У двір сільського будинку в’їхала шикарна іномарка. З неї, з цікавістю оглядаючи мальовничі околиці, вийшли далекі родичі Тоні.
– Якими долями? Не чекали вас. Ви б хоч попередили про свій приїзд.
– Так ми ж рідня. Які між нами можуть бути церемонії…
*****
…Тоня піднялася сьогодні рано. Сонце тільки ще сходило, голосно кричали півні, сповіщаючи всьому світу про настання нового дня.
– Гриша, Гриша, вставай. Досить спати, – Тоня намагалася розбудити чоловіка.
– У-у… Ще рано. Дай поспати, – не відкриваючи очей, пробурмотів він.
– Вставай, кажу. Треба до спеки картоплю прополоти. Вчора ж домовлялися. Заросла вся травою, скоро бадилля не буде видно.
Позіхнувши і потягнувшись від душі, Тоня пішла готувати сніданок. Нічого особливого – варені яйця, свіжий хрусткий хліб, який спекла вчора сама, вершки до чаю і свій, домашній, сирок.
Тоня і Григорій тримали курочок і козу. У них був великий город, де вони, як і всі в селі, вирощували овочі. Огірки і помідори, капусту і перець, кабачки і баклажани, моркву і буряк – все було у них на городі. Недалеко від річки розташовувалася велика ділянка землі, де подружжя садило картоплю і гарбуз.
Роботи у дворі і на городі було багато. Але вони так звикли з дитинства – до важкої фізичної праці, яка не тільки забезпечувала їх продуктами на весь рік, але і доставляла задоволення. А чому б і не попрацювати, не потрудитися на повну силу, поки молодий і здоровий.
Діти – син і дочка – виросли, закінчили школу і втекли від батьків до обласного міста. Тоня пишалася дітьми. Обидва вступили до інституту, вчилися добре, вже підробляли потихеньку, щоб не тягнути з батьків гроші.
В гості приїжджали не часто, але все ж батька з матір’ю не забували. І за це спасибі.
– А що, Оленка не збирається приїхати на вихідні? Начебто обіцяла? – наливши собі міцного чаю, запитав Григорій.
– Василя я і не чекаю, дуже важливий став, як вихідні, так у нього робота. А донечка повинна приїхати.
– Ой, не знаю, Гриша. У них же то одне, то інше. Олена казала, що на весілля начебто зібралася в цю суботу, до своєї одногрупниці. Так що ти щось наплутав. Не приїде. Може, до наступних вихідних з’явиться.
– Наплутав, не наплутав, а буду чекати. Дочка обіцяла мені, – промовив він з легкою образою в голосі.
Вони впоралися до сильної спеки. О десятій годині вже повернулися додому, спітнілі і розпалені від інтенсивної праці. Та й не стільки саме прополювання напружувало, скільки липкі до тіла і обличчя набридливі мошки.
Ну, тепер можна зі спокійною душею відпочити, прийнявши освіжаючий душ. Григорій так і зробив. І пішов у спальню досипати – вихідний же. На роботу сьогодні не йти, а в таку спеку вся робота по дому тільки рано вранці і пізно ввечері.
Тоня пішла на кухню готувати обід. Хоча в таку спеку і їсти особливо не хотілося. Вона вирішила приготувати окрошку. А також посмажити карасиків, яких днями Григорій наловив у місцевій річці.
Раптом Тоня почула, як у дворі сигналить машина.
– Хто це до нас? Невже Оленка все-таки приїхала? Та з ким це вона, щось не розумію? – промовила сама до себе Тоня, виглядаючи у вікно.
У двір в’їхала незнайома іномарка з тонованими стеклами. Того, хто сидів всередині, не було видно.
Знявши фартух, жінка поспішила з дому, щоб дізнатися, хто до них завітав.
З автомобіля почали виходити гості. З радісними вигуками привітань один за одним перед очима Тоні з’являлися далекі родичі, яких вона востаннє бачила років десять тому на весіллі свого молодшого брата Петра.
Тоня навіть не всіх пам’ятала по іменах, тому що бачилися вони рідко, та й спорідненість була не найближча.
– Привіт, Тонечка! Раді тебе бачити в доброму здоров’ї! – промовила двоюрідна сестра батька, тітка Анна. – А де Григорій, ваші дітки?
– Привіт, сестричко! Ти квітнеш і пахнеш! Ось що значить – жити на свіжому повітрі і харчуватися тільки натуральними продуктами! – обіймаючи злегка розгублену господиню, промовив Вадим, син тітки Анни, троюрідний брат Антоніни.
– Привіт! Дуже рада тебе знову бачити, – наступною на черзі була дружина Вадима, імені якої Тоня не пам’ятала.
