– Нарешті ми тут, – видихнув молодий чоловік, поставивши на підлогу кімнати сумки з речами.
– Я чекала відпустки тільки заради цієї миті, – відповіла йому дружина і потягнулася за поцілунком.
Вона зовсім недавно захистила диплом, але вже працювала. За місяць починався новий великий проект і вона хотіла як слід відпочити й набратися сил. А він отримав заслужену відпустку, і тепер вони, радіючи своїй молодості, чудовій погоді й повній самоті, приїхали на дачу.
Дача була в маленькому селищі. Будинок стояв на березі невеликої річки, а на околиці селища ріс гарний ліс, у якому молоді люди так любили гуляти.
У дворі був і мангал, і навіть зона з лежаками. У будинку були всі зручності. Місяць, який молоді люди збиралися провести тут, обіцяв бути сповненим романтики і щасливих моментів.
Три дні минули, як у казці.
Сонце гріло не надто сильно і легкий вітерець проганяв мошкару. Згадувати про інтернет і виходити на зв’язок із зовнішнім світом не хотілося, але телефон все ж іноді дзвонив.
– Відповідай, – пробурмотіла Оля, яка лежала на гамаку в тіні яблуні, і кивнула в бік звуку. Антон знехотя розплющив очі й виліз з обіймів дружини:
– Так. О, привіт! Звичайно, давай, давно не бачилися! Ага. Так-так-так… Точно! Ну бувай, чекаємо на вас.
Оля підвелася на лікті й запитально дивилася на чоловіка.
– Це хто?
– Михайло.
– Це в якого дружина Оксана і діти двійнята?
– Ага.
– І куди це ми їх чекаємо? – Оля трохи насупила брови і підняла підборіддя.
– Сюди, куди ж іще!
– А в мене запитати? – вона не на жарт спантеличилася і готова була розлютитися.
– Та ти чого? Весело ж буде, ти ж любиш гостей, та й ми не бачилися давно, – виправдовувався Антон і наближався до дружини.
– А вдвох ми з тобою ще встигнемо побути, не на тиждень же вони приїдуть, Михайло сказав, що дня на три ,- він чмокнув дружину в щоку, і вона розсміялася.
– Ну тільки якщо не на тиждень, – весело сказала Оля і почала продумувати, як і де буде розміщувати гостей.
Наступний ранок на тихій дачі був жвавішим, ніж зазвичай. Оля прокинулася раніше, щоб приготувати гостям кімнату і доприбирати те, що не встигла напередодні. Антон маринував м’ясо.
Гості приїхали до обіду, розмістилися в кімнаті, яку виділили турботливі господарі. Діти бігали садом, а дорослі розливали по келихах напої і смажили шашлик. Усі були налаштовані чудово провести час.
– Усе ж весело було в школі, хоч я й не вчився майже, – згадував Михайло, прожовуючи шматок м’яса.
– Так, так, особливо, коли ми їздили всім класом збирати яблука, – підтвердив Антон.
– А як ми їми об’їдалися!
– Це точно…
– Добре вам, – трохи скривдженим тоном сказала Оксана, – Ви ж біля моря росли, а я у своєму селі те й робила, що картоплю копала, та дерева білила. Там у мене моря не було.
– Ой, не знаю я, де це ви вчилися, але в мене в школі трудового виховання не було, його мені й удома вистачало позаочі, – відповіла Оля,
– Хоча, що скаржитися, – вона відкинулася на спинку плетеного крісла й подивилася на дітей.
– Шкільні роки – найбезтурботніші й найщасливіші. Що б не було, а спогади залишаються світлі…
Так, за їжею і розмовами минув перший день. Старі друзі чудово провели час, а діти так набігалися подвір’ям, що заснули за лічені хвилини.
– У вас на яблуні є чудова гілка, на якій можна зробити гойдалку, – говорив Мишко своєму другові, коли жінки вирушили мити посуд і вкладати дітей.
– Думаєш, варто зробити? – сонно відповідав Антон і позіхав.
– Та я й сам зроблю, ти тільки дай мені якусь дощечку, та мотузку міцнішу.
