– Запам’ятай, Лерка, якщо ти подобаєшся чоловікові, він знайде час і подзвонити, і написати, – наставляла подругу Олеся.
Страшно дратувало дівчину те, що її подружка знаходить тридцять три виправдання своєму Віталику, який і думати про неї забув.
– А мені здається, що всяке буває, – вперто твердила Валерія. Їй шалено подобався їхній новий програміст Віталій. Дівчина була впевнена, що її почуття взаємні. Ось тільки…
– Погоджуся, спочатку він дійсно виявляв до тебе інтерес, – міркувала Олеся, – але це банальний ефект новизни. Хлопець прийшов у новий колектив, а тут такий квітник!
Лері страшенно хотілося, щоб Олеся вже йшла додому. Їй потрібно було побути наодинці зі своїми думками. Може, подруга була і права, але зараз її слова боляче шкребли по серцю.
– Через годину мені потрібно бути у матері, якщо хочеш, я тебе підвезу, – запропонувала Лера і дуже зраділа, що подруга відмовилася.
– Я в інший бік, на фітнес, – сказала Олеся і оцінювально подивилася на округлі стегна Валерії, – до речі, і тобі б не завадило. Може, і закохався б Віталик!
Після цих слів Лері захотілося стукнути подругу чимось твердим. Але вона стрималася від уїдливої відповіді і промовчала.
У матері дівчині теж не хотілося затримуватися. Просто Олена затіяла ремонт і попросила дочку допомогти розібрати старі речі.
– Там ще від бабусі є старі фотографії, малюнки, навіть посуд якийсь, – сказала мати і полізла на антресолі. Кілька запилених пакетів взяла Лера на руки. Фу, звідки ж стільки пилу?
Дівчина чхнула і почала розгрібати старі речі. Якісь пожовклі аркуші паперу, списані дрібним почерком, значки, ґудзики – Лера охоче б викинула все це в сміттєве відро.
– Ні вже, це пам’ять, – заявила мати і дістала цілу валізу з черговою «порцією» паперів, фотографій і дивних, нікому не потрібних речей.
Лера тужно зітхнула. Так, їй доведеться провести кілька годин, вдихаючи пил. Зовсім не хотілося їй копатися в старому, в той час як серце розривалося від болю.
«Чому він перестав писати, – тужно думала дівчина, – адже все так добре починалося».
Віталій встиг вразити яскраву, чарівну Леру своєю скромністю, делікатним почуттям гумору. Він був абсолютно ненав’язливий, але при цьому давав зрозуміти, що відчуває до дівчини симпатію. А потім все припинилося.
«Не треба було самій писати йому, – мучила себе Лера, – як же боляче отримувати холодні, односкладові відповіді».
Серед купи запилених предметів і пожовклих карток увагу дівчини привернула дивна річ. Маленька скринька, покрита золотистою фарбою, теж була старою, і все ж вражала витонченістю і красою.
– Мамо, а це що? – не відриваючи очей від чудової скриньки, запитала Лера.
– Не знаю, – знизала плечима Олена, – тобі подобається? Забирай.
Дівчина зовсім не хотіла брати щось зі старих речей, що роками зберігалися на антресолях у матері, але скринька її зацікавила. На кришці був вигравіруваний напис – «Дорогій Валентині».
– Мамо, а Валентина – це хто? – запитала Валерія.
– Твоя прабабуся. Моя бабуся. Ти її не можеш пам’ятати, вона пішла з життя, коли тобі й року не було, – відповіла мати, продовжуючи перебирати речі.
Лера замислилася. Так, мабуть, вона візьме її на згадку про прабабусю. Дівчина протерла скриньку серветкою і поклала собі в сумку.
***
Настрій у дівчини був зовсім не святковий. 30 грудня, це ж Новий рік на носі. Але Лері абсолютно не хотілося брати участь у міських розвагах.
Мати зібралася в гості до родичів і кликала дочку з собою. Але цей варіант ще менше приваблював дівчину.
«Буду вночі вдома сидіти одна, – похмуро думала Лера, – вип’ю ігристого, подивлюся який-небудь фільм і ляжу раніше спати».
У дівчини розболілася голова, і вона полізла в сумку за таблеткою. Тут-то вона і згадала про старовинну скриньку, яку забрала у матері.