Слідом за Вадимом і його дружиною з машини з’явилися їхні діти – хлопчик і дівчинка.
– Ось така зустріч. А ми й не чекали гостей, – розгублено промовила Тоня. – Чому ви не попередили, що приїдете? Нас і вдома могло не бути. Пішли б на далекий город і все.
– Ой, та куди ви подінетеся зі свого села? Тим більше сьогодні субота, вихідний. Так де твій Григорій? Вдома він? Чому гостей не зустрічає? – здивувалася тітка.
– Вдома, відпочиває, рано сьогодні встали з ним. Картоплю пололи.
– А ваші діти де? – поцікавився Вадим. – Ми своїх привезли, щоб вони тут разом розважалися.
– Наші діти вже давно виросли. У місті живуть, вищу освіту здобувають, – посміхнувшись, сказала господиня.
– Та ну? Треба ж, як чужі діти швидко ростуть! А я думав, що вони ще підлітки.
– Ну, що, господине, зустрічай гостей, – натякнула тітка на те, що пора вже і в будинок пройти.
– А ви до нас надовго чи проїздом? До батьків коли поїдете? – запитала Тоня, якій потрібно було зрозуміти, як планувати сьогоднішній день.
Вона була впевнена, що вся ця компанія приїхала до її батьків, і тітка обов’язково захоче побачитися зі своїм двоюрідним братом, батьком Антоніни.
– Ні, до твоїх батьків сьогодні не поїдемо. Втомилися в дорозі, виїхали рано. Так що ти нас нагодуй, а ми відпочити хотіли б після.
Тоня злегка розгубилася. Виходило, що гості збиралися сьогодні у них ночувати. Ну що ж, не вперше їм доводилося зустрічати незваних гостей. Досвід є.
На шум і гам зі спальні вийшов сонний Григорій.
– А, ось і господар! Зустрічай гостей! – закричав Вадим.
Всі дружно сіли за накритий Тонею стіл. Окрошка і смажені карасики пішли на ура. Не погребували гості і вареними яйцями, що залишилися після сніданку, і домашнім сирком, і сметанкою з сільським хлібцем.
– Боже, як все смачно! Натурпродукти – найкорисніші для здоров’я! – захоплювався Вадим, наминаючи за обидві щоки частування. – Все-таки, мамо, ти була права, коли запропонувала нам свою відпустку провести тут.
– У якому сенсі? Ви приїхали до нас на всю відпустку? – здивувався Григорій.
– Ну так, за старою доброю традицією. Ми, коли ще Вадим був маленьким, з моїм покійним чоловіком сюди постійно приїжджали на літо. Такий час чудовий був, – мрійливо промовила тітка.
– А тепер ось до вас приїхали – ваш будинок більший, ніж у батьків. Та й нас тепер більше стало.
– А попередити хіба не треба було про свій приїзд? – прямо запитав Григорій.
– Ой, ну що вас попереджати? Ми ж всі свої, рідня, як-не-як. Прийомів урочистих не чекаємо. Ви ж нас не виженете? – тітка мило посміхнулася.
– Ви можете пройти в зал, я там зараз диван розкладу. Діти нехай в кімнату наших дітей йдуть. Там навіть іграшки залишилися деякі на пам’ять, – Тоня спробувала згладити ситуацію, бачачи, як нервує Григорій.
– Ой, дякую, Тонечка. А дітям нічого не треба. Які іграшки – вони з телефонів не вилазять.
– Я не зрозумів, що за справи? Яка, на фіг, відпустка? Вони нічого не поплутали? Тут не санаторій і не безкоштовний готель! – обурювався Григорій, коли гості пішли відпочивати.
– А ти так не нервуй даремно. Я дещо придумала. Ми їх швидко додому спровадимо, – посміхаючись чоловікові, відповідала Тоня.
Відпочивши після дороги, злегка рум’яні і розморені після сну гості вийшли до господарів, які вже працювали у дворі.
– Ой, а що це ви робите? – здивовано запитала дружина Вадима.
– А це ми мазанку для сарайчика замішуємо, – старанно працюючи ногами в кориті, вимовила Тоня.
– А з чого ж вона складається, що так смердить? – вирішив уточнити Вадим, гидливо смикаючи носом.
– З гною, соломи і глини. Давайте переодягайтеся, будете нам допомагати, – посміхаючись, сказала господиня.
– Спочатку допоможите замісити, а потім і помазати стіни. Ви дуже вчасно приїхали – нам на допомогу.
– Ні, ні! Звільніть мене! – примхливо сказала дружина Вадима.
– Як тебе звати, я забула? – запитала її Тоня.
– Віолетта!
– Так ось, Віолетта. У нас треба працювати, щоб потім повечеряти. Іди тоді в сарай, там Григорій курку зарубав. Ошпариш її окропом і обскубеш. Увечері локшину зваримо, – продовжувала Тоня.