– Звідки ти знаєш, що в мене це є?
– А в кого на дачі цього немає? Знайдемо…
Очі Антона непримиренно злипалися, тому він нічого не відповів другові, хоча висловлювання Михайла здалося йому трохи грубим. У господаря будинку з’явилося відчуття, що гість лізе не у свою справу, але бажання спати приспало і це відчуття.
Наступного дня Оля приготувала гостям розважальну програму у вигляді пікніка на річці.
Поки чоловіки займалися пошуком дощечки для гойдалок, а Оксана – дітьми, Оля збирала з собою два великі кошики. В одному лежали рушники, нарукавники для двійнят і кілька дорожніх настільних ігор, а в іншому, герметизованому, прохолоджувалися серед пакетів із льодом яблука, кавун, виноград, бутерброди, крекери і пляшки з напоями.
На пікнік вирішили поїхати в кінець селища – там розташовувався “загальний” пляж.
Місце було мальовниче, був навіть чистий пісочок. Друзі розташувалися в тіні розлогого дуба і почали освоювати настільні ігри, одним оком поглядаючи на дітей, які бризкали один в одного водою біля берега. Прогулянка вдалася на славу. Навіть до човна руки дійшли. Антон з Ольгою рідко його надували, а тут згадали. І дітям сподобалося, і дорослі покаталися.
Непомітно минув ще один день, і ще кілька…
Гойдалки вже були підвішені на мотузку, взяту в сусіда дядька Миколи, а гості – вигуляні, викупані й нагодовані. У найспекотнішу пору дня Антон і Оля йшли в будинок, щоб повалятися під кондиціонером, а гостей спека влаштовувала, вони засмагали і слухали музику на вулиці.
– Тихіше ти, ми ж не одні, – відштовхувала від себе чоловіка Оля, коли він спробував її поцілувати.
– Чому тебе це бентежить? – відсунувся Антон.
– Та мене вже все бентежить… – сіла на ліжку Оля і сумно подивилася на нього.
– Я не знаю, чим мені завтра зайняти Михайла Оксану. Гаразд діти, вони раді й просто в землі покопатися, але дорослих доводиться розважати… Вони мали ще вчора виїхати, але навіть не збираються… Я втомилася…
– Так не розважай, якщо тобі не хочеться, – сказав Антон і зрозумів, що сказав дурницю.
Він же прекрасно знає свою дружину. Так уже вона вихована, що гості для неї – найголовніше, якщо вона господиня, адже не хоче ж вона здатися негостинною.
– До речі, так, ти маєш рацію, їм уже час додому.
– Звичайно час! Я дуже рада, що вони приїхали, але їхні діти так шумлять! Та й ванна у нас лише одна, а я не звикла до того, щоб постійно чекати черги… Поговори з ними, – Оля зітхнула і важко заплющила очі.
Наступного дня Антон почав всіляко натякати другові на те, що його сім’ї час їхати назад у місто.
Однак Михайло ні в яку не збирався розуміти, що значить фраза:
– Ех, давно ми з Олею удвох не залишалися, у місті ми ділимо квартиру з її молодшою сестрою, а тут усе гості, та гості…
На це Михайло лише відповів:
– Я б теж від її молодшої сестри сюди втік! Добре тут… тихо, приємно, все життя б у таких місцях провів!
Поступово маленькі незручності стали перетворюватися на великі й відчутні.
Заходячи вранці на кухню, Оля часто могла побачити на столі немитий посуд або неприбрані продукти, які залишилися з вечора. Тепер вона йшла спати трохи раніше, а гості ще сиділи, спілкувалися і дивилися телевізор. Їсти вони теж любили пізніми вечорами, коли спека спадала.
Антон почав помічати, що Михайло постійно бере його речі, а на місце не повертає. Так було з біноклем, ластами і зарядним пристроєм. Усе, що потрапляло в руки друга, можна було виявити де завгодно, тільки не там, де воно лежало спочатку.
Діти розбили тарілку і дорогий глиняний кухоль, і двічі намагалися спіткнутися об дроти, що йшли до телевізора, ледь не впустивши його.
