Якось несподівано Олег Володимирович засумував.
Сумувати йому було абсолютно ні про що: улюблена сім’я, улюблена робота з гідною зарплатою, поїздки у відпустку з дружиною і трирічним синочком дивовижними і прекрасними місцями. І в храм у вихідні вони ходили всією сім’єю, і будинок – повна чаша…
Про що тужити?
A ось: дедалі частіше, дивлячись на синочка, що підростає, став згадувати власне дитинство.
Маму, добру, світлу. Він, маленький, любив підбігти, обійняти, погладити рученятами світле пухнасте мамине волосся і сказати: “Сонечко моє!”. A мама підхоплювала на руки, кружляла і відповідала радісно: “Олежка-сироїжка мій! Це ти моє сонечко!”
Батькп він не знав, a з мамою їм було дуже добре разом у їхній маленькій однокімнатній квартирі. Там усе тішило малюка: кухня, з найсмачнішими запахами на світі, затишний диванчик, власний письмовий стіл, що чекав, коли він, Олежка, піде до школи й займатиметься важливою справою – уроками, a поки вони з мамою за ним малювали разом, учили літери, читали абетку.
Або чудовий сервант, у якому розташовувалася ціла купа поличок, шафок, відділень. В одному – високо – ховалися сюрпризи і чудові подарунки: машинки, м’яч, підйомний кран, конструктор, з якого вони разом із мамою майстрували всілякі різниці. І в нього завжди виходило краще, ніж у мами, і вона хвалила його: “Ти в мене справжнім чоловіком ростеш, синку!”
Були антресолі, де чекали свого часу новорічні іграшки. Він так любив і так чекав завжди наближення казкових днів, коли мама, вставши на стілець, діставала велику коробку, повну вати, дощику, кришталевих чарівних кульок і бурульок та інших чудових іграшок, якими вони прикрашали ялинку.
Була шухлядка, де зберігався їхній сімейний фотоальбом. І там мама була маленькою дівчинкою в короткому платтячку, школяркою з портфелем у руках – це коли його ще не було в мами…
І портрет мами, де вона дивилася просто на нього й усміхалася ласкаво, звісно, тільки йому, і сонячні промені золотилися на маминому сонячному волоссі. “Сонечко”, – шепотів він, дивлячись на улюблену фотографію.
A ще – знімки на морі, де він будував на піску палац, він завжди любив щось будувати, a мама сміялася і допомагала.
Він став архітектором і хорошим архітектором – напевно, завдяки тим дитячим іграм…
Щось він зовсім розклеївся: іграшки ялинкові, сервант, диванчик… Впізнав би хто на роботі… Метр дев’яносто п’ять і сто кілограмів накачаного тіла укупі з суворим поглядом і короткою стрижкою якось не свідчили про сентиментальність їхнього власника.
Ставши дорослим, інколи чув чи читав висловлювання про те, як балує хлопчиків жіноче виховання, що не дозволяє виховати справжніх чоловіків. Він добре знав, що це не так. Усе буває по-різному…
Його мама була розумною і сильною – це він зараз розумів. Але силу свою завжди приховувала. Чотирирічний Олежка боявся темряви, a мама робила вигляд, що не помічає страхів сина. Обіймала його і шепотіла:
– Синку, ми, жінки, такі боягузки! Як добре, що в мене є ти! Знаєш, ось у ванній темно, і мені навіть страшно якось туди йти…
І він відчував прилив великодушності і благородства, і ця великодушність і бажання допомогти мамі проганяли страх начисто. І він ішов, вмикав світло і радісно пояснював:
– Дивись, бачиш: світло! І нічого тут боятися!
A у п’ять років він брав у мами сумку:
– Мамо, підемо швидше!
– Та я б із радістю, синочку, от тільки сумка важка… Ми, жінки, народ крихкий…
– Давай я понесу! Мені не важко!
Це зараз він розумів, що сумка була зовсім легкою, a тоді вчився – вчився бути сильним.
– Не плач, синку, чоловіки не плачуть!
– A якщо не можеш не плакати?
– Зачини двері й поплач, a потім вийди й усміхнися!
Так раптово закінчилося дитинство і так рано. Із садка забрала мамина подруга, Олена.
– Де мама?
– У лікарні, Олеже. Їй роблять операцію: апендицит.
Маму він більше не побачив. І фото маминих більше в руках не тримав ніколи. Приїхала тітка Галя, мамина зведена старша сестра, швидко оформила його в дитячий будинок:
– У мене своїх дітей немає і не було, a вже з чужими я й зовсім не впораюся. Ти вже великий, Олеже, будеш рости в колективі, тобі це корисно. Квартиру вашу я здавати стану, що їй порожній стояти-то. Гроші отримаю з квартирантів: дивись, тобі куплю подарунок який-небудь до школи.
У дитбудинку він, домашній, улюблений, проте, не став хлопчиком для биття. Він швидко навчився давати відсіч і не давав себе ображати.
