Долю свою Оля прийняла покірно, навіть сподівалася в душі, що життя закине її подалі. Батьки її ніколи на неї не розраховували та й взагалі їм було все одно на її долю… Вона вистрибнула з кабіни вантажівки і пішла, тягнучи сумку, куди вказав шофер.
— Ці двері? – уточнила вона, озирнувшись, вказуючи на обвітрену будівлю, кожна пора якої ввібрала в себе врожайний пил полів.
— Ні, ні, інша, з олов’яною ручкою! – замахав ліворуч водій.
Оля йшла, обминаючи розчавлений колесами бруд. «Мужики на вигляд гульвіси. Все, як у нас», – подумала вона, вперше глянувши на колгоспників, що стояли біля трактора. Вона кивнула їм, відчуваючи сором за свій непрезентабельний вигляд: у дзеркало з сьомої ранку себе не бачила, тільки у відбитку скла вантажної кабіни.
Знала вона, що розпатлана і спідниця вся запорошена, пляма попереду від морозива – проїхала ріжком дитина на станції та й не милася з того часу, як у потяг сіла. Чоловіки, в свою чергу, розшаркавшись, дивилися на неї, як на заморського птаха, навіть зняли з голів кепки і притиснули їх до себе на знак пошани. Щойно Оля зникла за дверима, то накинулися вони з питаннями на водія:
— Це що за птах, Шурик? Звідки взяв?
– Голова попросив зустріти на станції. Наша нова агрономка після технікуму дівчина.
— Ось ця сопля молода? Вона за роботою нашою стежитиме?
– Добирай слова! – остудив його Шурик, – людина здалеку приїхала і не з власної волі, розподілили її до нас. Дівчинці і так важко.
Оля залишила в коридорі сумку і постукала до голови.
— Заходьте!
Вона штовхнула двері. У кабінеті було світло, з-за спини голови заливалося в приміщення післяобіднє сонце.
— Здрастуйте…
— І вам не хворіти.
Чоловіку було трохи за п’ятдесят. Коротко острижені вуса та світлі, майже прозорі очі – це перше, що помітила Оля. Волосся його, як і вуса, було білим, наче льон, випаленим на сільському сонці. Він дивився на Олю привітно і м’яко, по-батьківському. Чоловіка обвив піджак на округлому і збитому тілі.
— То це ви у нас, отже…
– Агроном Ольга Макарова! Прийшла оформлятися! – дзвінко та схвильовано відрапортувала Оля.
— Ух, як щебечеш, хе-хе. Ну, давай подивимося на твої документи.
Оля простягла йому паспорт та диплом, інші папери з технікуму.
— Голова взявся вивчати їх із посмішкою.
— Макарова Ольга Ігнатівна… – повільно прочитав чоловік. – А мене, до речі, Іваном Олексійовичем називають.
— Іване Олексійовичу, – повторила Ольга. – Запам’ятаю.
Поки він щось виписував з документів, Оля розглядала прозорий графин, що стояв на його столі, наповнений світло-рубіновим напоєм. Навіть слину проковтнула – так хотілося пити, та й їсти теж. Іван Олексійович наче прочитав її думки, підняв швидкий погляд:
– Втомилася з дороги? Давай я тебе напою компотом, дружина тільки вранці зварила. Малиновий з нотками порічки, освіжає!
— Дякую. З радістю. Засапалася я.
Голова нахилився під стіл і виповз звідти з чистою склянкою.
— Хе-хе, нічого… День-другий, і оговтаєшся. Наливай, скільки хочеш.
Оля залпом випила солодкуватий напій. Голова перегорнув до кінця її паспорт.
— Не заміжня, значить? Нічого, нареченого ми тобі швидко знайдемо. Ось у нас тут із армії Микола повернувся, чудовий хлопець, чим не наречений? – сказав він з усмішкою, не приховуючи свого наміру.
Оля, однак, стримала посмішку у відповідь, і погляд її став серйозним. Бачила вона цих чоловіків, на батька надивилася… Заріклася заміж не виходити. Вона відповіла сухо:
– Дякую, не треба. Я сюди працювати приїхала, а не виходити заміж.
– Ну, як знаєш! – Розвів руками голова. – Але тут не лише роботою пахне, дівчинко, а й життям, а яке життя без кохання? Я тебе не змушую, не поспішаю, але Микола і справді хлопець гарний. Може, придивишся, – закінчив він, підморгнувши, але Оля підібгала губи і нічого не відповіла.
