Никифорович вийшов рано і попрямував до машини. Він приїжджав працювати першим. Згодом підтягувалися співробітники. Фірма була стабільною і його присутності не вимагала.
Але вдома йому робити було нічого, дружина пішла у засвіти два роки тому. Син працював в іншій країні. Жінку на газоні він побачив одразу. На жебрачку не схожа, добре одягнена, підфарбована, руки з манікюром.
Вона сиділа на розкладному стільчику, і тримала на руках маленького доглянутого собачку. У породах чоловік нічого не розумів, і тварин ніколи не тримав, у дружини та сина була алергія.
Hiкифорович побачив напис на фанерці: «Собака в дар. Вона на Вас чекатиме і зустрічатиме». Очі жінки були сповнені болем, а очі собаки – сумними. Він пройшов повз. Наступного дня ця пара знову сиділа вранці.
Він привітався. Жінка відповіла. Він у дитинстві хотів собаку. Невелику. Велика йому була не потрібна. Він сам був високим і сильним. Але собака так й не з’явився. Ні собака, ні кішка, ні черепашка.
На всі прохання мати з батьком відповідали: «Нічого бруд розводити». А потім також не склалося. Видно ні до чого. Минали дні, і чоловік звик бачити цю гарну жінку з собакою. І табличку. Собака ніяк не прилаштовувався.
Hiкифорович раптом згадав, як читав синові казку «Чарівник Смарагдового міста», щасливу посмішку дружини, її м’який голос. Він у молодості часто їздив у відрядження.
А дружина на нього чекала і зустрічала, їздила на вокзали та в аеропорт. Не має значення, день чи ніч, а тепер на нього ніхто не чекав і не зустрічав. Він завжди обідав удома, приїжджав на годину, кивав жінці, і піднімався пішки.
Він пробіг, як завжди, і повернувся. На розкладному стільчику собака сидів один. Чоловік озирнувся і, не побачивши господарку собаки, запитав в пса, де ж його власниця, наче він би відповів.
Старенька, що вигулювала на шлейці пухнасту сіру кішку, відповіла, що власниця песика пішла у засвіти та передала Нікифоровичу записку. Бабуся витягла з кишені конверт і віддала чоловіку. Конверт був не заклеєний.
На білому листочку формату А4 акуратним великим, майже дитячим почерком було написано: «Будь ласка, заберіть до себе собачку Тотошку та кішку Елю. Я бачила, що песик Вам подобається.
Собачці півтора року, а кішці три роки. Вони щеплені. Їхні документи Вам може віддати Марія Павлівна, яка передала записку. Будь ласка, заберіть їх. Вони на Вас завжди чекатимуть і зустрічатимуть».
Чоловік хотів відмовитися, але згадав слова дружини: «Де б ти не був, я завжди на тебе чекатиму і зустрічатиму». Це так важливо, щоб чекали та зустрічали, щоб любили. Він зателефонував на роботу, що затримується…
Тепер щоранку він неодмінно дивився на своє вікно. Тотошка та Еля сиділи на підвіконні та проводжали його поглядом. Він махав їм рукою і сідав у машину. І більше не залишався на фірмі допізна. Він поспішав додому…
