Олександру дзвінок свекрухи не потішив.
Наталя Володимирівна знову вимагала негайно до неї приїхати і провести прибирання. Жінка скаржилася, що не може дихати пилом. Через це нібито з’явився кашель. Прохання свекрухи Саша виконати не могла, навіть якби дуже захотіла. З роботи, та ще й у розпал дня, її ніхто не відпустить. Наталя Володимирівна напирала:
– Відпросися, Олександро. Скажи, що захворіла. Я чекати до вечора не можу, зовсім погано почуваюся. На груди наче пудову гирю поклали! Сашо, приїжджай швидше.
– Не зможу я відпроситися, Наталія Володимирівна. У нас навіть лікарняні не вітаються. Можливо, ви зателефонуєте Дімі? У нього сьогодні вихідний.
– Я дзвонила вже синові, не поїде. Він сказав, щоб я не приставала з дурницями. Порадив на прогулянку вийти, свіжим повітрям подихати і не страждати дурницями. Запиши, до речі, що купити мені потрібно.
– Наталіє Володимирівно, вибачте, мені потрібно йти. Я приїду ввечері. Із пилом вашим розберемося. Диктуйте.
Олександра поклала слухавку і задумалася. Чому повинна кидати всі справи, мчати у квартиру свекрухи на першу її вимогу?
У неї теж сім’я, діти, у яких потрібно перевіряти уроки. Чоловік, зрештою, потребує уваги.
Наталя Володимирівна, якщо зізнатися чесно, взагалі не заслужила на будь-яку допомогу від невістки. Олекксандра з Дімою у шлюбі були майже шістнадцять років, і за ці роки жінка жодного разу не почула доброго слова від свекрухи.
Олександра раптом згадала, як пройшло їхнє перше знайомство.
Коли Діма привів її до своєї матері. Наталя Володимирівна захоплення не відчула. По обличчю жінки було видно, що вона з вибором сина не згодна. Стоячи в передпокої, Саша шкірою відчула холод, що виходить від Наталії Володимирівни.
– Що стоїте? Проходьте, раз прийшли. Дімо, хто це з тобою?
– Знайомся, мамо. Це Олександра моя наречена. У найближчому майбутньому ми плануємо з нею розписатися.
– Мені здається, синку, ти говориш дурниці. У двадцять чотири роки потрібно думати про кар’єру. Та й обраниця твоя, на мою думку, на роль дружини не годиться.
Діма розлютився:
– Мамо, припини. Я тебе взагалі не впізнаю! Звідки в тобі стільки жовчі? Саша ж не встигла навіть слова сказати, а ти про неї вже якісь висновки зробила!
– Я, синку, на світі живу майже п’ятдесят років. Навчилася за цей час у людях розбиратися. Чого в тут стояти? Проходьте вже у вітальню.
Саша, яка до цього мовчки стояла, вимовила:
– Дякую, Наталіє Володимирівно. Я, напевно, піду. Дімо, проводжати мене не потрібно. Всього доброго.
Олександрв кулею вискочила з квартири і понеслася сходами. Дівчину душили сльози. Вона не розуміла, за що на неї так розлютилася потенційна свекруха. Звідки такі висновки?
Дімі знадобилося кілька місяців, щоб помиритися із Сашею. Дівчина навідріз відмовлялася продовжувати з молодим чоловіком будь-які стосунки. Тільки після того, як Діма пообіцяв, що його мама ніколи не влізе в їхню сім’ю, Олександра здалася.
Весілля зіграли скромне, на власноруч зароблені гроші.
Ні Саша, ні Діма до батьків по фінансову допомогу не зверталися. Наталя Володимирівна запрошення сина проігнорувала. Вважала, що на урочистостях з приводу одруження вона буде зайвою.
Телефонувала молодятам нечасто, в орендовану квартиру не прийшла жодного разу.
Стосунки почали налагоджуватися, коли з’явився старший син, Микола. Середня дитина – хлопчик Костик – з’явилася за два роки, а донька Христина – ще через три роки.
З онуками Наталя Володимирівна час проводила неохоче, ніби роблячи послугу невістці.
Олександра одного разу стала свідком неприємної сцени. Свекруха зателефонувала їй вранці і попросила до вечора привезти дітлахів. Дітей хотіла подивитися її рідна сестра, яка живе в Німеччині.
Жінки планували зідзвонитися по відеозв’язку. Саша, не бажаючи засмучувати свекруху, дітей привезла. Ірина Володимирівна, поспілкувавшись зі старшими і розчулившись молодшою, попросила Наталію Володимирівну запросити до комп’ютера Олександру.