– Ну, думаю, з обов’язками завтра почнеш знайомитись, наш головний агроном Микита Федорович тобі все пояснить, покаже фронт робіт. Поки що сильно навантажувати тебе не будемо… Два поля дамо під твою відповідальність. В саме пекло ти потрапила! Саме почався збір урожаю.
– Можете на мене розраховувати! Не підведу! – запевнила його Оля і голова знову видихнув мирно по-домашньому.
Сподобалося йому дзвінке і симпатичне дівчисько. Відразу видно, що руки в неї так і сверблять попрацювати, себе показати.
— Я зараз прикрикну, не лякайся, – попередив її Іван Олексійович і напружив горлянку, як півень: – Зоя!!! Орешкіна! Зооояяяя!
Оля випросталась, як струна. Намагалася вона прикривати плащиком свою пляму на спідниці. Голова пояснив:
— Це наша обліковка. Вона тобі покаже житло. Будеш у квартирці жити. Бачила довжелезні будинки на в’їзді? Ось там. Сам тобі вибив. Вода в будинку, не колодязь якийсь – уже добре, а на весну у нас будівництво заплановане – неподалік нашої контори будуватимуть двоквартирні будинки, фундамент уже залитий. Дай Боже заміж вийдеш, тоді точно отримаєш власне житло. Зоя!
– Іду! – почулося з коридору.
Оля почула стукіт підборів. З’явилася Зоя – молода жінка років тридцяти, з лінивим виразом на обличчі. Дуже середня зовні, але явно намагається бути помітною, яскравою. Голова їх познайомив і наказав Зої супроводити Олю на квартиру. Зоя довела її до перехрестя, з якого виднілися будинки.
Дорогою якось ревно розпитувала про особисте: звідки? чи є чоловік? чи подобається тут? Зміряла її наостанок оцінюючим поглядом. Олі вона не сподобалася, одразу відчувалася з боку Зої якась жіноча конкуренція, хоч Оля і приводу не давала.
— Постукай у першу квартиру, там тітка Катерина, господиня, вона тобі все покаже. До завтра… Оля…
Оля вже приготувалася до того, що всі жінки тут її недолюблюватимуть, але тітка Катерина, за віком мало не бабуся їй, виявилася дуже привітною. Квартирка була цілком упорядкованою, видно, що господиня постаралася: і чисті половики настелила, і скатертину нову на стіл. Скромно, але чисто.
— А в тебе є подушки з ковдрами? – Уточнила вона.
— Нічого нема. І постільної білизни теж. Але ж я куплю! Мені добові виплатили і підйомні, розберусь.
– Ось ще! Я все дам тобі! У мене цього добра навалом. Як же твої батьки не подумали, без білизни відпустили дитину…
— Та я не потрібна батькам. Сирота, вважай, – усміхнулася невесело Оля.
Тітка Катерина похитала сивою головою і пробурчала щось незрозуміле собі під ніс. Поплескала її по плечу і пройшла далі, до ліжка, щоб спонукати її незрозуміло навіщо – мабуть, просто хазяйська звичка все у своїх руках тримати.
— Нічого, тепер не пропадеш, може тут і залишишся… Минулий агроном, хлопчина, втік через три роки, накиваючи п’ятами. Все твердив – глуш, глуш, холодрига … Тобі як у нас?
— Гарно, – не збрехала Оля. – І люди тут прості, добрі.
– Це так! А гроші прибережи, ось почнеш особисте життя облаштовувати… Чоловіка не має у тебе, так?
– Ні.
– Незаміжня! – збентежилася зраділа тітка Катерина. – Та ми тобі тут жениха знайдемо! Ось у сусідньому селі Микола з армії повернувся. Гарний хлопець! Одружитеся, будинок збудуєте, заживете!
Знову Микола! Невже той самий? Ну прямо-таки місцева зірка!
— Дякую, але це мені не цікаво, – відповіла вона прямо.
— Ох ця дівоча скромність! Ти ось що: розташовуйся і до мене заходь. Погодую тебе, бідолашну. Продуктів трохи з льоху принесу. І взагалі – мій город – твій город. Заходь, дівчинко, не соромся, рви що хочеш. Без нічого дитя приїхало, Господи…
Так і потрапила молодий фахівець у віддалений куточок батьківщини, де все здавалося новим та незнайомим. Пощастило їй і з начальством, і з тіткою Катериною, яка, мов мати, взяла її під своє крило. Оля була готова до будь-яких труднощів, у майбутнє дивилася з оптимізмом, але стримано, як і належить дівчині, яка щойно вийшла зі стін навчального закладу.
