– Катюшо, а що у вас із квартирою відбувається? – пролунав різкий голос Валентини Іванівни просто з порога.
Катерина, тримаючи віник в одній руці і совок в іншій, здригнулася і обернулася. Валентина Іванівна стояла в пальто із сірим хутром, тримаючи сумку на згині ліктя і з виразом повного невдоволення на обличчі.
За її спиною Сергій винувато посміхався і знизував плечима…
– Що не так, Валентино Іванівно? – стримано запитала Катя, уже передчуваючи шторм, що насувається.
– Що не так? Та тут усе не так! Що за запах? Вечеря горить? – Валентина Іванівна важко зітхнула і пройшла далі, ніби не помітивши невістку. – Синку, де ти тримаєш капці? Ноги б у вас не застудити.
Сергій прошепотів Катерині на вухо:
– Не звертай уваги. Переживемо, так?
– Звісно, – так само тихо відповіла Катерина.
Квартира була невеликою: кухня поєднувалася з вітальнею, і дві спальні, тому Валентина Іванівна бачила все й одразу. Вона сіла за кухонний стіл і почала озиратися, вишукуючи, до чого б причепитися.
– Ялинка-то яка… Штучна! От не можете ви все як у людей зробити. Ось у нас із твоїм батьком завжди справжня була. Запах хвої прям як у лісі… – вона театрально махнула рукою і замовкла.
– Часи змінюються, час і про природу потурбуватися, а то так кожен по ялинці поставить і немає лісу, – спробував вгамувати її Сергій.
– А я тобі скажу, Сергію, що ялинки всі ці зі спеціальних розплідників, тож дурниць не неси! Часи то змінюються, а традиції цінувати теж треба.
Катерина, вже передчуваючи важку критику своїх кулінарних навичок, подала вечерю на стіл.
Запечена курка і картопля з рум’яною скоринкою, все як свекруха любить. Щоправда, це не врятувало ситуацію.
– Що так горілим пахне? – продовжила Валентина Іванівна, навіть не чекаючи, коли їй покладуть їжу в тарілку.
Катерина сіла навпроти і мовчки дивилася на свекруху. Сергій намагався розрядити обстановку:
– А може ми просто спокійно сядемо, поїмо… Ти як доїхала? Сусідка твоя як, Марія Іванівна?
– Та що там Марія Іванівна… Нормально доїхала. От тільки втомилася – сил немає. А тут ще у вас горілим пахне так, що не віддихатися… Хіба це затишок? Хочете я вам покажу, який вигляд має затишок!
Свекруха глибоко зітхнула і дістала з сумки стару пошарпану фотографію.
– Ось, дивіться. – Вона розгорнула світлину і поклала її на стіл. На знімку молода вродлива жінка з яскравим поглядом стояла поруч із високим чоловіком біля справжньої ялинки, прикрашеної паперовими гірляндами та скляними іграшками.
– Це ми з моїм Степаном. Подивися, Сергію, як гарно святкували! Без усякої цієї показухи, без дорогих іграшок. Усе своїми руками. Тоді було щастя…
Катерина глянула на світлину. Чесно кажучи, свекруха була напрочуд вродливою в молодості, а усмішка на обличчі її чоловіка немов висвітлювала фотографію. Сергій подивився на святлину і промичав щось невизначене.
– Усе було, усе минуло.
– Ех, синку! Тоді в нас була сім’я, розуміння. А зараз… Що це таке? Де домашній затишок? Катерино, ти ж господиня, правда? Чому ти не можеш усе нормально зробити?
Катя мовчала. Вона вже знала: що б вона не зробила, все буде не так. Хоч десять курок спечи і завали квартиру справжніми ялинками, Валентина Іванівна знайде, за що зачепитися.
Сергій щосили намагався не встрявати і робив вигляд, що захоплений їжею.
– Ну що мовчиш-то? – запитала свекруха з явним глузуванням. – Робити висновки треба! Чи слів у тебе немає?
Катя підняла очі й несподівано спокійно відповіла:
– Тому що все, що я скажу, вам не сподобається. Тож краще промовчу.
На обличчі Валентини Іванівни на секунду відобразилося здивування, але одразу ж змінилося на звичну критику:
– Ну, мовчи. Зрозуміло все. Без слів-то ясніше нікуди.
Вона знову подивилася на фото, погладила його пальцем і тихо додала, вже майже про себе:
– Ось тоді було щастя…
Мовчання за столом порушувалося тільки звуком виделки Сергія. Катерина опустила погляд і подумки рахувала до десяти. Новий рік обіцяв бути “веселим”.