– Сашенько, вітаю. Які чудові дітки в тебе! Як швидко ростуть! Діма мені фотографії надсилав, на них вони ще зовсім маленькі. Олександро, візьми мій номер телефону в Наташі й надішли мені повідомленням реквізити своєї картки. Хочу відправити малюкам гроші на подарунки.
Наталя Володимирівна раптом грубо перебила сестру:
– Не треба їм грошей! Мені прийшли, я сама онукам куплю те, що потрібно. Ні Діма, ні Саша абсолютно не вміють розпоряджатися грошима! Витратять на всілякі дурниці, а в мене ціліші будуть.
Ірина Володимирівна усміхнулася:
– Наталко, ти як була в дитинстві скнарою, так нею і залишилася. Онукам подарунки куплять батьки, до чого тут ти?
Наталя Володимирівна стиснула губи і пішла в іншу кімнату. Попрощавшись із тіткою чоловіка, Олександра почала збирати малюків. Скоро мав приїхати Діма. Коли чоловік піднявся у квартиру, Наталя Володимирівна, проводжаючи невістку й онуків, сказала:
– Гроші, які відправить Іра, без мене не витрачайте. Надумаєте щось купити онукам – обов’язково мене з собою візьміть. Не здумайте брати їм іграшки, витратьте на щось корисне!
Діма парирував:
– Не варто, мамо, тобі обтяжуватися. Якщо тітка Іра якусь суму відправить, ми знайдемо, на що її витратити. Або взагалі витрачати не будемо, відкладемо.
– Я взагалі не розумію, чому Іра, як раніше, мені не відправить гроші? У мене ж спеціально для закордонних переказів електронний гаманець відкритий.
– Тому що, мамо, всі гроші, які надсилає тітка Іра, до нас ніколи не доходять. Скільки разів вона через тебе намагалася передати нам подарунки в грошовому еквіваленті?
– Ніколи не передавала. Мені надсилала на особисті потреби.
– Правда? А я зовсім нещодавно дізнався, що тітка Іра передавала подарунки через тебе нам на весілля, на дні народження дітей Миколки, Костика і Христини. Сума виходить пристойна. Скажи, будь ласка, де вона?
– Нічого не знаю. Вам нічого не передавали.
– Дуже вже ти жадібна. Могла б просто сказати правду, що гроші витратила на себе. Тобі слова ніхто не сказав би.
– Звісно, не сказав би! Я тебе просила чотири роки зробити мені у квартирі ремонт. Шпалери потрібно було міняти, старі давно набридли. У тебе ж весь час грошей немає. А завдяки Ірі я обстановку освіжила. І вас смикати не довелося.
Дорогою додому Діма і Олександра обговорювали ситуацію, що склалася:
– Дімо, навіть якось трохи прикро, так?
– Та-а-а-к, прикро. Мати завжди була такою. Я, коли від тітки Іри про ці перекази почув, особливо й не здивувався.
– А чому вона нам напряму не зателефонувала?
– Сестру свою вколоти хотіла. Вона сподівалася, що мама зізнається, що чужі гроші витратила. А воно он як вийшло.
Подібних ситуацій за п’ятнадцять років сталося чимало.
Коли серйозно захворів Микола, старший онук, Наталя Володимирівна своєї допомоги не запропонувала. Вилікувати дитину змогли тільки завдяки чуйності друзів і знайомих.
Батько Діми, Іван Семенович, навіть продав свою трикімнатну квартиру, щоб допомогти онукові.
Собі купив кімнату в колишньому гуртожитку, решту грошей привіз синові. Наталя Володимирівна всім знайомим говорила, що нічим допомогти не може.
Вона пенсіонерка, що з неї взяти? Діма до того, як звернутися до батька, просив матір зняти заощадження в банку і дати гроші їм у борг. Чоловік прекрасно знав, що заощадження в неї були, але отримав відмову.
Мати сказала, що гроші ці – її гарантія спокійної старості.
Після цього випадку Діма припинив усі стосунки з матір’ю. Микола давно одужав, життя налагодилося, а чоловік навідріз відмовлявся наново впускати матір у свою сім’ю.
Наталя Володимирівна постаріла. Свій шістдесятип’ятирічний ювілей жінка святкувала на гордій самоті. Від неї давно відвернулися навіть подруги, дізнавшись, як вона вчинила з сином і онуком.
Сусідка, добра знайома Наталії Володимирівни, навіть якось сказала:
“- Запам’ятай мої слова: залишишся на повній самоті. Син твій правильно зробить, якщо відвернеться від тебе. З Іваном ти давно в розлученні, а він і то сина не кинув. Житла позбувся, а онука вилікував.”
