– Синку, я вирішила продати дачу. Мені вже важко. Раніше батько допомагав, а тепер я сама. Ви не хочете займатися городом, хоча я майже весь урожай вам віддаю.
– Оце так новина! А куди ж ми будемо привозити хлопців? Скоро канікули, ми з Вірою хотіли на все літо їх до тебе привезти. А в квартирі у тебе що їм робити?
– На все літо? Едік, мені вже важко, тиск, та й вік немолодий. А онукам готувати треба тричі на день, та не аби що, прибирати за ними.
Вони хоч і вже великі, але за собою прибирати не вміють. Та й город, важко все це. Гриша раніше допомагав, а сама я вже не справляюся…
– Мамо, ну не хвилюйся, не поспішай. Давай восени подумаєш про продаж. Ми з Вірою хочемо відпочити від них влітку. А у тебе там свіже повітря, краса. Можеш хлопців на город залучати, я дозволяю.
– Не сміши. Вони у вас ледачі, тільки гуляти, грати в ігри та спати вміють. Виросли вже, по 13 років, а як діти. А мені їх обмивай, годуй, та ще й стеж, де гуляють і з ким. Твоя Вірочка просила бути суворішою з ними.
На тиждень максимум нехай приїжджають. А дачу я виставлю на продаж, може хто зацікавиться.
– Ну, мамо, ти нам значну свиню підкладеш. Ми ж розраховуємо на тебе. Віра вже придивляється до путівок на літо, на місяць у відпустку хочемо з’їздити за кордон, гроші відкладали.
– Синів візьміть, ви ж вічно без них їздите, їм же буде цікаво.
– Ой, вони поводитися не вміють, одні проблеми.
Увечері Едік розповів дружині про рішення мами.
– Едік, та що вона прикидається? Здорова ж, як кінь! Не хоче з онуками сидіти, ось це бабуся! І дачу продати — дурна затія! Там картопля така чудова росте, малина, помідори! У магазинах такого не купиш!
Ось і займалася б городом та онуками, що їй ще робити? Куди ми цих дурнів тепер подінемо? Вони мені вже весь мозок винесли! Навіщо ж народила двійнят! Ніякого особистого життя!
Ще й твоя мама тепер …! Нічого не знаю, привеземо хлопців і все! Нехай з ними робить, що хоче. Я втомилася, хочу відпочивати!
– Віро, вони з батьком разом город садили, а зараз їй одній важко. Вона тільки недавно оговталася після його відходу. І тиск скаче, не дай Боже інсульт, ти будеш за нею доглядати потім?
– Боже збав! Мені ще хворих свекрух не вистачало, забудь!
– А може, до твоїх батьків відвеземо? Онуків вони рідко бачать, ось і поспілкуються досхочу!
– Ти що, у мами хворе серце, тато діабетик. Їм не можна хвилюватися і нервувати!
– А моїй мамі можна? Вона й так завжди погоджується, і скільки продуктів передає. А твої ніколи нам не допомагали.
– Ну, знаєш, у мене є чоловік, чого вони повинні допомагати? Гаразд, розберемося.
Віра вирішила зателефонувати свекрусі й поговорити.
– Алла Іванівна, доброго дня. Едік сказав, що ви хочете продати дачу? Що, вже зовсім важко? Ви ж міцна жінка, і ще не стара. Знаю бабусь, які й у 80 років ще пораються на грядках, і нічого. А вам набагато менше.
Та й дітей куди ми будемо возити, ви про це подумали? Їм потрібне свіже повітря, природа. Усе життя всі відвозять своїх дітей до бабусь на канікули. Я так від них втомлююся…
– Вірочка, мені одній важко обробляти город, ви не хочете допомагати, хоча картоплю й помідори любите з грядок. Я хочу пожити для себе. Ходити в басейн, гуляти, читати книги, дивитися телевізор. Та й здоров’я підводить.
А онукам я завжди рада. На тиждень можете залишати їх і в квартирі. Не у всіх же бабусь є приватні будинки та дачі. Я й так вам усі ці роки ніколи не відмовляла, хіба не так?
– Ну ви й егоїстка! Тільки про себе думаєте! У вас єдиний син, двоє онуків, заради кого вам жити? І, до речі, гроші від продажу дачі куди думаєте витратити? Ми з Едіком вирішили купити ще одну машину, мені. А то з однією незручно.
Могли б допомогти. Вам же вже нічого не потрібно .
– А мені ось цікаво, чому твої батьки ніколи не забирали онуків на літо, не допомагали фінансово та продуктами? Адже у них є свій магазин, дохід непоганий. Ось і допомогли б з купівлею машини, раз ви самі не в змозі її купити.
– Знаєте що! Не треба рахувати чужі гроші! Вони їх чесно заробили, і це їхнє право — на що витрачати, а на що ні. І не треба порівнювати здоров’я.
У мами хворе серце, їй не можна навантаження. А ви ось у басейн зібралися, значить, не все так погано!
– Так у мене теж здоров’я немає, але я рідко скаржуся. Ми з чоловіком завжди допомагали вам, у всьому!
– Ну, все зрозуміло. Допомоги від вас чекати не доведеться тепер. Не хочете, як хочете. Онуків тепер зовсім не побачите, значить. Живіть для себе, і на нас не розраховуйте. Егоїстка!
Пролунали гудки. Алла Іванівна подивилася на портрет чоловіка.
– Чув, Гришо? Я егоїстка, виявляється… Все, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить! Виростили ми з тобою синочка, так би мовити… Дружина його каже, що хоче, а він слухає.
Без дачі й без грошей я стала нікому не потрібна. Я поступлю по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Гришо? Ось і чудово.
Алла Іванівна продала дачу. Частину грошей залишила собі, решту віднесла в банк, відкрила вклади на онуків.
Відвідувала басейн, і навіть записалася на фітнес для літніх людей. Вона була рада, що не послухала сина з невісткою і продала дачу.
Син з дружиною образилися, що вона нічого не дала їм від продажу. Про депозити на синів вони не знали. Дітей періодично залишали, коли їхали відпочивати, незважаючи на погрози Віри, що бабуся дітей не побачить. На тиждень, не більше.
Алла Іванівна встановила свої правила.
У неї з’явилося багато вільного часу, який вона із задоволенням витрачала на себе.
Купила путівку в санаторій і поїхала підлікуватися. Життя заграло новими фарбами! Ось така вона егоїстка!
У нашому суспільстві існує стереотип, що батьки повинні допомагати своїм дітям, онукам і навіть правнукам до глибокої старості. Знаю випадок, коли батьки побудували синам будинки, виховували їх, влаштували весілля. Потім допомагали онукам, давали гроші на навчання, телефони та інші радості життя.
І при цьому відмовляли собі у багато чому, кажучи: «Я не можу собі дозволити, треба ще онуків на ноги поставити…» А діти й онуки не проти. Вже звикли й сприймають це як належне. Навіть образяться, якщо перестануть допомагати.
