– Сумніваюсь я, Дімичу, що вона буде тихою та слухняною, такі не виправляються, тому й не знаю, чи треба воно мені, щоб вона жила в моїй хаті? … Так, я теж думаю, що це буде кінець мого спокійного життя, а я його ціную, – голос Олега був тихим і нерішучим, але останні три слова він сказав дуже твердо.
Що він говорив далі, Рита вже не чула; намагаючись стримати сльози, що рвалися з очей, вона відскочила від дверей кабінету начальника, в яку так і не встигла зайти, пролетіла коридором і вихопивши сумочку з шафи у своєму кабінеті, вибігла на вулицю. Добре, що прийом у неї вже закінчився, хворих звірят вона кинути б не змогла, але й залишатися в клініці не було сил.
У цей час повз проїжджала легкова машина. Рита махнула рукою і вже за кілька секунд, схлипуючи і витираючи сльозинки, що капали з очей, сиділа в салоні, який пахнув чомусь свіжим сіном. Олег був її начальником і, за сумісництвом, нареченим. Точніше, це вона думала, що нареченим, схоже, що він думає інакше.
Рита прийшла до його ветклініки півроку тому, після закінчення інституту, де вона здобула спеціальність ветеринара. Олег Романович почав надавати знаки уваги Риті буквально з першого дня їхнього знайомства. Дівчина спочатку подумала, що він так за всіма бігає, але Степан Дмитрич, друг і напарник Олега, розповів, що вона перша за чотири роки, на кого він звернув увагу.
До цього напередодні весілля його покинула наречена, вірніше він кинув її, коли дізнався, що вона йому зраджує. Рита задумалася і придивилася до Олега Романовича уважніше: невисокий, але широкоплечий і симпатичний чоловік. Особливо западали в душу його очі, яскраво-сині та дуже добрі.
Олег був старший за Риту всього на п’ять років, але він уже був власником своєї ветклініки, нехай не великої і не забезпеченої крутою сучасною апаратурою, зате він відкрив її сам, без багатих родичів. Тим більше, як потім дізналася Рита, Олег мав тільки маму і та працювала простою вчителькою початкових класів.
Загалом дівчина довго не роздумувала і знаки уваги прийняла, а через пару місяців уже була закохана в нього, як маленький безвольний песик, але Олега це не дратувало, навпаки, він ставився до Рити зі щирою ніжністю, обіцяв їй бути завжди поруч, казав, що кохає її, ось і розмріялася дівчина про те, що він незабаром зробить пропозицію, а він, певне, вирішив інакше.
І все через те, що нещодавно вона проговорилася йому, як два роки тому билася з п’яним мужиком на вулиці. Але вона не винна була! Той нелюд бив свого собаку палицею, а Рита просто хотіла її захистити, але не розрахувала своєї сили, коли палицю забирала у мужика, він був такий п’яний, що впав і розбив голову об асфальт.
Рита йому «швидку» відразу викликала, а він заяву написав у поліцію, та таку, що у дівчини від обурення дар мови пропав, коли їй дали прочитати документ. Невідомо чим би закінчилося, але мама Рити змогла умовити потерпілого забрати свою заяву. Дівчина готова була сісти до в’язниці, але вибачатися категорично відмовилася. Ось Олег, мабуть, подумав і вирішив, що вона йому все ж таки не підходить.
– Дівчино, то куди Вас довести? – нарешті, крізь схлипування Рита почула питання водія, чоловіки років п’ятдесяти у старенькій, але чистій робочій куртці та джинсах.
Рита сама не знала: куди? Додому їхати вона не хотіла, мама з самого початку була проти її роману з начальником, а тепер у неї буде повне право читати доньці мораль до самої ночі, чого Рита зараз не винесла б. Дівчині хотілося поїхати на край світу і загубитися серед льодів та пінгвінів, таких милих та добрих, як… її Олег. Згадавши про коханого, Рита знову схлипнула.
– А ви куди їдете? – несподівано спитала вона.
– Я в Великі Лиси, чули про таке село? Це за сорок кілометрів від міста, – привітно посміхаючись, відповів водій. – Але спочатку Вас довезу, мені гроші потрібні на зерно курям, – тут він злякався: – Ви мені заплатите за дорогу? Дівчино, у Вас є гроші?
Рита здригнулася, коли чоловік торкнувся її руки і швидко закивала. Вона знову задумалася, згадавши, як у дитинстві, коли їй було років п’ять, вона з мамою їздила в це село до двоюрідної бабусі тата. Там були ще якісь його родичі, але Рита їх не пам’ятала, пам’ятала лише прізвище. Тоді назва села та прізвище рідні здалися їй смішними, ось вони і залишилися в її пам’яті. Потім мама з татом розійшлися і в Лиси Рита більше не їздила. Вона про це село взагалі забула. До сьогоднішнього дня.