Валентина Іванівна сиділа біля вікна з чашкою чаю, сумно дивилася на сіре зимове небо і мовчки зітхала. Катя, протираючи кухонний стіл, спостерігала краєм ока за свекрухою і думала: “Знову вона про своє”.
– Чого зітхаєте, Валентино Іванівно? Чай хоч смачний? – запитала вона, щоб перервати це напружене мовчання.
– Та чай як чай, – відгукнулася та. – От тільки п’ю його одна. Усе життя одна. – Вона важко повернулася до Каті й подивилася на неї своїм чіпким поглядом. – Степана-то мого не стало, коли діти маленькі були. Сергій тоді ще й до школи не ходив. А я залишилася – ні допомоги, ні підтримки.
Катерина поклала ганчірку і присіла на стілець. Вона розуміла, що свекруха не зупиниться.
– Як це сталося? – запитала вона, більше для пристойності.
– Нещасний випадок на заводі, – Валентина Іванівна помовчала, потім додала сухо: – Метал на нього впав. Відспівали – і все, ні чоловіка, ні радості. А діти, розумієш, маленькі. Куди бігти? Будівництво, завод, потім прибиральницею. Три зміни тягала – думала, не витягну. А витягнула. Знаєш, чому?
– Чому?
– А тому що діти. Заради них усе. Доньку свою, Оленку, на вчителя вивчила. Вона поїхала, звісно, тепер і не пише майже, але гордість є. А Сергій – узагалі моя опора. Справжній чоловік виріс, не те що ці хлюпики. А все завдяки кому? Мені. Я його одна піднімала, з рук на ноги. І нікому не скаржилася, – Валентина Іванівна говорила з такою гордістю, ніби своєю працею побудувала цілий світ.
Катерина слухала, і в голові крутилося: “Ну звичайно, все сама, все одна”. Вона терпіла, але всередині почало закипати.
– Я пам’ятаю, як у морози в чергу за картоплею стояла. Однією рукою Сергія тримаю, іншою – сумку. А він пищить, замерз. Додому приходимо, а там холод собачий, батареї не працюють. Я на кухні плиту увімкну, дітей поруч посаджу – і сиджу, чекаю, коли зігріються. А ти думаєш, мені хто-небудь допомагав?Ніхто.
– Складно вам було, звісно, – видавила Катерина, відводячи погляд у вікно.
– Ось саме. Складно. А зараз, бачиш, у вас ялинки пластмасові, їжа з магазинів готова. Тільки щастя немає. Живуть люди як чужі під одним дахом.
Валентина Іванівна раптом нахилилася до Катерини й понизила голос:
– Ти не ображайся, Катю, я ж розумію, що ти гарна дівчина. Але Сергійку ти не підходиш. От хоч роби, не підходиш.
– Це чому? – не витримала Катерина.
– Та все тому ж. Він у мене інший. Чоловік із великої літери. Він із жінкою має бути поступливим, м’яким, а ти… Ти ж сталь. Я бачу. Ось ти зараз сидиш і про себе думаєш, що я стара бабця, і не права. Тільки я-то життя прожила. Знаю, як воно.
Катерина відвернулася і посміхнулася. Нічого. Вона ще покаже свекрусі, що щастя може бути різним.
Зранку будинок був схожий на осине гніздо: хтось кудись бігав, щось дзвеніло і падало, а на кухні стояв такий запах, ніби там відкрили філію ринку спецій.
Катерина нарізала салати, Сергій, насупившись, намагався розплутати гірлянду, а Валентина Іванівна, як завжди, бігала посеред цього хаосу.
– Сергію, ну що ти там возишся з цією поганью китайською? Її викинути треба!
– Та постривай ти, я вже майже розплутав, – буркнув Сергій, явно не в дусі.
– Та що ти там розплутав? Руки з одного місця! Дай сюди, я сама зроблю.
Катерина, дивлячись на цю картину, усміхнулася про себе. Якщо Валентина Іванівна щось сказала “сама зроблю”, значить, далі все тільки ускладниться.
– Катюшо, а що це за запах знову такий? У мене аж ніс щипає. Часник, чи що?
– Часник, – спокійно відповіла Катя, продовжуючи нарізати. – Для курки з соусом.
– Курка… Соус… Зрозуміло все з вами. Уся квартира цим смердить, а вони ще раді. Я, між іншим, узагалі з соусами не їм. Я людина проста. Узяв шматок м’яса, хлібця – ось і повечеряв.
Катерина на це нічого не відповіла. Натомість вона з силою встромила ніж у обробну дошку і почала нарізати зелень швидше, ніж зазвичай.