Коли здоров’я почало підводити, Наталя Володимирівна стала вимагати уваги від сина і невістки.
Спочатку вона зателефонувала синові. Діма трубку брати не хотів, але його вмовила дружина. Чоловік одразу ж увімкнув гучний зв’язок:
– Дмитрику, синочку, привіт. Ти досі на мене ображаєшся? Усе ж добре, онучок здоровий. Дмитрику, я зовсім старенька стала, мені допомога твоя потрібна. Приїжджайте за мною, буду до вас перебиратися. Уже ні приготувати, ні випрати не можу. Руки-ноги зовсім не слухаються.
Діма трохи помовчав і сказав:
– А тебе хіба хтось запрошував?
– Як? Ти проти того, щоб я до вас переїхала? Ой, щось серце прихопило… Синку, хіба можна так із матір’ю?
– На мене твої концерти не діють. Я все тобі сказав ще тоді. Не мати ти мені. Нічого про тебе знати не хочу. Живи, як знаєш. Гроші в тебе є на спокійну старість, найми сама собі доглядальницю. А до мене не звертайся.
Наталя Володимирівна зрозуміла, що їй не вдасться розжалобити сина. Діяти вона вирішила через Олександру.
Зателефонувала спеціально невістці в другій половині дня, щоб Діми поруч не було.
– Сашенько, нам не вдалося з Дімою домовитися. Син досі мене не пробачив за те, що я вам тоді грошей не дала. Розумієш, я не могла нічим вам допомогти. Заощадження в мене були, але крихітні. Їх би все одно на лікування не вистачило. А квартиру, як Іван, я продати не могла! Найбільший мій страх – на старості років залишитися бездомною.
– Я не хочу, Наталіє Володимирівно, ворушити минуле. Що ви хотіли?
– Олександро, ну хоч ти не кидай мене в складній ситуації. Адже я багато чого не прошу. Просто іноді відвідувати мене і допомагати по господарству. Я знаю, що раніше чинила з тобою несправедливо. Прийшов мій час покаятися. Будь ласка, допоможи мені.
– Добре, Наталіє Володимирівно. Що від мене вимагається?
– Нічого складного. Просто приїхати ввечері до мене буквально на годину. Потрібно антресолі розібрати, а я на стільці не дістаю.
Саші, на відміну від Діми, було шкода Наталію Володимирівну. Вона свекруху давно пробачила, образу пережила. Увечері, перед тим як їхати до матері чоловіка, Олександра сказала Дмитру правду.
Чоловік знизав плечима.
– Якщо хочеш – допомагай, але мене брати участь у цій благодійності не проси. Я цій жінці і склянки води не подам.
Наталя Володимирівна, зрозумівши, що з невістки можна вити мотузки, почала нахабніти.
Якщо раніше вона просила приїжджати максимум двічі на тиждень, то тепер вимагала щоденних візитів. Саша після роботи заїжджала додому, годувала сім’ю вечерею і прямувала до свекрухи.
Наталя Володимирівна на прибиранні була схиблена, тож Олександрі доводилося щодня мити підлогу і протирати пил. До прохань про допомогу по господарству додалися й матеріальні витрати.
Наталя Володимирівна під час розмови диктувала Саші список продуктів і ліків. Ось і зараз свекруха запросила делікатесів. Купити їх мала Олександра за власні кошти. Жінка вирішила поговорити зі свекрухою. Зробивши прибирання, Саша завела розмову:
– Наталіє Володимирівно, вибачте, але я не можу щодня купувати вам те, що ви просите. Ми з Дімою багато працюємо, щоб утримувати нашу велику сім’ю. Розумієте, зайвих грошей немає.
– Подумаєш! Я що, багато чого прошу?
– Так, продукти ви замовляєте дорогі. І давайте, Наталіє Володимирівно, домовимося одразу. Приїжджати я до вас зможу тільки один раз на тиждень, у суботу або неділю. Ви живете на іншому кінці міста, я на дорогу витрачаю до вас тільки годину, додому повертаюся пізно, вночі абсолютно не висипаюся.
Наталя Володимирівна розлютилася:
– Ну й не треба мені твоєї допомоги! Бач, яка ніжна знайшлася, не висипається вона! Не приходь більше, не хочу тебе бачити. Думала, квартиру вам залишу – а ні! Буду шукати більш гідного претендента.
Наталя Володимирівна образилася на невістку і сина. Більше вона їм не телефонує. Справляється сама, найняла помічницю по господарству. Діма і Олександра не нав’язуються.