– А Ви знаєте Мухіних? – Запитала Рита у водія. – Це мої родичі.
– Хто їх не знає. Ти про Ольгу з Мишком? Так це куми мої, або…
– Так, здається, там була Ольга, – задумливо перебила чоловіка Рита і рішуче махнула рукою: – А поїхали у Великі Лиси! Я там двадцять років не була, уявляєте? Приймуть мене родичі, га?
– У нас гостям завжди раді, – посміхнувся водій і відразу засмутився: – А як же оплата? Зі своїх, начебто, брати незручно.
– А я Вашим курочкам на гостинці дам, можна?
– Це можна, – розтягнув губи в задоволеній усмішці мужик і міцніше взявся за кермо: – Мене дядько Шурою звуть, якщо що…
За час, поки вони їхали до села, Рита встигла розповісти новому знайомому про себе майже все. Про те, як батько давно поїхав з іншою жінкою і зовсім забув про неї, як вона і мама постійно підбирали на вулиці кинутих хворих тварин, лікували, а потім довго шукали нових господарів. Про те, що через любов до цих тварин Рита стала ветеринаром.
Про свої проблеми дівчина намагалася не думати. Олега вона включила в чорний список телефону, нехай похвилюється, хоч це, швидше за все, вже нічого не виправить, а мамі вона скаже, що взяла вихідні і поїхала на пару днів до подруги, у якої захворів собака.
Будинок, до якого її привіз дядько Шура не здався Риті знайомим, мабуть, родичі переїхали в інший, але це було й неважливо. Головне, зустріли її, як найріднішу та довгоочікувану. Тітка Оля та дядько Мишко виявилися дуже схожими один на одного: повними і до безумства життєрадісними людьми.
– Ні, вибач, не пам’ятаю я твого папку, – винувато посміхаючись, сказав дядько Мишко, після того, як його дружина до хрускоту в кістках обіймала Риту і заодно зацілувала, – Олю начебто якусь пам’ятаю. Бабуся покійна казала, що по області ще десь родичі у нас мають бути, але розгубилися всі зв’язки з ними, у нашу діру ніхто їхати не хоче, сидять у коробках своїх міських, дихають газами вихлопними. А в нас тут благодать: лісом пахне, річкою, скошеною травою. Ось ти ким у місті працюєш?
– Я ветеринар, – з гордістю відповіла йому Рита. – Лікую різних свійських тварин у спеціальній клініці.
– Ветеринар – це добре. А ти курей лікувати можеш? Щось пір’я вони почали втрачати і нестись гірше. І поросята їдять то добре, то якось без апетиту. Чи ти тільки кішок та хом’ячків лікуєш?
Рита навіть почервоніла від обурення. І рішуче сказала:
– Де хворі? Я інститут із майже червоним дипломом закінчила, між іншим, так що вже якось розберуся.
Тітка Оля, щоб дівчина не вимазалася, накинула на неї свій халат, який довелося перев’язати стрічкою, щоб не впав з худеньких плечей, і Рита з дядьком Мишком пішли в курник. Цілу годину вони вирішували там, як і чим лікувати живність, а потім, коли вже стало темніти на дворі, пішли вечеряти.
Сидячи за столом у невеликій кухні Рита відчувала таке блаженство та спокій, що забула про всі свої проблеми. Вона їла шалено смачні пиріжки з яйцем і цибулею, що встигла наскубти господиня, запивала їх холодним свіжим молочком і кректала від задоволення. Думати про фігуру в ті блаженні хвилини їй зовсім не хотілося.
Хотілося надовго затриматись у цих хвилинах: із добрими людьми, у затишному будинку, з чашкою молока в руках, але потім її все ж таки зморив сон, і тітка Оля поклала дівчину спати. На диво, спала вона міцно та спокійно, а вранці Риту розбудив гучний крик.
– Мухіни! Де наша родичка? Де докази, що вона ваша, га? Шурка нам все розповів. Наша ця дівчинка, я ось, пам’ятаю, як до нас із міста хтось колись приїжджав. Віддавайте дівку чи я зараз тут щось розламаю!
– Це хто? Це вона про мене? – злякано запитала у дядька Мишка сонна Рита, вибігши зі спальні та побачивши через вікно у дворі жінку ще більш неосяжних розмірів, ніж тітка Оля.