– Що? Я курку щипати повинна? Та ти що? Я такого в житті ніколи не робила і зараз не буду. Яка гидота! – дружина Вадима мало не плакала.
– Нічого, я зроблю, – зголосилася тітка, яка теж з деяким побоюванням поглядала на корито з гноєм і глиною.
– Ну а тобі, Віолетта, ми теж роботу знайдемо. До душі, – суворо промовив Григорій, який підійшов. Він тримав у руках обезголовлену курку, з якої капала на землю кров.
– Яку? – з явним побоюванням поглядаючи на тушку птиці, промовила Віолетта.
– Огірки і капусту будеш поливати одним секретним настоєм. Ходімо, я все покажу.
Григорій підвів Віолетту до бочки, в якій настоювався залитий водою курячий послід.
– Ти знаєш, кращого добрива для овочів і придумати не можна, – відкриваючи кришку з ємності зі смердючою рідиною і посміхаючись, вимовив Григорій. – Тільки потрібно дотримуватися суворого дозування. Береш ось цей ківш і в кожне відро з водою додаєш цього чудового настою. Зрозуміла?
– Господи, що ж у вас тут все так смердить! – закриваючи ніс рукою, пролепетала гостя.
– Натуральні продукти, безвідходне виробництво, – серйозно відповів Григорій.
– Вадиме, може, ти цим займешся? – в надії прокричала Віолетта.
У цей час Вадим вже щосили допомагав Тоні мазати стіни сарайчика. Виходило у нього це погано, так як по всьому було видно, що він знаходиться в легкому шоці від того, що відбувається. Та й вправності в цій справі у нього не було ніякої.
– Так, потрібно комусь з козою сходити на далеку галявину. Нехай вона пощипає свіжої травички. Правда, там мошки і комарі. Ну, я думаю, вас це не злякає, – сказала Тоня, дивлячись на своїх гостей. – Ну, хто з вас сміливий?
– Я піду курку варити, – занадто швидко відповіла тітка. – Вже майже дощипала її.
– Не забудьте її спочатку випатрати, тітко, – зауважив Григорій.
– Я не зможу нікуди піти. Тим більше, з козою! Мені потрібно терміново помитися, від мене смердить курячим послідом, – ледь не плачучи, промовила Віолетта, яка щойно повернулася з городу.
– Ні, ні, митися рано. Потрібно ще в сараї у курочок прибрати. Та й решту городу полити – помідори, буряк, моркву, перчик, – роздавала Тоня завдання направо і наліво.
– Приїхали в село – будьте ласкаві працювати. Тут у нас так – відпочивати ніколи.
Увечері за вечерею, коли втомлені і злегка занепалі гості їли ароматний супчик зі свіжої курки, Тоня знайомила їх з планами на наступний день.
– Зранку встанемо, поки сонечко ще не прокинулося, підемо на далекий город, де у нас картопля посаджена. Ми її сьогодні прополювали, тепер залишилося гарбуз від трави звільнити. Ну і картоплю підгортати. Там небагато, шість соток всього.
– Що робити з картоплею? – Вадим навіть їсти перестав.
– Підгортати потрібно, щоб бульби великі сформувалися. Землю до кущиків пригрібати, – як дитині пояснювала йому Тоня. – Ось завтра всі разом цим і займемося.
– А потім, після обіду, потрібно буде паркан пофарбувати і дрова наколоти, – додав Григорій. – Так, і трави ще покосити. Вадиме ти, сподіваюся, косу хоч раз в руках тримав?
– Газонокосарку? – уточнив Вадим.
– Ні, мій любий, косу! Справжню, дідівську. Ну, нічого, я тебе навчу, – пообіцяв Григорій.
Гості мовчали. Відпочинок, той, про який вони мріяли, перетворювався на важкі трудові будні. Не про таке вони мріяли, прямуючи сюди.
– Ти знаєш, ми завтра зранку, швидше за все, поїдемо до твоїх батьків. Їх теж треба відвідати. А потім вже і додому, – невесело сказала тітка, дивлячись на Тоню.
– Додому? – здивувалася та. – Так ви ж планували відпустку у нас провести?
– Та що ти? Яка відпустка? Ми ж пожартували, – відразу знайшлася вона.
– Так, так, ми жартували. Додому треба, справ стільки. Побачилися і добре, – підтримав матір Вадим.
– Так, і мене на роботу терміново викликають, – додала до вже сказаного Віолетта.
Антоніна і Григорій лише переглянулися, підморгнувши один одному.
Ну ось так-то краще буде. А непроханих гостей і надалі чекатиме тільки такий прийом.
Спеціально для сайту Stories