Сергій, який уже пихтів навкарачки під ялинкою, різко обернувся:
– Катя старається, свято готує. Чого тобі знову не подобається?
– А ти рота не відкривай, Сергію. Не тобі мені зауваження робити. Я мати, а не хто-небудь.
У залі стало тихіше. Катя продовжувала готувати, Сергій повернувся до гірлянди, але відчувалося, що в кімнаті повисла натягнута тиша.
Коли Валентина Іванівна вийшла з кімнати Сергій, явно бажаючи пом’якшити ситуацію, запитав:
– Кохана, а що щодо подарунка для мами? Зовсім забігався, навіть не купив нічого…Катя повернулася до нього з хитрою посмішкою:
– Не хвилюйся. Я такий подарунок приготувала, що вона його на все життя запам’ятає.
– Так? – Із передпокою одразу пролунав голос Валентини Іванівни. – Подарунок, кажеш? Це який ще подарунок?
– Сюрприз, – відповіла Катерина, прибираючи в холодильник салат.
– Ага, сюрприз… Аби черговий мотлох не подарували. Я ось ці ваші сюрпризи знаю: келихи, свічки, рушники. Дарувати треба щось корисне, а не для виду.
– Ну ось і перевіримо, – посміхнулася Катя і витерла руки об рушник.
Сергій окинув поглядом обох жінок і втомлено зітхнув:
– Я ось що думаю. Давайте не будемо зараз сваритися, га? Новий рік на носі. Мамо, ти якось м’якше, а ти, Катю, не наривайся.
– Хто лається? Я просто правду кажу, – тут же відмахнулася Валентина Іванівна.
Катерина нічого не відповіла, але про себе подумала: “Нічого. Скоро ми всі все побачимо”.
Сергій, немов передчуваючи біду, насупився ще сильніше:
– Катю, а що ти там придумала? Може, скажеш?
– Ні, – Катя поклала долоню на його плече. – Не переживай. Це буде красиво.
Сергій недовірливо подивився на дружину, але промовчав. У кутку кімнати блимнула і нарешті загорілася гірлянда. Валентина Іванівна, побачивши результат роботи сина, фиркнула:
– Блимає, як у придорожньому кафе. Ось у моєму дитинстві гірлянди просто горіли, а не ось це ось усе.
Сергій артистично підняв руки до небес, а Катя з посмішкою дістала з шафи велику коробку з подарунковою упаковкою і поставила її під ялинку.
– Усе буде добре, – тихо сказала вона собі під ніс.
Годинник на кухні пробив десяту вечора. На столі стояли олів’є, запечена курка з часником і картоплею, м’ясна нарізка та соління, тарталетки з ікрою – все, як годиться на Новий рік.
Катерина поставила останню тарілку, перевіряючи, щоб усе було ідеально. Сергій стояв біля столу з келихом ігристого і відмахувався від Валентини Іванівни, яка продовжувала його смикати.
– Сергію, ти салат спробуй, солоний він чи ні. Я багато солі не люблю.
– Салат нормальний, – пробурчав Сергій і, явно втомлений від усього, додав: – Ти краще присядь, відпочинь.
– Звичайно, присядь, так? Потім скажуть, що бабця стара зовсім розлінилася. Гаразд, хоч не чіпайте, сама розберуся.
Катя, тримаючи в руках компот , важко зітхнула і обернулася до них:
– Усе готово. Давайте вже сядемо.
Усі розсілися по місцях: Валентина Іванівна по центру столу, Сергій праворуч від неї, а Катя з іншого боку. Катя посміхнулася і налила всім ігристого.
– Ну що, з прийдешнім, – підняв келих Сергій, намагаючись додати святу хоч трохи нормальності.
– З прийдешнім, – відгукнулася Катерина, погляд її був спокійним.
– З прийдешнім… – Валентина Іванівна піднесла келих до губ, відпила трохи і тут же скривилася. – Тьху, якесь кисле. Скільки воно коштувало?
– А ти можеш хоч один раз помовчати? – не витримав Сергій.
– Що, не можна запитати? Я, між іншим, завжди пила радянське. Ось це була річ!
Катерина не відповіла. Вона тільки мовчки глянула на Сергія і ледве помітно йому кивнула.
Нарешті годинник почав відбивати північ. Усі завмерли, слухаючи бій курантів. Сергій узяв Катерину за руку, але Валентина Іванівна тут же порушила момент своїм вічним коментарем.
– Знову куранти фонять. Минулого разу телевізор нормально показував. А цей ніби пищить.