«Цікаво, здається, вона відкривається», – здивувалася Валерія і акуратно підчепила нігтем кришку.
І тут сталося диво… Скринька, дійсно, відкрилася, і чудова мелодія заграла, ніби сотні крихітних срібних дзвіночків почали грайливий передзвін.
Від подиву Лера аж рот відкрила. Ось така скринька, просто якесь диво.
Звучання скриньки було просто незрівнянним, його хотілося слухати нескінченно. Цікаво, коли ж мелодія припиниться?
Дівчина прикрила кришку, і старовинна скринька замовкла. Відкривши її, вона знову почула чарівний мотив. На мить Лера навіть забула про свої любовні переживання. Чомусь захотілося спати, тому дівчина швидко прийняла душ і занурилася в глибокий сон.
***
Жодного Нового року в своєму житті Валерія ще не проводила на самоті. Товариська, жвава дівчина легко знаходила контакт з новими знайомими, комфортно почувалася в будь-якій компанії. Цього разу їй нічого не хотілося. Ось тільки якби…
Дівчина лаяла себе за те, що заглядала в телефон кожні десять хвилин. Раптом, там є повідомлення від нього? Але, на жаль, друзі, колеги і просто знайомі надсилали нескінченні картинки-привітання, кумедні вірші. Ось тільки від Віталія не було нічого.
«Треба якось відволікти себе, щоб не мучити себе очікуваннями», – вирішила дівчина і знайшла фільм, який давно хотіла подивитися.
Кінострічка була нудною, тому Лера знову почала шукати собі заняття. Від нічого робити вона відкрила скриньку… І знову хвилюючий передзвін дзвіночків наповнив кімнату прекрасним мотивом.
І хоча, слухаючи чарівну музику, Лера продовжувала думати про Віталія, на душі було легко і приємно.
Дівчина прикрила очі і почала згадувати, як молодий чоловік прийшов до них в офіс, як вперше заговорив з нею. Згадала вона їх довгі листування і боязкі пропозиції Віталія кудись сходити разом…
Лера випила келих ігристого і подумки побажала Віталію щасливого Нового року. І зовсім несподівано телефон задзвонив…
Дівчина не повірила своїм очам, побачивши, що це дзвінок від нього. Її немов струмом пронизало, коли вона почула його голос.
– З Новим Роком, Лерочка, – сказав молодий чоловік, – кажуть, в таку ніч трапляються дива. Ось я і вирішив – раптом захочеш прокотитися зі мною за місто?
– Хочу, – радісно відповіла дівчина. Серце її було готове вискочити в той момент.
– Скільки тобі потрібно часу, щоб зібратися? – запитав Віталій, натхненний тим, що Лера, не замислюючись, погодилася.
– Хвилин п’ять, – відповіла дівчина і засміялася.
– Я чекаю на тебе під вікнами… спускайся, коли будеш готова, – радісно вимовив молодий чоловік.
Прогулянка нічними дорогами принесла Лері велике задоволення. Поруч був той єдиний, кого вона бажала бачити в той момент. Найприємніше, що у Віталія була для неї цікава пропозиція.
– Ти любиш кататися на снігоходах? – запитав молодий чоловік.
– Ніколи не каталася, але дуже хотіла, – з посмішкою відповіла Лера.
Віталій запросив її в гори разом з друзями.
Це була чудова поїздка. Після цієї подорожі Віталій і Лера ще більше зблизилися і вже ніколи не розлучалися. В кінці січня молодий чоловік зробив дівчині пропозицію. Через кілька місяців вони одружилися.
Тільки ось скринька та не проста була…
****
– Мамо, ну як таке могло статися, я ж його чекала, – плакала Валентина.
Тамара не знала, як втішити плачучу дочку. Ось вже правда Михайло той ще негідник. Коли проводжала його Валя в сорок першому хлопчина цілував їй ручки.
– Дочекайся, кохана, – шепотів він, – ось повернуся і заживемо ми з тобою… ууух, як заживемо!
Валя притискалася до нареченого і пообіцяла чекати. Погані думки гнала від себе, вірила, що прийде її Михайло з перемогою, і вони зіграють весілля. Всі на селі знали, що Михайло Трохименко домовився з Валькою Коростюк.
