– Не хочу додому йти, – сказала Юля.
– Давай ще посидимо, – відповіла Дарина.
– Я взагалі додому не хочу йти, – повторила Юля, – ноги не йдуть.
– З Василем посварилася? – запитала Дарина.
– А ми зараз постійно сваримося. Не було й дня, щоб пройшов без лайки!
– Ви три роки одружені, – влучно зауважила Дарина, – це звичайна криза трьох років. Дитину треба народжувати!
– Ось тільки дитини мені і не вистачає! А так у мене повний букет! – вигукнула Юля.
– Тоді я тебе не розумію, – відповіла Дарина.
– Та Василь батька свого паралізованого до нас приволік! Цей старий з підвищеним тиском у свої п’ятдесят сім років поліз на дачі дах латати. Уявив себе пташкою!
– Як ти можеш так говорити? – Дарина відсахнулася. – Де твоя повага до старшого покоління, тим більше, до батька твого чоловіка?
– Скінчилася! Зовсім скінчилася! І повага, і терпіння, і все інше!
– Юля!
– Дарино, я розумію, що свекру потрібен догляд, але чому я повинна за ним доглядати?
– Знову не зрозуміла, Василь на тебе батька звалив? – Дарина нахмурилася.
– Ні, тільки коли він йде на нічну, тоді просить за батьком доглянути, а так все сам робить.
– Взагалі тебе не розумію, – розгубилася Дарина.
– Та в квартирі перебувати неможливо! Постійний сморід від ліків, сечі… – Юля зморщилася, – не знаю, запах хвороби і старості. Дихати неможливо, скільки не провітрюй.
А Василь ще постійно запрошує медичних працівників, щоб процедури його батькові робили. Масаж, гімнастика… Ніби це допоможе!
– А є надія, що він встане? – запитала Дарина.
– Василь вірить, я – ні, – твердо відповіла Юля.
***
– Василю, що це? – замість привітання крикнула Юля, переступивши поріг.
– Простирадло, – відповів Василь втомленим голосом.
– Я бачу, що це простирадло, – відповіла Юля, – чому воно в коридорі висить?
– Тому що на балконі немає місця, – відповів Василь. – Я тут цвяшок вбив, там вбив, мотузку натягнув. Воно не заважає.
– Супер! – вигукнула Юля. – Ми тепер по всьому будинку будемо розвішувати забруднені простирадла?
– Юлю, не починай! – Василь підвищив голос. – Простирадло випране, воно чисте.
– Ти мені ще над головою щось з цього підвісь! Труси, наприклад!
– Юлю, я прошу тебе по-людськи, не треба влаштовувати скандал!
– Так я б і не влаштовувала, якби ми жили нормально! Василю, ми молода сім’я! Чуєш? Молода! Нам треба жити! Радіти життю! Подумати про дитину!
А про що ми можемо тут думати? Аромати, як у громадському туалеті, твій батько паралізований, простирадла висять по всьому будинку!
– А що ти пропонуєш? На вулицю його викинути? – обурився Василь. – Це ж все-таки мій рідний батько, а не далекий родич або випадковий перехожий!
– Василю, ну подумай сам, як би ти не старався, все одно ти не зможеш за ним доглядати нормально! Тому і смердить в будинку, а ти весь час втомлений.
Треба довірити його фахівцям у профільному закладі. І йому там буде краще, і для них це тягарем не буде.
– Пропонуєш батька відвезти в пансіонат для людей похилого віку? Відправити поми…ти? – Василь подивився на дружину з презирством.
– Ні в якому разі! – відповіла Юля. – Там лікарі, персонал, ліки, догляд. Якби з моєю мамою таке сталося, я б навіть думати не стала!
Що я можу, людина, яка в цьому нічого не розуміє, і кваліфікований фахівець? Звичайно, моїй мамі було б краще, якби за нею доглядав професіонал.
– Юлю, я не вважаю цю ідею хорошою, – відповів Василь, – навіть прийнятною. Мій батько мене виростив, дбав про мене, виховував. А коли йому знадобилася допомога, я не маю права його кидати!
– Та ніхто не каже, щоб його кидати, – Юля знижувала напругу, переходячи до вмовлянь, – твоєму татові там буде краще. А ти зможеш до нього приїжджати. А ми спокійно заживемо. Дитину заведемо. Василю! Дитинку! Маленьку, гарненьку! Нашу!
Вона пригорнулася до чоловіка, ледве стримуючи блювотні позиви. Його одяг, та й він сам просочився запахом хвороби, ліків і екскрементів.