Оля не плекала надії швидше відпрацювати диплом і повернутися до рідних країв. Там вона нікому не була потрібна. Оля була в сім’ї найменша, то ж натерпілася. Почала Оля знайомитися з роботою, їздити бригадами, притиралася з трактористами і комбайнерами, які дуже неохоче спочатку слухали її поради. Старший агроном, Микита Федорович, катав її своєму мотоциклі полями, показував що як. Оля дивувалася відстаням.
— Як же я без вас одна стільки кілометрів долатиму?
— А ти вмієш керувати транспортним засобом?
— Ні, звичайно…
— Ну, хтось підкине до місця, або велосипедом. Я всю молодість педалі крутив, здоровіше будеш!
Чутка про те, що нова агрономка незаміжня, швидко облетіла всю округу. І скрізь, де б не знайомилася Оля із бригадами, їй твердили:
— А от Микола з армії повернувся! Чудовий хлопець! Чим не наречений?
Усі скрізь говорили про це Миколі, ніби він був героєм-визволителем, повернутим з фронту, хоча він служив лише два роки в армії. Учителька Зоя аж блискавки метала, беззвучно правда, якщо Олю намагалися при ній заочно засватати за Миколу. Ревнувала, заздрила. Олі вже й самій стало цікаво: хто ж це такий, якщо всі так його рекламують? І де він загалом?
Чому вона за два тижні так жодного разу його й не бачила? Якось її відправили в іншу бригаду на машині. За кермом сидів молодий хлопець: солом’яний чуб кучерявий з-під кепки стирчить, очі, як і в більшості місцевих, світло-блакитні, яскраві, немов сонце їх випалило. Складений був теж непогано. Гарний! Нічого не скажеш!
— І звідки до нас припурхав такий метелик? – спитав її хлопець, посміхаючись, оголюючи білі зуби.
– Неважливо, – сухо відповіла Оля.
Їй не подобалася така надмірна самовпевненість. Хлопець же, зрозумівши невдовзі, що Оля не дуже балакуча, анітрохи не засмутився. Всю дорогу поміж безкрайніх полів він розповідав їй про своє життя.
— Дівчат у нас тут вистачає – обирай будь-яку! Самі до рук стрибають. Ось одна є, сусідка моя, так прямо на шию вішається, благає заміж узяти!
– Невже?
– Ага, проходу від них немає. І учителька наша, Зойка, проходу не дає. Я тому і з’являюся біля вас рідко, аж надто настирлива. Чи це справа – десять років різниці у віці? Зовсім здуріла баба… Ще й дитина в неї. І взагалі я не поспішаю. А куди? Тільки в армії відслужив, енергії і сил хоч греблю гати, хочу погуляти ще, та й не зустрілася ще та єдина… Так, розважаюсь з ними, не більше.
І тут Олю осяяло. Запитала, не витримавши:
— А тебе, бува, не Микола звати?
Хлопець, здивувавшись, замовк на мить, а потім усміхнувся:
— А звідки ти знаєш?
— Та так… Чула про тебе чимало.
Вона була майже впевнена, що це і є той чудовий Микола, за якого її всі сватають.
— От як… — сказав хлопець, зупиняючи машину на краю поля, в точці призначення, – а ти, агрономка, нічого така, симпатична.
Оля пирхнула і відвернулася.
— Може погуляємо якось із тобою? Запрошую на танці.
– І не мрій! – остудила його запал Оля і зістрибнула на колію дороги.
Гордо задерши чорняву голову, вона, не озираючись, попрямувала у бік бригади. Таких самозакоханих зухвальців ще пошукати треба! Так тривав тиждень за тижнем – бравий Миколай, при зустрічах, усе намагався завоювати увагу Олі, кликав її на танці та просто погуляти, але вона не хотіла навіть розмовляти з ним.
Лише зима пройшла спокійно, Оля майже не бачила Миколи, не сезон. Коли навесні зійшов сніг і Оля ретельно готувалася до своєї першої посівної, почали зводити ті самі будинки, про які згадував голова. Отут і з’явився Микола – привіз для будинку, що будується, матеріали. Оля стояла на ганку контори, відпочивала під час заслуженої перерви.
– Гей, агрономка! – крикнув їй Микола і помахав кепкою, – пішли зі мною, по п’ятаку покладемо на кожен куток будинку для щастя! Нам тут жити!
Оля від такого нахабства навіть ногою притупнула:
– З тобою?! Ніколи! – і сховалась за дверима контори.