– Мамо, ну хоч зараз заспокойся! – випалив Сергій, але вже майже розсміявся.
– Усе, мовчу, мовчу.
Дванадцятий удар. Сергій швидко поцілував Катерину в щоку, Валентина Іванівна перехрестилася і сказала:
– Ну, з Новим роком! Щоб здорові всі були.
– З Новим роком, – спокійно відповіла Катя, а потім додала: – Час відкривати подарунки.
– Подарунки? – Валентина Іванівна сіла рівніше і з підозрою подивилася на Катю. – Знову що-небудь придумала?
Катерина взяла з-під ялинки велику коробку, обтягнуту яскравим золотим папером, і поставила її перед свекрухою.
– Це вам, Валентино Іванівно.
– А що там? – насторожилася вона, уважно оглядаючи упаковку.
– А ви відкрийте.
Свекруха з хвилину недовірливо дивилася на подарунок, потім почала розв’язувати стрічку. Сергій сидів поруч і, явно передчуваючи щось дивне, нервово совався на стільці.
– Що там, Катю? Може, вже скажеш? – пробурмотів він.
– Почекай, – тихо відповіла Катерина, не відводячи погляду від Валентини Іванівни.
Нарешті коробка відкрилася. Свекруха розгорнула щось тканинне і витягнула з упаковки… дивний шматок сукні.
– Це що за ганчірка? – голос Валентини Іванівни задзвенів від обурення. – Ти мені що тут…?
Вона раптом замовкла. Її погляд уткнувся в знайомий візерунок, і її обличчя різко змінилося. Вона примружилася, трохи розправила тканину і завмерла.
– Це… – її голос майже затремтів. – Звідки?..
У кімнаті повисла тиша. Сергій розгублено дивився то на матір, то на дружину.
– Мамо, що з тобою? Це що взагалі? – не зрозумів він.
Валентина Іванівна повільно піднялася зі стільця, все ще тримаючи коробку в руках. Вона не сказала ні слова, розвернулася і вийшла в спальню.
– Катю, ти що це влаштувала? – Сергій схопився і втупився на дружину. – Ти її образила? Це що за знущання?
– Почекай, Сергію. Дай їй час, – спокійно відповіла Катерина.
Сергій видихнув, похитав головою і пішов слідом за матір’ю.
За кілька хвилин він повернувся.
– Вона сидить там і плаче. Уперше бачу її такою.
Через чверть години Валентина Іванівна повернулася в кімнату. Її очі були червоними, але вона посміхалася. Вона підійшла до Каті, обережно поклала руку їй на плече і несподівано обійняла.
– Дякую, Катрусю.
– Немає за що, – тихо відповіла Катерина, дивлячись на свекруху.
Сергій дивився на них із повним здивуванням.
– Так що це за ганчірка-то така, від якої всі в сльози? – Він обвів поглядом дружину і матір, а потім раптом рішуче попрямував у спальню.
Катя навіть не ворухнулася, тільки спокійно подивилася йому вслід.
Сергій увійшов до кімнати і завмер на місці. На ліжку обережно лежала сукня. Він одразу впізнав її – той самий фасон, ті самі м’які складки, і навіть візерунок ніби зійшов зі старого чорно-білого фото.
Але це була не стара сукня – нова, дбайливо зшита, тільки трохи змінена, підігнана під нинішню фігуру його матері.
Сергій стояв і мовчки дивився на сукню, немов вона пояснювала все без слів.
Він повільно вийшов назад у вітальню, де Валентина Іванівна сиділа поруч із Катею, стискаючи її руку у своїй.
– Це… Та сама сукня? – запитав Сергій, голос у нього злегка осип.
– Та сама, – тихо відповіла Катерина не відриваючи погляду від Валентини Іванівни.
– Ти… сама її пошила? – Сергій сів на стілець, намагаючись осмислити побачене.
– Ну звісно, Сергію! Усю ніч з ельфами працювали, рук не покладаючи. Чого ти дурниці питаєш? Я просто хотіла, щоб сьогодні у твоєї мами було щось незвичайне, як у ті старі, добрі часи. А як це було зроблено, та кому це важливо, – м’яко сказала Катерина.
Валентина Іванівна погладила пальці невістки й прошепотіла:
– Спасибі, донечко… і пробач мене.
У кімнаті повисла тиша, але тепер у ній не було напруги. Тиша була теплою і легкою, як перший сніг нового року за вікном.
Сергій дивився на них і раптом зрозумів, що в цю новорічну ніч щось справді змінилося. Він не знав як, але його дружина знайшла шлях до серця його матері, а це було дорожче за всі подарунки на світі.
