-Ігорю, це була остання крапля! Все, ми розлучаємося! Можеш не падати на коліна, як ти любиш, це не допоможе! – поставила я жирну крапку на нашому шлюбі.
Ігор, звичайно, не повірив. Чоловік був упевнений, що все піде за старим сценарієм: він впаде на коліна, вибачиться, купить чергову каблучку і я все пробачу. Так було не один раз.
Цього разу я вирішила-таки розірвати узи Гіменея. Мої пальці, аж до мізинців, були усипані каблучками, а життя не було. Ігор безперервно і багато вживав гіркого.
…А все починалося романтично.
Мій перший чоловік Едік зник безвісти. Це сталося в 90-ті роки. Тоді взагалі було страшно жити.
Едік не відрізнявся поступливим характером. Він сам ліз на рожен. Як то кажуть, очі орлині, а крила комарині. Якщо щось не до вподоби, починалася лезгинка по колу. Тому я впевнена, що Едіка кудись відвезли.
Ніяких звісток від нього не отримувала. Залишилася я з двома доньками. Лізі п’ять років, Раї – два рочки. Минуло років п’ять після його загадкового зникнення.
Думала, з’їду з глузду. Едіка дуже любила, незважаючи на його вибуховий характер. Ми з ним були нерозлучні. Одне ціле.
Вирішила для себе – життя скінчено, буду ростити дівчаток. На собі поставила хрест. Однак…
Мені довелося нелегко в той час. Я працювала на заводі, зарплату отримувала …прасками. Їх треба було збувати, щоб купити продукти. У вихідні я цим і займалася.
Взимку, коли я посиніла від холоду, продаючи праски на ринку, до мене підійшов чоловік. Йому стало шкода мене.
-Мерзнете, дівчино? – обережно запитав незнайомець.
-Як Ви помітили? – я ще намагалася жартувати. Зуб на зуб не потрапляв. Але від близькості незнайомого чоловіка повіяло теплом.
-Згоден, нісенітницю сказав. Може, в кафе погріємося? Я допоможу Ваші праски донести.
– Що ж, ходімо. Інакше я зараз від морозу назавжди тут залишуся, – ледве пролепетала я.
Ми не пішли в жодне кафе. Я потягла незнайомця ближче до свого будинку, попросила почекати біля під’їзду, заразом, постежити за сумкою з прасками. А мені потрібно було забрати дітей з садочка.
Я швидко побігла. Ноги від холоду заціпеніли. Зате на душі у мене стало тепло і затишно. Повертаючись з дітьми з садочка, я здалеку побачила Ігоря (так представився чоловік).
Він переминався з ноги на ногу. Подумала: «Запропоную чаю, а там – буде, що буде!»
Ігор допоміг мені дотягнути сумку на шостий поверх. Ліфт, як на зло, не працював. І поки я з дівчатками піднімалася сходами на третій поверх, Ігор вже спускався.
-Зачекайте, мій рятівник. Ви йдете? Я не відпущу Вас, поки не напою гарячим чаєм! – схопилася я крижаною рукою за рукав куртки Ігоря.
-Ну, не знаю. Не заважу? – поглядав Ігор на діточок.
-Та що Ви! Беріть дівчаток за руки, а я вперед побіжу, чайник поставлю, – без побоювань запропонувала я.
Мені не хотілося втратити цього чоловіка. Він уже став рідним. За чайними розмовами Ігор запропонував мені попрацювати у нього помічницею. Ставку призначив більшу.
Звісно, я покірно кивнула головою на знак згоди. А хотілося ще й руки цілувати за таку пропозицію…
Ігор був вдруге одружений, але перебував у процесі розлучення. Від першої дружини є син.
І закрутилося…
Незабаром ми з Ігорем одружилися. Він удочерив моїх дівчаток. Все було немов уві сні.
Купили чотирикімнатну квартиру, обставили дорогими меблями і технікою. Потім побудували дачу. Щороку неодмінно відпочивали на морі. Не життя, а казка…
…Минуло сім років безхмарного щастя. Мабуть, Ігор, досягнувши всіх благ і вершини блаженства, став частенько заглядати в пляшку.
Спочатку я взагалі не реагувала. Розуміла, чоловік багато працює, втомлюється, треба ж якось розслаблятися. Але коли Ігор став вживати зайве на роботі, я насторожилася.
Вмовляння не допомагали. Хочу зауважити, я – відчайдушна авантюристка. Щоб відвернути чоловіка від спиртних напоїв, я вирішила … народити йому дитину.