А що? Пара гарна, обоє вродливі, діточки гарні будуть. Та й Валька дівчина вірна, скромна, в строгості вихована.
Пішов Михайло, писала йому Валя листи ніжні, гарячі. Багато хто на дівчину задивлявся, але всім вона відмовляла. І заміж багато хто пропонував, ось тільки всі думки у Валентини про одного Михайла були.
Був у дівчини подарунок від коханого. Якось раз поїхав він зі своїм батьком до міста, та купив скриньку музичну. Таку, що знімеш кришечку, і ллється красива мелодія. Така дзвінка, ніби десятки дзвіночків змовилися і заграли ніжно та переливчасто.
Коли Михайло пішов, щовечора Валя відкривала скриньку. Слухала мелодію і плакала, згадувала коханого.
Іноді приходили листи від нареченого, а іноді місяцями не було пошти. І коли приходили тяжкі думки, лише музика зі скриньки давала дівчині надію.
У сорок п’ятому прогриміла Велика перемога. Раділи люди, чекали матері, дружини і наречені героїв, які залишилися в живих. Ось і Валентина з нетерпінням чекала свого Михайла. Кожен день чекала.
Одного разу дівчина зустріла матір свого коханого. Рідко бачилися вони, село-то велике, далеко будинок Трохименків знаходився. А тут зустрілися та розговорилися.
Тоді-то повідомила Тетяна Трохименко про те, що днями Михайло повертається. І не подумала дівчина ображатися, що не їй коханий новину повідомив. Навпаки, серце її підстрибнуло від щастя.
– Ти чого сяєш, Валентина? – здивувалася Тетяна.
– Так Михайло повернеться, одружимося ж відразу! – радісно відповіла Валя.
Помовчала Тетяна, не знала, що й сказати Валентині. Вона прекрасно пам’ятала, що обіцяв дівчині її безпутний синок. Ходив за нею закоханий, подарунки дарував, чекати велів.
– Ти вже, Валюшко, вибач, але невеселі для тебе звістки у мене, – тихо промовила Тетяна, – не до тебе він повертається.
Повідомила Тетяна, що закохався синок у медсестру, яка за ним доглядала. Ось її і везе в рідне село. Одружитися надумав.
Валентина кілька днів ридала. Потім вирішила коханого дочекатися, в очі йому зазирнути, та від нього жорстокі слова почути. І дочекалася.
– Так, Валюшо, не люблю тебе більше, – зізнався Михайло, – була любов і немає.
– На медсестрі своїй одружуєшся? – з образою запитала дівчина. Ох, як серце її боліло в той момент. Стукало так, що готове було з грудей вискочити.
Мишко засміявся. Сказав, що був захоплений медсестрою, та це кохання теж в минулому. Вона не поїхала за ним. Зате в сусідньому селі живе Аська Білобородько. Ось до неї у нього, Михайла, тепер почуття.
Плакала цілими днями Валентина, місця собі не знаходила. Хлопців на селі мало залишилося, а здорових і того менше. Так що катався хлопчина як сир у маслі. То до однієї підтягнеться, то до іншої, то до третьої.
– Забудь його, донько, він тебе не вартий, – вмовляла Валю мати. Серце її материнське на частини рвалося, коли бачила вона, як вбивається дівчина через безсоромного бабія.
Валя розуміла головою, що треба забути його, а душа тягнулася до нього одного. Ось і задумала вона справу, при думці про яку тремтіння в колінах починалося, і холод по шкірі пробігав.
Пішла дівчина до бабусі Ніни, яку чаклункою називали. Хтось говорив, що вона звичайна шарлатанка, а були й ті, кому бабуся допомогла. Лише поглянувши на Валентину, бабуся зрозуміла, чого від неї хоче дівчина.
– Ти, дитино моя, знаєш, що приворожувати – це великий гріх? – запитала вона, з тугою дивлячись на дівчину.
– Знаю, бабусю, але голова розуміє, а серце не слухає, – прошепотіла Валя у відповідь, – люблю, так що спати не можу.
– А він, отже, тікає від тебе, – уточнила бабуся і похитала головою, – ну що ж, багато я вас таких бачила. Допоможу…
Баба Ніна сказала, що їй потрібен предмет, який коханий дарував Валентині. Дівчина відразу згадала про скриньку. Її і принесла чаклунці.