– Світлана Мухіна. Ні, не родичка, просто одне прізвище. Та ти не бійся, вона тільки вид на себе грізний напускає, а так баба гарна. Якщо у когось що трапиться, вона перша прибіжить допомагати. Може, звичайно, придушити когось ненароком, але це не зі зла, а від старанності та любові. Тільки чому вона вважає тебе своєю родичкою?
Рита плечима знизала, а потім до неї дійшло: вона ж не пам’ятає точно, як звали рідню батька, тільки прізвище в пам’яті і залишилося, так що тітка Світлана цілком могла бути з їхнього числа, а зовсім не тітка Оля та дядько Мишко. Дівчина почервоніла.
– Дядю Мишко, а може, і справді, вона, а не ви мені рідня? Я теж майже нічого не пам’ятаю. Тільки бабусю стареньку і собаку, кудлату таку, велику, – пробурмотіла вона, а чоловік усміхнувся і прийняв її за плечі:
– А яка різниця, хто з нас тобі рідня? Я про таку племінницю завжди мріяв. Так що ми вважатимемо тебе родичкою в будь-якому випадку, ти приїжджай до нас, коли захочеш, ми будемо чекати. У ліс сходимо, за ягодами-грибами, на річку купатися. І маму свою привозь, познайомимося. Їй тут сподобається, обіцяю. А зараз іди, а то Світлана точно щось розіб’є. Не спеціально, звичайно, незграбна вона, завжди дивуюся, як тільки вдома керується?
Рита нерішуче вийшла у двір і відразу потрапила в сталеву хватку обіймів тітки Світлани. І знову був теплий, затишний день із дуже гарними людьми, від яких зовсім не хотілося їхати, а пиріжки були вже з вишнею…
– Дівчинко моя, – стривожено вигукнула мама, коли Рита відповіла на її дзвінок наступного ранку, – тут Олег твій прийшов, каже, ти зникла і телефон твій недоступний. Поясни мені, де ти і чому ховаєшся від нього?
– Я не хочу з ним розмовляти, бо він мене не кохає. Він сам комусь там говорив, що я ніколи не виправлюсь і мене не можна навіть у будинок пускати. Отож нехай і живе один! – Мало не плачучи від образи відповіла мамі дівчина. – А я у Великих Лисах, у батькових родичів, у Мухіних. Пам’ятаєш, до яких ми їздили, коли мені було шість років? Вони чудові люди, і мені тут добре, я, може, тут житиму. Буду курей та поросят лікувати!
– Ритуль, то це я не про тебе, а про собаку говорив, про Ласку, – закричав Олег у мамин телефон, перебивши наречену. – Пам’ятаєш, ми з тобою до притулку їздили? Ти ще хотіла її забрати, я вже майже наважився, але засумнівався, Дімич сказав, що вона некерована зовсім і гризе все, але якщо ти наполягаєш, ми її все одно заберемо, я заради тебе на все готовий. Ти ж станеш моєю дружиною? Ритуль, я без тебе божеволію! Говори адресу, я скоро приїду по тебе, тільки нікуди більше не зникай!
– До речі, дочко, ти ж все наплутала, – після того, як Рита продиктувала Олегу адресу тітки Світлани, знову підключилася мама дівчини, – справа в тому, що рідня твого тата в Лисах живе, це так, і прізвище у них Мухіни, точно але тільки живуть вони в Малих Лисах, а не Великих, а це зовсім в іншій стороні від нашого міста…
Рита, безглуздо й розгублено посміхаючись, відключилася. Олег її кохає, скоро примчить за нею, це добре, це здорово! Але як із родичами? Невже тітка Оля з дядьком Мишком і велелюбна, незграбна тітка Світлана зовсім чужі їй люди? Риті стало так сумно, що вона мало не заплакала, а потім струснула головою і пішла допомагати тітці Світлані годувати курчат.
До приїзду нареченого дівчина ще мала час побути «родичкою», а про те, що вона помилилася, Рита вирішила не розповідати нікому. Мухіни за ці два дні стали для неї по-справжньому рідними людьми, і втрачати їх вона не хотіла. Потім, вже на весіллі, куди Рита і Олег запросили всіх Мухіних з Великих Лис, мама дівчини, насилу вибираючись з обіймів тітки Світлани, намагалася розповісти новим родичам, що дочка помилилася з селом.
Її зізнання залишилося без відповіді. Мабуть, не почули через надто гучну музику. Втім, це вже було не важливо, Мухіни стали на все життя для Рити та її родини дуже близькими людьми, такими близькими, якими не всі родичі бувають.
