Усе село зібралося, щоб провести Олексія Сергійовича до міста. Син забирав старого на деякий час до себе, ближче до лікарні. Останній рік Олексій Сергійович часто хворів, у нього підвищувався тиск, паморочилося в голові.
Лікарі проводили обстеження й радили діду Олексію менше працювати, залишити город. Але старий ніяк не погоджувався з ними, повторюючи одне й те саме:
– Що ж я, на лавочку сяду? Мені тоді й не піднятися зовсім. Ні, з власного досвіду знаю – мені треба рухатися.
– Ось ти не бережеш себе тату, – дорікав йому син. – Якщо розумні люди кажуть менше працювати, значить, так треба. Адже тобі скоро вісімдесят.
– Послухай сина, – вмовляла діда Олексія сусідка баба Зіна. – Полікуйся, рік поживи в місті, з усіма зручностями, а там і повернешся. Твій дім нікуди не дінеться.
Олексій Сергійович, зціпивши зуби, погодився. Лікування дало позитивний результат. Невістка дістала путівку в санаторій, де Олексію Сергійовичу потрібно було відпочивати майже місяць.
Після санаторію старий повернувся зміцнілим, але сумним.
– Ой, як я за домом скучив, синку. Не можу більше. Везіть мене назад у село. Обіцяю більше не хворіти.
Син неохоче погодився. Але в селі батько перестав пити призначені ліки, покладаючись на свої трави. До того ж взявся косити зарослу ділянку. І тиск знову піднявся. Зателефонувала баба Зіна і викликала сина в село.
Олексія Сергійовича забрали до лікарні. Він, підлікувавшись, знову попросився додому, але син категорично заборонив батькові повертатися.
– Добре, що сусідка побачила, як ти впав біля ґанку. Хто б тебе підняв? Ні, і не просися більше в село. Мені так спокійніше, якщо ти у нас. Місця вистачає. Живи.
Виявляється, син знайшов і покупця на будинок. Він вмовив батька продати будинок, коли старий ще лежав у лікарні.
– Що ж поробиш, значить, мій час настав… – сумно шепотів Олексій Сергійович, – що ж поробиш… Продавай…
Він підписав усі необхідні документи, і будинок продали жінці з їхнього міста. Пенсіонерка Лідія Петрівна давно мріяла про будинок у селі з садом. Вона купила хату і лагідно сказала сумному Олексію Сергійовичу:
– Дякую вам за такий доглянутий будиночок. І я його берегтиму. А ви, якщо сильно занудьгуєте – приїжджайте. Я буду рада.
Запрошення в гості до себе додому трохи заспокоїло старого. Він жив у сина, лікувався, час від часу відвідував лікарів, ще раз поїхав у санаторій. Через рік його здоров’я покращилося.
— Бачиш, — казав йому син, — ось що значить бути під наглядом. Тепер ти маєш мене слухати, тату…
Олексій Сергійович кивав, посміхався, але звикнути до міського життя так і не зміг. Туга навалювалася на нього ночами. Вдень він ще спілкувався з сусідками у дворі, вдома сидів біля телевізора, у вихідні приїжджала онука з правнучкою, і вся родина сідала пити чай. Було весело.
А потім усі роз’їжджалися, дід Олексій лягав спати, але спати не міг. Йому снився його будинок, двір, пес Барон і кішка Муська, яких так і передали новій господині будинку, бо діду Олексію нікуди було подіти вихованців.
Олексій Сергійович перевертався, ледь чутно зітхав і мріяв, що як тільки стане почуватися впевненіше, так і поїде в гості до себе в село. Так він часто думав, майже щоночі. Ці думки не давали йому спокою, хвилювали і кликали…
Нарешті, він сказав синові, що хоче відвідати сусідів у селі.
— Мабуть, і додому підеш? — запитав його син. — Не раджу, не турбуй минуле. Гірше тільки буде…
— Живіть спокійно, Олексію Сергійовичу, невже вам у нас погано? — підтакувала невістка.
— Ось саме, у вас… А де моє місце? Ех… Сумую я, не можу, як сумую…
Одного суботнього ранку дід залишив на тумбочці записку для сина Сашка й під виглядом прогулянки вирушив на автовокзал. Взявши квиток до свого села, він сів в автобус, і вже через сорок хвилин стояв на сільській зупинці.
Пішки він пройшов близько кілометра до свого будинку. Все було, як і раніше. Ніби й нікуди він не їхав. Підійшовши до свого будинку, він сів на свою лавочку і погладив широку дошку долонею.
Тут він відпочивав після трудового дня. Кожна тріщинка в дошці була знайома і на вигляд, і на дотик.
Серце калатало від радості. Він гладив поглядом рідні віконця, сходинки ґанку, паркан. Так дід Олексій сидів близько двадцяти хвилин.
Раптом поруч опинилася Муська.
— Мусько моя, ти жива? Ось це радість, — промовив старий.
Тут же заскиглив і старий пес Барон, почувши голос господаря. Олексій Сергійович не наважувався без дозволу зайти у свій двір. Він, наче хлопчисько, став навшпиньки й почав заглядати через паркан.
За хвилину вийшла на ґанок Лідія Петрівна. Вона вдивлялася в обличчя гостя і ахнула.
— Це ви? А я не розумію, чому Барон так скиглить… Заходьте, що ж ви, Олексій Сергійович.
