьому світу. І жила, жила дуже радісним життям.
Наталя хотіла розплакатися від жалю до себе, але Олена енергійно обійняла її:
– І так все зрозуміло. Пішов? Ну, Бог йому суддя. Ти давай-но розкажи краще, які у тебе залишилися ресурси? Що тобі реально може допомогти поставити дітей на ноги?
– Та нічого, – хлюпнула носом Наталя.
– Ну, так не буває! Бог-то нікуди не подівся, правда? Навіть у твоїй важкій ситуації. А Бог допомагає руками людей, пам’ятаєш таке прислів’я? Тож, на, візьми мікрофон, ми зараз з тобою про все забудемо, заспіваємо дуетом, нап’ємося чаю, а вдома ти гарненько все обдумаєш.
І – так, прочитай розповідь психолога Фірко Руслани про ресурси. Погугли. Це я від неї надихнулася. Вихід є завжди, Наталко.
І Наталя співала і сміялася, а з сином займалися волонтери з благодійного фонду. Їм загорнули тістечок, і Наталя вперше не здригнулася від тиші порожньої квартири.
Ресурси, ресурси… Вночі, вклавши сина і щасливо зітхнувши від його «Мамо, я тебе люблю і разом ми з усім впораємося», Наталя сіла записувати все, що у неї є на сьогоднішній момент.
Ось він, перший. Точніше, другий. Є Господь, який точно поруч і любить її, є 11-річний син, нехай і в інвалідному візку, але зі збереженим розумом і величезним серцем. Він, напевно, і догляне за малятком, і взагалі допоможе. Він її натхненник!
Але більше писати було нічого… Список ресурсів виглядав мізерним, і Наталя не спала всю ніч.
Вранці насилу встала, але пропустити Літургію, особливо, в такому положенні вона не могла.
– Господи, Господи! – тільки й волала вона всю службу в своєму улюбленому храмі.
Настоятель парафії на честь Пресвятої Трійці колись мріяв побудувати на своїй території центр реабілітації для дітей-інвалідів. І тепер після служби підійшов до дівчини, зібрав усі продукти, які парафіяни приносять «на канон», щоб пом’янути родичів,що пішли в інший світ.
– Це тобі і синові, Наталю, – тихо сказав священник, – приносити тобі додому продукти буде бабуся Віра, коли народиш. Вона живе поруч з тобою, потрібно буде – за дітьми догляне. Скажи, чим ми ще можемо тобі допомогти?
Наталя стояла розгублена, вдивляючись в обличчя доброго священника.
– Не мовчи, Наталя. Люди чужу біду обходять, бо не знають, чим конкретно можна допомогти. Ти давай поки подумай, а потім прийди чаю випити.
Так і зрозуміла Наталя, що добрих людей більше, ніж поганих. Їм просто потрібно показати конкретні способи допомогти чужій біді. А ще Наталі довелося ламати свою гордість, коли вона почала звертатися до друзів, просячи посидіти з сином хоч кілька годин на тиждень.
На подив, друзі з радістю відгукувалися, приносили Наталі речі та продукти. І на місце зарозумілої гордості в серці прийшли смиренність і вдячність Богу за все.
Так вона внесла до списку ресурсів Бога, сина, рідний прихід, вірних друзів.
Але все одно майбутнє турбувало, як би старанно не молилася Наталя. Адже дата появи дитини наближалася, а крім помічників у неї не було ні доходу, ні будь-якої опори в майбутньому.
Наступного дня їй прийшла величезна посилка. Нові, шикарні речі для дівчинки, візочок і дитяча постільна білизна. У Фейсбуці на неї чекав лист від жінки на ім’я Ольга:
«Шановна Наталя, сподіваюся, вам знадобляться речі, спільні друзі розповіли мені про вашу біду. Хоча, яка це біда, це ж тимчасові труднощі.
Я працюю у великій компанії, і моя зарплата дозволяє надсилати вам щомісяця шість тисяч гривень на картку. Гадаю, це допоможе Вам протриматися на плаву з Вашими чудовими дітьми.
Дуже прошу Вас як віруючу людину молитися за мене, грішну, а також за мою покійну матусю, рабу Божу Галину. З вдячністю до Вас за збережене диво життя, Ольга».
Руки Наталії тремтіли. Поки вона дочитувала лист, сльози подиву і радості щипали очі. У двері подзвонили. Прийшов хтось із друзів погуляти з сином у дворі. Вони самі склали розклад і справно несли дитячу вахту.
Цього разу колишній однокласник Володя заштовхнув у просторий передпокій збентеженого чоловіка.
– Наталю, ну ніхто його не розуміє – француз, та ще й з сильним дефектом мовлення. Кошмар, але він талановитий до неможливості. Приїхав сюди у службове відрядження на місяць. А тобі ж до поло гів цілих три місяці?
То давай допоможи нам з перекладом деяких паперів. А то я йому всі вуха продзижчав про те, яка ти талановита була у нас на інязі і скількома мовами говориш.
Тож заходь, брате Антоніо, до нашої чудової Наталки і не дякуй, що український побут пізнаєш зсередини, та ще й зможеш поговорити рідною французькою з красивою розлученою жінкою. Нехай і трохи вагіт ною.
Увечері, коли вони обговорили з Антоніо і Володимиром деталі, Наталя налила всім чаю і включила на кухні виступ Софії, дівчинки на інвалідному візку, яка співала так, що завмирали серця.
– Що неможливо людям, можливо Богу. Правда, Антоніо, – промовила вона найчистішою французькою, навіть не підозрюючи, що на довгі роки декрету забезпечила собі прибутковий підробіток з перекладу технічних документів і листів.
Пройшла в кімнату і закреслила в списку ресурсів все, крім головного слова – «Бог». Адже Господь піклується про всіх.
І якщо вже дав дитину – то і на дитину дасть.
Спеціально для сайту Stories
