— Нам що, знову до твоєї мами їхати?! — грізно запитала Ліда чоловіка.
Вона була дуже зла на нього.
“Ні . Так далі тривати не може. Або наша сім’я розвалиться!» — подумала Ліда, з тугою дивлячись на мовчазного чоловіка. Він робив вигляд, ніби його не стосується те, що вона говорила.
— Добре. Їдемо! — зло блиснула очима жінка і почала кидати в велику спортивну сумку свої речі.
— Лідко, ти що? — чоловік, нарешті, вийшов із нірвани і жваво зацікавився тим, що відбувається. — Навіщо крайні заходи?
— А як інакше з тобою? — задала Ліда риторичне питання, не перериваючи своєї справи…
Все почалося два роки тому, коли Ліда і Родіон одружилися. Між ними була любов, яка допомагала згладжувати «гострі кути», і спочатку все було добре. Потім стало «не дуже».
Ліда була професійним кухарем. Вона чудово готувала і дуже любила свою справу. Родіон отримував від цього солідні «бонуси» у вигляді ситних обідів-вечерь і ароматної свіжої випічки майже щодня.
Це було шикарно! Він наслухався жахів від старшого брата Бориса, дружина якого зовсім не любила готувати, та й не було їй коли.
Йде з роботи, купує щось в магазині, зварить або посмажить, ось і вечеря. Дружина його заробляла добре, але працювала допізна, і по дому робити нічого не встигала.
Ось і вийшло так, що всі ці справи були на Борисі. Прибирав він, так собі, а готував ще гірше, та й не хотілося йому. Ось тому і купував напівфабрикати. Тільки він їх періодично спалював на занадто сильному вогні або сильно пересушував, але їв, а куди було діватися?
— Голод не тітка, братику, врахуй це, коли будеш вибирати собі дружину, — повчав він молодшого брата. — Моя — така вся з себе, краса, фігура, дієти, їсть одні салати. А я так не можу. Ось і мучуся. Начебто і розумна, і красива, та життя у мене сумне з нею якесь, не ситне…
Ось Родіон і вибрав Ліду. Хоча, звичайно, він не особливо вибирав, просто так пощастило йому, доля звела. І сумні слова брата він згадав, коли Ліда стала балувати його щодня смачною вечерею.
— Ех, шкода, що далеко один від одного живемо, — жартував Борис, після того, як дізнався, що Родіону «так пощастило з дружиною». — Я б до вас на вечерю після роботи забігав і перестав би, нарешті, харчуватися своїми гіркими біфштексами. Ну чому вони у мене такі не смачні виходять, га?
— Краще шукай іншу дружину! — вихвалявся Родіон. — Не треба сім’ю брата об’їдати!
— Ні… Я люблю Оксанку. Не хочу іншу, — зітхав Борис. — Може, її на кулінарні курси якісь записати?
Словом, жив Родіон з Лідою, як сир у маслі. Поїсть смачної їжі і на диван — телевізор дивитися. Або за комп’ютер. А що ще залишалося? Все приготовлено, прибрано. Робити-то й нічого.
— Ох… я відчуваю себе, немов кит, викинутий на берег! Ну, нагодувала ти мене, Лідо, дякую! Кохаю тебе…
— Я теж тебе кохаю, дорогий, — відповідала Лідо. — Тільки там кран тече у ванній, ти не подивишся?
— Ой… Тільки не зараз, почекай, відійду трохи, аж очі злипаються.
— А хто тебе змушує стільки їсти, щоразу хочу запитати? — дивувалася Ліда.
— Так смачно ж! Не можу зупинитися, — заявляв Родіон. — У тебе, напевно, залізна сила волі, раз ти їси, немов пташка.
— Я бережу фігуру. А це, знаєш, сильна мотивація, — відповідала Ліда.
Кран так і не був полагоджений. Родіон того вечора забув про нього. І іншого вечора теж, і третього. Через тиждень Ліда почала злитися:
— Що ти сидиш?! Кран тече, чайник вмикається через раз, скільки прошу подивитися, що з ним, нуль реакції!
— Так, я зроблю, зроблю, я втомився, — незмінно відповідав Родіон, не відриваючись від монітора.
— Та від чого ж ти втомився, га?! Я пропилососила, приготувала, ванну, он вичистила! А ти втомився!
