Мої заробітки за кордоном ніколи не були легкими. Я приїхала туди з сумкою, кількома євро в кишені і диким бажанням заробити грошей. Так, у тому ж місті жила одна моя знайома, але на неї особливо не можна було покладатися: вона сама ще на той момент не встигла влаштуватися.
Але вона вже непогано знала мову і місцеву інфраструктуру. Тоді як я нагадувала маленьку налякану дитину. Проте робота мене не лякала. Я мати двох дітей, які залишилися на батьківщині, тож прибирання для мене не було чимось новим, а без кваліфікації мене більше нікуди й не брали.
Згодом я познайомилася і з іншими співвітчизницями. Хтось, так само як і я, працював не покладаючи рук, щоб у мінімальні терміни отримати найбільшу вигоду. А дехто просто непогано проводив час: є гроші на житло та їжу – вже непогано, можна відпочити на пляжі.
У такому режимі в мене пішло кілька років життя. Зізнаюся, я нічого не посилала додому, крім рідкісних і недорогих подарунків. Чоловік після розлучення платив аліменти, а діти жили в бабусі. І ось настав момент, коли відкладених грошей вистачило на купівлю квартири.
Я пам’ятала кожну зароблену копійку, тож моя совість була чиста. За допомогою друзів, які залишилися в моєму рідному місті, я купила непогану “однушку” з ремонтом. Тільки для себе. Це не було придбання для дочок, житло призначалося лише мені. Донечки дуже обурювалися з цього приводу.
Як же так, рідна мати з ними так погано вчинила. Придбала житлоплощу, в якій вони могли б жити і будувати майбутнє, але на той момент їм уже було по 18 років, і я розуміла, що незабаром вони знайдуть собі чоловіків, а я залишуся ні з чим. Тож мій вибір був цілком логічним.
Але додому я не повернулася. Вирішила досидіти до круглої дати. А що, попрацювати ще чотири роки, щоб була копійка на чорний день, і можна повертатися. З цього моменту я розподіляла зарплату так: половину посилала дівчаткам, а половину залишала собі.
Моя квартира приносила прибуток від здачі в оренду, який повністю діставався мамі. Загалом, як на мене, все було чесно. Старша донька першою вийшла заміж. Хороший хлопець, зі стабільною роботою. Вона завжди була спокійнішою із сестер і майже не скаржилася.
Коли ми з нею розмовляли, вона часто згадувала про те, що шкодує, що мене не було на весіллі, але все розуміє. Загалом я справді могла поговорити з нею на якісь серйозні теми, практично як з подругою. А ось молодша – інша справа. Її скарги були якимись дитячими, завжди ображена.
Не сподобався подарунок на день народження, бабуся її дістає через домашню роботу і так далі. Вона пішла в батька, але що поробиш, такий ось характер. Так, з нею доводилося складніше, але ж так буває. І картати її за це я не хочу, занадто мало їй дісталося материнської турботи. Їм обом.
Однак, навіть коли вона вже знайшла собі чоловіка і почала жити окремо, її скарги не припинилися. Вона отримувала від мене гроші, як і належить, але їй завжди їх було замало. Хоча, якщо подумати, це була сума, що дорівнювала середній зарплаті в місті. Плюс наречений отримує.
Але як це: у мене є своя квартира, а в них немає. Нечесно! При всьому при цьому молодша дотримується модного зараз руху у дівчат: чоловік має забезпечувати мене фінансово. А я йому за це надаю свою увагу, надихаю його, віддаю свою любов і турботу. Коротше, ви зрозуміли.
Гроші в сімейний бюджет вона не докладала. І, більше того, працювати в неї теж бажання ніколи не було. Однак мати власне житло вона хоче. Я говорила і буду говорити, що з таким ставленням довго їхній союз не триватиме, бо сім’я – це завжди робота для благополуччя обох сторін.
Але що я можу знати, адже відповідь у неї тільки одна: що ж я сама розлучилася молодою і залишила своїх дітей? Значить, це я нічого не розумію, а вона розбирається в житті краще за мене. Мені за великим рахунком начхати.
Якщо її наречений готовий терпіти у себе на шиї таку панянку, я тільки рада, я ж не його мати. Хоча, звісно, на її місці в мене б з нею була коротка розмова. До повернення додому мені залишилося трохи більше ніж півроку. Я вже не хвилююся, загалом життя за кордоном пройшло непогано.
Є якісь заощадження, є де жити в рідній країні, але засмучує донька. Розчаровує той факт, що вона вирішила йти шляхом найменшого опору, бо найчастіше він веде в нікуди, а я їй роздавати поради нібито й права не маю. Що ж, подивимося, що з цього вийде.
Можливо, це вона матиме рацію і житиме життям багатої домогосподарки. А що, тут таких хоч греблю гати. Але, як кажуть, тут вам не там. Особливо стосовно зарплат. Тож ситуація поки що туманна. Що буде далі – покаже тільки час.
