Ми одружилися через півроку після знайомства. Це мав бути ідеальний шлюб, адже ми чудово підходили одне одному. А спільне проживання виявилося настільки гармонійним, що питання про дітей саме вирішилося.
Щоправда, перш ніж думати про дитину, потрібно було добряче підзаробити. Тому коханий погодився виїхати на заробітки за кордон. Спершу все йшло добре. Роботодавець прийняв його, а робота пішла добре.
Так минуло півроку. Щодня я дзвонила чоловіку і дізнавалася, як його справи, про себе відраховуючи дні до його повернення. Востаннє бачила його в екрані телефону в день від’їзду додому, але коханий так і не повернувся.
Скільки б його не шукали, це не давало жодних результатів. Було відомо, що він встиг дістатися столиці, після чого його сліди губилися на залізничному вокзалі. З того часу він вважався зниклим безвісти.
Я не хотіла вірити, не вважала себе вдовою. Я вперто запевняла себе, що коханий живий, але щось заважає йому повернутися додому. Якби з ним сталося щось непоправне, я б це відчула серцем.
Минав час, а віра перетворилася на відчуття горя й самотності. Здавалося, я в глухому куті, з якого немає виходу. Одного разу дорогою додому я зустрілася поглядом із волоцюгою і зупинилася.
Я вже бачила ці очі, цей вираз обличчя, нехай і зарослого бородою. Це був мій чоловік! Я підійшла до нього й опустила очі на картонку під його ногами з проханням подати йому на прожиток. Як він дійшов до такого?
Але він мене не впізнав. Я запитала, як його звати, але у відповідь лише почула, що він не знає. Я зі сльозами на очах покликала його додому, але він відмовлявся. Я наполягла на своєму.
Допомогла коханому піднятися і відвела його додому, благо було недалеко. Дорогою вона з’ясувала, що він почав свою подорож без пам’яті далеко звідси. Хто він, звідки, він не міг відповісти. Він пам’ятав дуже мало. Що ж із ним сталося?
Удома коханий помився і постриг бороду. Я його нагодувала і поклала спати на диван. І поки той спав, зателефонувала свекрусі з проханням привести когось, хто може допомогти з втратою пам’яті.
Наступного дня вся родина була вдома в мене. Всі родичі також побачили у виснаженій людині свого рідного. Тому оформити належний догляд не склалося жодних труднощів. На мій полив, коханий і не думав чинити опір.
Мабуть, втрата пам’яті була не остаточною, і позитивне ставлення до своєї сім’ї все ж залишилося. Через довгий час з’ясувалося, що коли мій чоловік повертався додому, у нього при собі була велика сума.
Хтось, мабуть, дізнався про це. Тому його пограбували і побили невідомі. Відтоді його життя йшло дуже важко, він рухався, сам не знаючи куди, у спробах знайти якийсь притулок. І це прагнення привело його до мене.
Після реабілітації пам’ять частково повернулася. Нехай він і не пам’ятав якихось речей, але це дрібниці. Для мене найголовнішим було те, що коханий живий, здоровий і впізнає мене. Все інше не мало значення.