У той час мені вже виповнилося тридцять дев’ять років. Всі мої подруги, дізнавшись про мій проект, навіть не здивувалися.
-Давай, Тетяно, може, і ми надумаємо в сорок років стати молодими мамами, – посміхалися дівчата.
А я завжди говорила:
-Якщо позбудетеся дитини, потім, можливо, будете гірко шкодувати і кусати лікті. А якщо приведете на світ, навіть незаплановану дитину, ніколи не пошкодуєте.
… У нас з Ігорем з’явилися на світ двійнята. Тепер ми виховували чотирьох дочок!
Ігор не перестав вживати. Я терпіла, терпіла, і захотілося мені побути на природі, завести господарство, тварин. Дітям це корисно для здоров’я, та й у Ігоря не буде часу на гульки.
Продали ми квартиру, дачу. Купили будинок у селищі. Відкрили шикарне кафе. Ігор став завзятим мисливцем. Купив рушницю, всілякі необхідні дрібнички для полювання. Благо, дичини вистачало в лісі.
Все йшло більш-менш добре, поки Ігор не загуляв в черговий раз. Вже не знаю, яке зілля це було, але Ігор озвірів! Він трощив весь посуд, меблі, дістався і до нас. Взяв рушницю і вистрілив у стелю!
Я з дітьми побігла до сусідів ховатися. Це був жах.
На ранок все стихло. Ми крадькома повернулися додому. Видовище було не для людей зі слабкими нервами. Шкода, що діти побачили цей кошмар. Все побите і поламане. Сісти ні на що, їсти ні з чого, спати ні на чому. Ігор спав на підлозі.
Я зібрала те, що вціліло, і гуськом з дітьми пішла вклонитися мамі. Вона жила неподалік у цьому ж селищі. Мама голосила:
-Ох, Тетяно, що ж мені робити з твоєю дівочою зграєю? Повернися до чоловіка. Чого тільки в родині не буває.
Мама дотримувалася принципу – зуби в фартуху, зате чоловік гарний. …
Через пару днів з’явився Ігор. Тоді я і поставила крапку в стосунках. До речі, Ігор взагалі не пам’ятав свого “кордебалету”.
Він не повірив моїм “казкам-оповіданням”. Але мені вже було байдуже. Я обрубала всі кінці. Мости спалені.
Як жити далі – не уявляла. Але вирішила, що краще голодувати, але бути живою.
Кафе довелося продати за безцінь, тому що я з дітьми поспішала покинути це селище. Поселилися ми в сусідньому селі, в крихітному будиночку.
Старші дочки влаштувалися на роботу. А пізніше, слава Богу, вискочили заміж.
Двійнята вчилися в п’ятому класі. Всі дівчатка любили тата Ігоря і спілкувалися з ним. Тому я була заочно обізнана про життя Ігоря.
Через дочок колишній чоловік благав мене повернутися. Дочки теж наполягали, мовляв, мамо, ну досить носа задирати. Тато ж усвідомив свою провину, сто разів попросив вибачення!
Подумай про себе, тобі ж не двадцять п’ять… Але я була непохитна. Хотілося спокійного життя, без ексцесів і екстриму.
…Минуло два роки.
Мені стало бракувати Ігоря. Гризла самотність. Всі подаровані чоловіком каблучки довелося закласти в ломбард. Викупити не вийшло. Шкода.
Почала згадувати про минуле життя, розмірковувати. У нашому домі жила любов. В принципі, Ігор всіх дочок однаково любив, мене жалів, завжди вмів вибачитися. Була зразкова сім’я. Кожному своє щастя – в чуже не втрутишся. Чого ж ще бажати?
Ось уже і старші дочки лише дзвонять, не приходять. Нема часу. Розумію, молодість бере своє. Ще трохи часу мине, вилетять з гнізда мої двійнята і буду я в гордій самоті. Дівчата, як гусенята: пір’ям обростуть, так і розлетяться.
Коротше, я підмовила двійнят розпитати у тата детальніше, як він живе. Може, якась тітка завелася?
Дівчата все випитали в Ігоря. Виявляється, він живе і працює в іншому місті. Краплі спиртного в рот не бере. Нікого у нього немає, тобто, він неодружений. Залишив дочкам точну адресу. Так, про всяк випадок…
Одним словом, ми разом п’ятий рік.
Казала ж, я – авантюристка…
Спеціально для сайту Stories