— Та це я за тебе втомився, — посміхався Родіон. — Ми ж з тобою половинки!
Ліда сумно зітхала і бралася за чергову справу. Вдома справ завжди було багато. Квартиру вони орендували, своєї не мали, але потихеньку гроші відкладали. Правда, зарплати були не дуже великі, і майже не було,що відкладати.
— Лідо, я пішов. Плюнув і пішов від них, звільнився, — заявив якось Родіон.
— Як?! — ахнула Ліду і впустила ополоник на підлогу.
— Так. Взяв і пішов. І відпрацював уже, скільки належить. Все. З завтрашнього дня я там не працюю.
— Ти мені навіть не сказав! — образилася Ліда.
— Та я це… знав, що не схвалиш. Думаю, почнеш вмовляти, а я піддамся і передумаю. Ось і вирішив так піти, мовчки.
— Ах, ти вирішив! А на що жити будемо? Мою зарплату ти знаєш! — обурилася Ліда.
— Я знайду роботу кращу! Ось побачиш. Не переживай, скоро заживемо, як у казці! — підморгнув Ліді чоловік і обійняв її за талію.
— За квартиру треба платити якраз… — згадала Ліда, відсуваючись від Родіона.
— Ти заплати, а наступного разу вже з інших грошей будемо платити, ось побачиш! Вір у мене!
— Я вірю… Тільки треба було спочатку іншу роботу знайти, а потім йти, — пробурмотіла Ліда.
Робота все ніяк не знаходилася. Минув місяць, два… Дійшло до того, що на оренду квартири Ліда позичила гроші у своїх батьків.
Дзвонила свекруха. Мама Родіона іноді цікавилася, як у них справи, і Ліда поскаржилася на відсутність грошей. Дінара Романівна запропонувала поки пожити у неї:
— Переїжджайте до мене! Кімната у мене зайва є, Борька з дружиною далеко живуть, і мені веселіше буде. Як покращиться ваше становище, так і з’їдете!
— Ой, дякую вам, Дінара Романівна! — подякувала Ліда. — У моїх батьків тісно, там ще дві мої сестрички ростуть. Ми б давно з’їхали, якби було куди… Нам зовсім нічим платити за оренду…
— А що там з роботою Родіона? Він мені не говорив, хитрун. Хоча ми з ним два місяці і не спілкувалися, тільки з тобою…
Ліда коротко описала свекрусі ситуацію і, чесно кажучи, була готова до того, що та, коли вони переїдуть, почне бігати навколо «синочка» і здувати з нього пилинки. Швидше за все, вона його пожаліє і підтримає, хоча пора б йому вже братися за розум.
І в підтримці вже більше потребувала Ліда, а Родіона все влаштовувало, він жив приспівуючи і «в вус не дув». Але одне те, що за оренду платити не потрібно, вже радувало.
Однак Ліда помилилася. У будинку матері Родіон начисто забув про те, що існує диван. А також комп’ютер і телевізор. Навіть телефон мати у нього з рук відбирала і відправляла на чергове «завдання».
— У ванній раковина засмітилася, йди, почисти! Що сидиш?
Родіон важко зітхав і йшов.
— Полку прибий! Ось сюди. Так. Ні, почекай, правіше! Ось так. Ага, — мама командувала сином і зовсім не давала йому посидіти.
— Втомився?! — щиро дивувалася вона. — Від чого? Ти ж нічого не робив! Ми з Лідою з роботи прийшли, де вечеря?! Марш на кухню, звари пельмені хоч, ми їх тільки що купили, я як знала!.. Ти роботу шукаєш?
— Ну… це…
— Чого бурмочеш, відповідай нормально, і так голова болить, а ти тут ще невиразно бурмочеш…
— Мамо, ну що ти! — образився син.
— Що я?! Що я?! — обурилася Дінара Романівна. Потім знизила голос до свистячого шепоту і сказала:
— Як тебе тільки Ліда терпить! Запевняю тебе, її терпіння не безмежне! Марш на кухню, я сказала! А з завтрашнього дня будеш мені детально звітувати за результатами пошуку роботи. Куди дзвонив, куди ходив, і що тобі відповіли! Зрозумів?!
— Так зрозумів, зрозумів, — пробурмотів Родіон. — Зовсім життя немає!