Бабуся щось прошепотіла, постукала по скриньці, послухала музику. У Валентини зрізала пасмо волосся, спалила його і знову щось прошепотіла. Мороз по шкірі дівчини пробігав під час усіх цих ритуалів.
– Тепер чекай. Тільки відразу нічого не буде. Живи спокійно своїм життям, зустрічей з ним не шукай, – наставляла баба Ніна, – коли треба буде, сам тебе знайде. Скринька притягне до тебе того, про кого серце твоє страждає та хто думки твої займає.
– А мені більше нічого робити не потрібно? – прошепотіла Валя.
– Дуже навіть потрібно, – загадково промовила чаклунка. – Найсильніші ночі за тиждень Нового року і тиждень після нього. Ось в одну з цих ночей дістань скриньку і відкрий її. Слухай, як дзвіночки дзвонять, і думай про свого Михайла.
Валентина кивнула, притиснула скриньку до серця і побігла додому. Трохи заспокоїлася, адже баба Ніна сказала їй, що не треба потрапляти на очі Михайлу. Все саме так і буде, коли прийде час.
Дівчина почала жити своїм життям. Працювала в городі, клопотала по дому. Так вийшло, що про свого колишнього нареченого вона навіть забула.
А потім познайомилася з хорошим хлопцем. Микола займався колгоспною технікою. У хлопця була світла голова і золоті руки. Ось все у нього добре і виходило.
А тут Вальку побачив Коля, та закохався. Став зустрічати та проводжати дівчину, на танці запрошувати. Ось і потягнулася Валентина душею до симпатичного хлопця.
Тільки ось Новий рік наближався. А, значить, пора вже було скоро скриньку діставати, та приворот запускати. Ох, як не хотілося тепер Валентині непридатну справу продовжувати.
– Бабуся Ніна, допоможи мені! Врятуй мене, не хочу я Михайла більше приворожувати! – благала дівчина, прибігши до чаклунки.
-Дивись, яка ти, – баба Ніна суворо подивилася на Валентину, – раніше думати треба було. Я ж попереджала, що справа це серйозна. Допоможу я тобі, дівчинко, – вимовила баба Ніна, – тільки зробленого все одно не повернеш. Слухай мене уважно, і зроби все в точності, як я скажу.
– Все, як скажете, бабуся Ніна, так і зроблю, – пообіцяла Валя.
– Ну тоді слухай, – кивнула чаклунка, – скриньку цю прибери подалі, і ніколи не чіпай її більше. Викидати її не можна ні в якому разі. Інакше трапиться біда. Сховай подалі від очей і все.
– Але ж колись через багато років…, – почала дівчина і зупинилася.
– Так, коли тебе не стане, скринька повинна все одно залишитися у твоїх родичів по крові, – кивнула бабуся, – тому зберігай її серед цінних фотографій, сімейних альбомів. Таке не викидають, зберігають з покоління в покоління.
Повідомила баба Ніна, що, якщо хто відкриє скриньку з думками про коханого, приворотний ланцюжок спрацює. Ось тільки треба, щоб у Новий рік це сталося. Тоді і шкоди не буде, і пара в любові та злагоді житиме.
ЕПІЛОГ
Все, як баба Ніна наказала, Валентина зробила. Прибрала скриньку подалі, та й забула про неї. Вийшла заміж за Миколу, прожила з ним багато років у мирі та злагоді. У них народилися діти, потім онуки.
Перед відходом Валентина попросила свою онуку Олену забрати до себе старі фотографії, листи та інші дрібнички. Серед них і була та сама скринька.
Так сталося, що нікому на очі ця скринька раніше не потрапляла. А правнучка Валентини помітила її і собі забрала.
Тільки ось не знала Валентина, що скринька не була приворотна, це бабуся дівоче серце втішила. Доля ж вона і на печі знайде, і привороти ніякі не потрібні. Збрехала вона, щоб заспокоїти Валентину. Звичайна була та скринька, а для її правнучки Лери Віталій був просто долею, як і їй Микола.
Просто іноді людям треба вірити в диво.
Спеціально для сайту Stories