Старий зайшов у двір і, кивнувши жінці, присів біля собаки. Пес ледь не звалив господаря з ніг від хвилювання й радості, облизуючи його обличчя, а Олексій Сергійович гладив свого собаку й примовляв, приховуючи сльози:
— Ну, годі тобі, все. Не забув мене, друже. Не забув. І я тебе пам’ятаю…
Потім він обернувся до жінки і почав вибачатися:
– Ви вже вибачте мені, що я без попередження … Не зміг стриматися, ночі не спав, зірвався, можна сказати, майже втік… Дуже засумував. Я тут посиджу, подихаю… А потім поїду.
– Ні, я вас так не відпущу. Заходьте. Зараз обідатимемо, потім чай. Потім підемо в сад, подивитися, які в мене гарні помідори ростуть.
Такого теплого прийому дід не очікував. Він посміхався, як дитина, а сльози самі раз у раз котилися з очей.
– Дякую тобі, мила… – шепотів старий.
– За що? – дивувалася Лідія Петрівна.
– За привітність і доброту. За ласку. А ще за те, що нічого тут не змінила. Не спотворила новими ремонтами. Навіть шпалери ті самі.
– Та мені зараз не до ремонтів, Олексію Сергійовичу. Я на останні заощадження будинок купила. І у вас він не занедбаний, чистенький. Мене все влаштовує і так.
Вони розмовляли, ходили по саду, дід заглянув у всі сараї та лазню, все торкався долонями, ніби хотів відігріти будинок, що охолов у очікуванні свого господаря, ніби сам просив пробачення за зраду, за те, що залишив свій рідний куточок.
Після огляду будинку вони сіли на сходинки ґанку.
– Зараз автобус поїде до міста. Я вже поїду. Не буду набридати… І за це дякую.
– Як хочете, Олексію Сергійовичу. Але я б вас запросила й залишитися. Поживіть скільки хочете. Хоч тиждень, хоч місяць. Ви мені не завадите. Адже я все одно сама. Дочка живе в іншому районі, приїжджає не частіше ніж раз на місяць. Разом нам буде веселіше.
Дід розплакався.
– Ну, на місяць я не наважуся завдавати клопоту, а от хоч би на тиждень… Ось спасибі. Я готуватиму сам, і допоможу чим зможу.
Він поїхав автобусом додому. А наступного дня його привіз син з речами та сумкою з продуктами.
– Ну, Лідія Петрівна, слів немає. Ви людина з душею. Дякую за батька, – сказав Сашко, – втік у село.. Мабуть, йому зовсім ніяк без цього не можна. Хоч ненадовго. Ми віддячимо.
Він обійняв батька і поїхав, наказавши дзвонити, якщо що.
Тиждень минув непомітно. Олексій Сергійович ожив, він немов помолодшав. Ніяких справ затівати йому не давала Лідія Петрівна, а за компанію він завжди був поруч. І у дворі, і на городі. Навів лад у своїй майстерні, нагострив сокиру й косу. Вставив у віконце лазні нове скло замість старого тріснутого.
— Ось що значить господар у домі. Та я вас не відпущу.
— Я б ще паркан у палісаднику полагодив, — з посмішкою сказав дід. — А то він трохи похилився. Непорядок. А ще замовлю Сашку фарби. Як привезе з міста – я пофарбую палісад…
Коли Сашко приїхав за батьком, Лідія Петрівна відкликала його до будинку, поки дід був у сараї. Вона вмовила Сашка поки не забирати батька до міста.
– Нехай поживе зі мною тут. Ми добре ладнаємо. Мені боляче дивитися, як він чіпляється за справи, щоб бути корисним, розумієте? І справи-то не нагальні, але нехай копається, якщо йому під силу. За складні й важкі я йому не дозволю братися. А так — нехай поживе.
Син опустив голову. Він обійняв Лідію Петрівну і поклав їй у кишеню халата купюри.
– Та що ви, Сашко, не треба, – спробувала відмовитися вона.
– Треба. Це вам з татом на цукерки та смаколики. У магазин щодня треба ходити. А я вам ще й багато продуктів привіз. Їжте. І ліки йому нагадуйте пити вчасно. Будь ласка.
Дід Олексій йшов від сараю. Він побачив сина, і по його обличчю пробігла тінь. Треба б радіти, що син приїхав, а він, як хлопчисько, що нашкодив, злякався, що його зараз відвезуть.
– Привіт, тату. Ось не відпускає тебе Лідія Петрівна. Ти як? Залишишся чи поїдеш зі мною на відпочинок?
– Ні, ні… Я не втомився. Чесне слово. Ось і таблетки тепер вчасно п’ю. До сусідів щовечора ходжу на посиденьки. У мене тут товариство. Поки не поїду… Гаразд? — він дивився на Лідію Петрівну.
— Сашко, він тут на своєму ліжку і спить. Все буде добре, — сказала Лідія Петрівна.
Сашко випив чаю, прогулявся з батьком по саду, подивився його роботи, обійняв старого і поїхав.
Увечері Лідія Петрівна й Олексій Сергійович сиділи на сходах ґанку. Поруч, біля ніг господаря, лежала кішка Муська, і Барон не зводив з них очей.
Сонце заходило в густу темну хмару.
— Який захід, дивись, Лідушко, — сказав старий. — Коли сонечко в хмаринку спати лягає, значить завтра зранку дощик буде… Погода псується.
— Ось і добре. Значить, вдома сидітимемо. Дощик і наш город полиє. А ми собі вихідний влаштуємо. Відпочивати обов’язково треба. Всім. Щоб нас вистачило на довше. Щоб довше милуватися такою красою, нашим краєм. Чудове село, Сергійовичу. Просто чудовий край…
– Ось і я без нього не можу. Ніяк не можу… Тепер ти розумієш…
Спеціально для сайту Stories