…Ліда в будинку свекрухи вже не готувала своїх пиріжків і борщів. Дінара Романівна відразу заявила, що обов’язки в сім’ї треба розподіляти раціонально. Раз Родіон поки не працює і сидить вдома, то він і повинен готувати…
— Ех, братику, — бурмотів собі під ніс Родіон, намагаючись розім’яти картоплю для пюре, — Ось і я в твоїй шкурі опинився! І рідна ж мати! Що з нею сталося, раніше вона такою не була! Даремно ми сюди приїхали, ох, даремно…
Робота знайшлася досить швидко. Родіон летів додому, як на крилах, бажаючи швидше повідомити матері і Ліді цю новину.
Однак від домашньої роботи це його не позбавило. Свекруха оголосила, що обов’язки з прибирання та готування потрібно розподіляти порівну на всіх. Тоді буде чесно.
— Ми ж тепер всі працюємо, в однаковому становищі. Чому ми повинні тебе, здорового чоловіка, обслуговувати?
Знову Родіону на дивані лежати було ніколи…
— Мамо, ми з’їжджаємо, напевно… — оголосив Родіон через два місяці. — Навіщо тобі заважати? Гроші у нас тепер є, будемо орендувати квартиру.
— Може… Може, якраз накопичили б на перший внесок, живучи у мами, — боязко промовила Ліда, потайки стежачи за реакцією свекрухи. Вона, справді, була б рада пожити тут ще, адже все йшло якнайкраще.
Свекруха керувала всім дуже ефективно. Вона керувала закупівлями продуктів, знала всі ціни, знижки і магазини, навіть сама їздила на своєму авто їх купувати. Ділова жінка. Ліда нею захоплювалася. А на квартиру треба було збирати. І ось якраз би…
— Ні, Ліда! Мені незручно, що ми обтяжуємо маму. Їй треба відпочити після роботи, а тут ми, — посміхнувся Родіон.
…Як тільки вони знову почали орендувати квартиру і жити окремо, Родіон взявся за старе. Приблизно тиждень він, за інерцією, ще щось по дому робив, але потім…
— Родіон, я ж просила тебе почистити унітаз! Ну що, складно, чи що? Я не встигаю! І готую, і прибираю. Твоя мама хоч продукти купувала і привозила, а я поки після роботи по магазинах пройду, поки те та се…
— Почищу. Потім обов’язково почищу, ось відпочину, — незворушно відповідав Родіон.
— Знову втомився? — злобно примружилася Ліда. — Може, до мами назад поїдемо?
— Ну що ти прямо відразу-то! — обурився чоловік і неохоче пішов у ванну, щоб взяти засіб для чищення унітазу.
Поїхати до мами все ж довелося. І Ліда була вдячна свекрусі за те, що та не стала дорікати їм за те, що вони знову з’явилися.
Ліді було соромно. «Адже ми дорослі люди! А поводимося, як діти через Родіона! У нас самих скоро дитина народиться… Боже, що я буду робити?!— з сумом думала Ліда.
Вони не планували дітей, але всупереч усім запобіжним заходам Ліда зава…ніла. Так буває. Позбавлятися від малюка вона ні в якому разі не хотіла, а значить… значить, потрібно було вжити заходів! Адже Родіон нормальна людина, що з ним відбувається, коли матері немає поруч?!
На роботі у нього виникли проблеми, зарплату урізали, треба було знову шукати щось інше, та ще й збирати на майбутню дитину. Родіон же зовсім «не рухався»…
Мама знову «спрацювала каталізатором». Родіон в терміновому порядку знайшов іншу роботу з досить пристойною зарплатою. Він знову активно допомагав по дому, а Ліду мучив жорстокий ток..коз. Свекруха оточила її турботою і «ганяла» сина ще більше, ніж раніше.
А Родіон терпів. «Ти чоловік, — говорила йому мати. — Повинна бути відповідальність за дружину, за дітей. Пора дорослішати, синку. Хто, як не ти? Подумай про це…»
— Живіть поки що у мене, — заявила якось Дінара Романівна. — Немає чого з малюком по орендованих квартирах мотатися. А потім якраз накопичите на своє житло і з’їдете, якщо захочете.
Ліда подивилася на свекруху з вдячністю. Перебуваючи в її будинку, вона була спокійна за своє майбутнє. З такою мамою не були страшні ніякі труднощі…
Спеціально для сайту Stories