– Василю! – долинуло з кімнати Андрія Леонідовича.
Юля відразу ж відсторонилася:
– Іди! – холодно сказала вона. – Тільки не смій його поїти на ніч! Мені простирадла міняти вночі не хочеться!
– Я підгузник йому одягну, – відповів Василь, здивувавшись такій зміні голосу і настрою дружини.
– А мені підгузки йому міняти? – Юля примружилася.
– Ні, – відповів Василь, виходячи з кухні, – до ранку вистачить.
Юлю пересмикнуло, і вона відвернулася до вікна. Відразу ж відкрила кватирку.
***
– Синку, – сказав Андрій Леонідович, коли Василь увійшов до кімнати, – ти б не лаявся з дружиною. Може, вона права? Здав би ти мене куди-небудь. А ви й жити почали. Я ж бачу, що все життя вам псую!
– Припини, тату. Вона несерйозно говорила. Просто втомилася.
– Так і ти ж втомлений весь, я ж бачу. І кола під очима, та й схуд.
– Ох, тату, кістки б цілими були, а м’ясо наросте! – Василь підбадьорював батька.
– Василю, помирися з Юлею. Я ж піду на той світ, ти тоді один залишишся. А людині завжди хтось поруч потрібен.
Воно і труднощі переносити легше і з печалями справлятися. Помирися і не лайся більше. А мені, може, насправді краще буде, якщо я з твоєї шиї зійду.
– Тато, та що ти заладив! Мені не складно, та й совість не дозволить нікуди тебе здати!
– Синку, тебе я розумію, ти синівський обов’язок виконуєш, а Юля не зобов’язана страждати. Вона виходила заміж за працьовитого чоловіка, з яким життя буде радістю.
А отримала того ж чоловіка, та на додачу інваліда, що лежить. І не чоловіка вона свого бачить, а доглядальницю біля хворого батька. Ти що ж думаєш, такого майбутнього вона хотіла?
– Тату, це непередбачені обставини, – заперечив Василь, – не все наперед передбачити можна.
– Передбачити – ні, а змінити можна, – Андрій Леонідович важко зітхнув. – Вона піде від тебе. А я, виходить, винним буду!
– Ну, захоче йти, то нехай іде. Тримати мені її, чи що? Жінок, як і чоловіків, може бути багато. А батьки – вони єдині на все життя!
А якщо їх кидати за примхою дружини, то що я за син виходить? Га? Тату? Поганий син, та й людина така сама. Ти ж мене не таким виховував!
***
Юля ледве дочекалася, коли Василь повернеться на кухню. А вона чудово чула всю розмову. Спочатку вона хотіла дотиснути ідею, яку підкинув свекор: що вона страждати не зобов’язана, але бути опорою чоловікові не відмовляється.
«Але татові краще з’їхати під нагляд фахівців!»
Але потім ,фраза Василя червоними прапорцями танцювала перед очима.
– Так, значить, хоче – нехай йде? – прокричала вона. – Так я і піду! Мені такий чоловік не потрібен! Тисяча дружин у нього буде! А у мене тисяча чоловіків! Та й кращих, ніж ти!
Вона почала збирати речі:
– Ви подивіться на цю хорошу людину! Він, бачте, доглядає за батьком! А я така погана, докоряю йому! Та не потрібна мені така сім’я! Три роки я з тобою жила! Три! А ти так легко кажеш, нехай іде!
Та нормальний чоловік за свою сім’ю і за свою жінку гори зрушив. А ти такий, весь у білому: «Нехай іде!»
– Юлю, перестань кричати, – попросив Василь.
– Я і кричати перестану, і про тебе забуду! Доглядає він! Був чоловік, як чоловік, і раптом став доглядальницею! Та ти все одно не зможеш дати нормальний догляд! Навіть якщо навиворіт вивернешся!
– Юлю, та зрозумій ти просту річ! Тут не тільки в догляді справа, а в людській участі! Підтримці!
– Ти вже мене підтримав і взяв участь у всьому моєму житті! Дякую! Ти сказав, нехай йде? Все! Я йду!
Вона вискочила з квартири, закинула речі в багажник машини, сіла за кермо і натиснула на газ!
***
Спочатку прийшов біль, а потім вже і спогади.
Сльози застилають очі, зустрічне світло фар, вереск гальм, а потім темрява.
– Добре, що ви прийшли до тями! – промовила біла пляма в полі зору Юлі. – Ми вже мало не втратили надію.
– Аварія?, – прошепотіла Юля.