Грозою дитбудинку був Шах, Вовка Шах. Він не вирізнявся особливою силою, але був патологічно жорстоким, не боявся болю – нічого не боявся. Олег змагався з ним і вдавав, що теж не боїться болю, не боїться крові – нічого не боїться, і Шах відстав, визнав рівним.
Подарунків від тітки він не дочекався. Та й саму тітку бачив тільки один раз, коли вже виріс і став жити самостійно.
Тітка не позбавила його житла, не продала нишком – і за те спасибі. Коли він, уже повнолітній, прийшов у їхню з мамою квартиру – вона була порожня. Абсолютно порожня – ні меблів, нічого. Навіть лампочки викручені.
Що ж… він вижив, не пропав, не потрапив до в’язниці і не став злочинцем або дармоїдом.
Він занадто добре пам’ятав маму. Пам’ятав її любов, і ця любов давала сили, вела по життю. І зараз про нього можна сказати, що він відбувся. Як чоловік, батько, хороший працівник, професіонал…
Чому ж так ниє серце, і все частіше сняться сни про їхню маленьку квартиру, наповнену світлом, квітами? Сниться чудовий сервант і маленький диванчик і їхній із мамою письмовий стіл…
A головне: у нього не залишилося жодної маминої фотографії – зовсім жодної. І він дуже боявся, що час зітре з пам’яті її світле волосся й очі з рудими цяточками, і він забуде, який вигляд мала мама.
Він ніколи в житті не молився про речі чи предмети. Молився за сина, за дружину, за здоров’я і порятунок своєї сім’ї, за тих, хто мандрує, і за тих, хто страждає в хворобах. A речі – це така дрібниця…
A тут раптом уночі прокинувся – і більше не зміг заснути: знову наснилося, як живуть вони собі з мамою разом, як вона любить його.
Відчув сильну тугу і, вставши, підійшов тихенько до вікна. Дивився, притулившись чолом до скла, на сніг, що тихо падав, і, несподівано для себе став молитися:
– Господи, пошли мені що-небудь про маму, яку-небудь звісточку, хоч що… Я так боюся забути її. Так люблю її, Господи…
Сам здивувався безглуздості прохання – стільки років минуло, які там звісточки…
Удень, як зазвичай, забігався і думати забув про нічні переживання. Після роботи проїхався по магазинах. Зазвичай їздили за покупками всією сім’єю, але тут особливий випадок – потрібно було пошукати подарунок на день народження дружині. Виходячи з машини, почув скрипучий голос:
– Олеже, це ти, чи що? Який дорослий став! A здоровий-то який! Так… Коли я тебе востаннє бачила – тобі ж років вісімнадцять було, так? A яка машина в тебе красива! Розбагатів, чи що? A про рідну тітку й не згадуєш?!
І він слухняно, сам не знаючи навіщо, поїхав у гості до тітки Галі, яка постаріла, зменшилася в розмірах. Пив рідкий чай на кухні. Слухняно посміхався, кивав головою і слухав, як скаржилася тітка на самотнє життя, на маленьку пенсію. Потім запитав:
– У вас не залишилося що-небудь із маминих речей?
– Ще й як залишилося! Я зберігала в цілості й схоронності!
Повела в передпокій, підняла фіранку над якоюсь шафою – і він упізнав їхній із мамою сервант!
– Бачиш, як річ збереглася! Для тебе берегла! Можеш забрати… Ти мені тільки, плем’яшку, допоможи трішки… Грошей бракує – сам, мабуть, знаєш, як пенсіонерам живеться на білому світі, та ще й якщо ніхто не допомагає…
A я ж тобі багато добра зробила, Олеже! Квартиру твою зберегла для тебе! І ось сервант тобі зберегла – дивись: як новенький!
І він віддав тітці п’ятдесят тисяч – усе, що було з собою. Викликав машину і забрав сервант, привіз додому, поставив у себе в кабінеті.
Дружина, побачивши цей старий сервант у їхньому зі смаком і любов’ю обставленому домі, зітхнула, але, будучи людиною тактовною і розумною, жодного слова не сказала проти і розпитувати, дивлячись на його обличчя, поки не стала.
A він зачинив двері в кабінет, підійшов до серванта – і побачив усе як наяву: машинки, і конструктор, і ялинкові іграшки, і солодощі на полиці. Став відчиняти шафки – усе порожньо, там не залишилося нічого з їхнього з мамою життя, але це був їхній з мамою сервант.
Раптом в одному з ящиків він щось помітив. Засунув руку глибше і дістав… їхній із мамою фотоальбом.Спеціально для сайту Stories
Олег Володимирович відкрив альбом – на нього дивилися мамині веселі очі, руді в цяточку, і сонячні промені золотилися на маминому сонячному волоссі. І вона дивилася просто на нього й усміхалася ласкаво – звісно, тільки йому.
“Сонечко… Сонечко моє… Мама…”, – прошепотів він. Добре, що двері в кабінет були зачинені – адже чоловіки не плачуть…