Посівна пішла. Щодня доля зіштовхувала її з настирливим Миколою, але хлопець якось охолонув, можливо, образився через її неприступність. Колгоспники не втомлювалися з них кепкувати, а Олі він дуже подобався насправді… лише зовні. Ну, може, і не тільки…
Все-таки є в ньому харизма! Заводний, веселий, душа компанії! Опиралася вона своїм думкам, гнала геть, та хіба серцю накажеш? Одного дня поїхала вона велосипедом у поле, перевірити що і як, а там у працівників якраз обід був, і Микола з ними.
— Давайте з нами, Олю, не гидуйте! – Запропонували їй.
Оля присіла.
— Чайку не бажаєте, агрономко? – поцікавився Микола.
Оля кивнула. Микола дав їй чашку і почав наливати з чайника гарячий чай. Хтось штовхнув його ненароком і чай виплеснуло Олі на руку. Вона випустила чашку, верескнула. Микола злякався.
— Сильно ошпарилася? Вибач, не хотів! Покажи! Дайте холодної води швидше!
Оля махала рукою і затанцювала. Микола побачив її почервонілу шкіру, почав дмухати на неї і все вибачався, а Оля раптом подивилася на нього лукаво, примружила з запалом очі свої карі, і видала:
— Ну, що? Все! Зіпсував дівку, тепер одружись!
Вся компанія вибухнула від сміху.
— Ти так не жартуй, бо завтра ж у РАГС поведу, – посміхнувся Микола, поливаючи її руку холодною водою з бідончика.
— А я й не жартую. Кому я тепер така потрібна?
– Мені потрібна! – одразу запевнив він її.
Якими гарними й яскравими були його очі на тлі безтурботного неба! І як сяяли азартом!
— Ну, все, тоді вирішено? Завтра до РАГСу?
– А поїдемо!
Того дня Микола проводжав її після роботи. Було пізно. Зав’язалася невимушена розмова і зрозуміла остаточно Оля, що його напускне вихваляння і сміливість – лише маска, за яку ховається добра, чуйна і працьовита людина.
— А як же твої дівчата? Сумувати не будеш? – Запитала Оля.
Вона здавалася собі такою маленькою і тендітною в порівнянні з ним. Вони стояли біля її паркану, прикриті густими сутінками та низько схиленими гілками черемхи. Виділялося на темно-синьому, майже чорному небі, черемхова листя і серед них, як приховані маленькі смарагди, поблискували суцвіття ягід, відбиваючи гладкою поверхнею світло далекого ліхтаря.
— То я лиш хорохорився, хотів набити собі ціну, – зізнався Микола. – Ти, яка сиділа, – на вигляд міська, неприступна… Сподобалась мені з першого погляду, от і молов всяку нісенітницю, хотів тебе підкорити. Соромно мені тепер. Не такий я насправді.
– А який?
— А я… однолюб, – сказав він якось зовсім просто, з дитячою наївністю у погляді, через що Ольга розсміялася. – Даремно ти так… – образився Микола. – Скільки дівчаток до тебе перебачив, а після нашої першої зустрічі навіть дивитися не можу ні в чий бік… Наче приворожила мене.
— І навіть нікого не цілував з того літа?
Микола підняв очі до гілок черемхи і, розчепіривши пальці, почав підраховувати:
— Ну, якщо не рахувати Машку, Глашку і нашу злісну Зойку… – перераховував він, ледве стримуючи смішку.
– Ах!.. – відсторонилася Оля і, не усвідомлюючи, вдарила його легенько по плечу.
— Жартую! – узяв її за руку Микола і, прокрутивши немов у вальсі, притягнув до себе.
Оля завмерла, не в змозі відвести погляд від його губ. Навіть якщо і правду він сказав про дівчат – нехай. Сьогодні – нехай …
— Нікого в мене не було і не буде більше… крім тебе, – схвильовано сказав Микола.
Він схилився і поцілував її – просто, легко… Так цілують щось дуже дороге: наприклад, тільки зібрану та ще теплу пшеницю або так торкаються смачної води з джерела. Цим неможливо до кінця насолодитися, але Олі хотілося більшого. Вона обвила руки навколо його шиї, і повисла на ньому, такому сильному, не відчуваючи від захоплення ніг…
Вона ще нікому так не довіряла, а йому вирішила довіритись цілком. За місяць вони одружилися. Через півроку в’їхали до свого нового будинку – того самого, на основі якого Микола розклав на щастя п’ятачки. Ще через рік у них з’явився син… потім дочка… ще одна дочка. Так і жили щасливі. Мабуть, усьому виною п’ятачки.