– Так, – відповіла пляма. – Як ви себе почуваєте?
– Жахливо, – відповіла Юля, намагаючись вникнути в свої відчуття. – Я рухатися не можу.
– Ну, у нас погані новини, – промовила пляма, поступово набуваючи обрисів молодого лікаря, – у вас пошкоджений хребет. Ходити ви не зможете. Ми вас поки зафіксували, щоб не погіршувати становище.
– А наскільки все серйозно? – пролепетала Юля.
– Ну, руки у вас працюватимуть, коли спаде набряк після травми грудної області спинного мозку. З травленням ще розбиратися треба буде, а ноги відновити не вийде точно.
Лікар видав інформацію і поспішив вийти з палати, але зайшов Василь:
– Привіт, Юлю. Як ти? – спокійним і, якимось, чужим голосом запитав він.
– Василю, – Юля почала плакати.
– Я з лікарем поговорив, – сказав він, сідаючи на стілець, – я в курсі, що ходити ти не зможеш.
Він помовчав, розглядаючи стіни, стелю, апаратуру, до якої була підключена Юля. Хруснув кісточками пальців і сказав:
– Я поговорив з твоєю мамою, чи буде вона тебе звідси забирати. Вона сказала, що їй і здоров’я не дозволить, та й місця у неї небагато.
Ще сказала, що вона не фахівець, щоб доглядати за лежачими, – Василь ще раз хруснув пальцями. – Я тебе теж забирати не буду. У мене батько на утриманні.
А ти, тим більше, говорила, що в лікарні і догляд кращий, і фахівці.
– Я…
– Документи я вже підписав, щоб тебе, ну, коли підлікують, відразу в пансіонат якийсь відправили. Але до тебе із соціальної служби прийдуть з варіантами.
Василь говорив спокійно, розмірено. Це якось лякало.
– Мій батько ще скільки-небудь протримається, а потім я для себе поживу. Із задоволенням! Щодо тебе я ще, можливо, і подумав би, але ти ж сама від мене пішла. Та й сама казала, що лежачий інвалід у будинку – це не життя. Сама розумієш.
***
Василь повернувся наступного дня.
Юля була в шоці. Змиритися з коляскою, або просто прийняти свою інвалідність, було не просто. Але найстрашніше, що до кінця життя їй доведеться провести далеко від своїх рідних.
Це викликало паніку.
Їй здавалося жахливим, що в одну мить вона втратила все своє життя, плани, майбутнє. Так, за нею доглядатимуть, але ніхто не буде втішати! Ніхто не запитає, як настрій? Ніхто не обійме і навіть доброго слова, якщо його не оплатити, не скаже.
– Краще б мене не стало, – промовила вона під ранок. – Краще так, ніж залишитися зовсім одній.
Ось зараз вона розуміла Василя, який з шкіри вилазив, щоб доглядати за батьком. Та й вона сама, опинившись на місці чоловіка, ніколи б не відправила свою матір до пансіонату.
– Сама б тягнула, – говорила вона, ковтаючи сльози.
Прихід чоловіка вона зустріла без емоцій. А він, увійшовши в палату, скинув з неї ковдру і почав розстібати кріплення.
– Що ти робиш? – злякалася вона, бо пам’ятала слова лікаря, що це може погіршити ситуацію. – Ти хочеш мене вби..и?
– Ні, – сухо відповів Василь, – тобі це не потрібно. Я лікарю заплатив, щоб він тобі озвучив страшний діагноз і пристебнув тебе до ліжка. Я хотів, щоб ти відчула на своїй шкурі, що ти пропонувала влаштувати для мого батька.
У Юлі перехопило подих.
– Є така приказка, – промовив Василь, продовжуючи розстібати ремені, – там щось про:” Не можна засуджувати людину, поки не пройдеш шлях у її черевиках.”
Я подумав, раз так співпало, що ти потрапила в аварію, запропонувати і тобі пройти сто метрів у черевиках мого батька. Щоб ти на собі приміряла, що йому пропонувала.
Наскільки це жахливо – залишитися під опікою чужих людей, коли є свої рідні, але ти їм не потрібен.
Він відстебнув останній ремінець і покинув палату.
Ще не дійшовши до кінця коридору, він почув крик Юлі. Не став слухати і зупинятися. Вдома чекав батько.
– Сподіваюся, ти зміниш своє ставлення до людей, – промовив Василь, сідаючи в таксі, – але я своє ставлення до тебе не зміню…
А заяву на розлучення він подав, наступного дня.
Спеціально для сайту Stories