Уже понад тиждень на дачі Антона й Олі не затихав галас.
Господарі втомилися натягнуто посміхатися і розмовляти натяками, тож вирішили сказати все прямо і чітко:
– Ми хочемо побути удвох під час нашої відпустки, – невпевнено почала Оля.
– Розумію, – нітрохи не зніяковівши, відповів Мишко.
– Михайле, ти говорив, що погостюєте кілька днів, минуло більше тижня, – сказала Ольга, дивлячись на друга чоловіка – Коли ви поїдете?
– Не хотілося цього говорити, але ви не залишили вибору! Натяків ти не розумієш або робиш вигляд, що не розумієш, – допоміг дружині Антон, звернувшись до Михайла.
– А… ну, буквально кілька днів ще відпочинемо і поїдемо в місто… – сказав друг і подивився на дружину. В Оксани в очах з’явилося запитання.
– Нам так тут подобається, але якщо так… Так… пару днів і почнемо збиратися, ми вам не завадимо, – підтакнула Оксана, відхлебнувши квас з Олиного кухля, який господиня вже кілька разів просила Оксану не брати і не давати дітям. Тим паче один вони вже розбили.
– Слухайте, я так більше не можу! Ви завадите! У нас відпустка закінчується! – скипіла раптом Оля, – Найменше я хотіла б проводити свою відпустку, обслуговуючи й оплачуючи ваше комфортне перебування на нашій дачі! Я втомилася бути привітною господинею і прибирати після гостей, які мали виїхати ще 5 днів тому! Я теж хочу відпочивати. Натяків ви не розумієте, тому я скажу прямо – я хочу, щоб ви поїхали. Зараз.
Гості зі здивуванням і образою дивилися на Олю.
– Вона що, нас виганяє? – запитала Оксана в чоловіка таким тоном, ніби це був її власний дім, а потім звернулася до Ольги вже на підвищених тонах – Ти нас виганяєш?
– Так, – відрізала Оля, – Я від вас втомилася. Я хочу, щоб ви поїхали!
Ольга встала, показуючи, що обговорювати це питання вона не буде. Бо обговорювати нічого
Антон розумів, що дружині зараз краще нічого не говорити, він рідко бачив Олю в такому стані. А ось друзі його здивували. Михайло навіть не ворухнувся, як сидів, розвалившись у кріслі, так і продовжив сидіти. Оксана ж застигла з легкою усмішкою на обличчі:
– Офігеть, сюрприз – тільки й сказала вона, переводячи погляд з Антона на Михайла.
Антон подивився на гостей і додав:
– Я вам уже дня 4 як натякаю, що час і честь знати, а ви робите вигляд, що не розумієте. Самі винні. Ні я, ні Ольга цього не хотіли, ми вас були дуже раді бачити, але ваше нахабство просто меж не знає.
Оксана стала повільно підніматися з крісла. Вона розвернулася в бік кухні, куди пішла Ольга.
– Ось це я розумію, друзі! Значить спочатку запрошуєте, а тепер ось що? Їжі чи що, шкода? Та ми б вам усе компенсували, коли їхали, а може, ще й зверху додали б. Діти вам наші завадили? Заздриш, що своїх немає, от і бісишся! І чоловіка проти налаштовуєш – раптом не своїм голосом закричала Оксана Ользі .
– Ми поїдемо! Поїдемо зараз же!
Жінка різко попрямувала до себе в кімнату, щоб зібрати речі. Михайло поплентався за дружиною. Антон і Ольга переглянулися.
Ще півгодини гості вантажили речі, які збирали по всій ділянці. Діти вередували й не хотіли їхати. Оксана шипіла тільки:
– У тітки Олі справи, тому ми не можемо тут залишитися. Так, обіцяли вам два тижні на озері побути, ну що ж, вийшло трохи менше…
Ольга слухала і тільки дивувалася такій безпардонності.
Вони збиралися пробути в них два тижні, при цьому навіть не вважали за потрібне узгодити свої плани з господарями, не обговорили, що привезти з продуктів, напоїв. За ті дні, які вони гостювали, Михайло жодного разу не запропонував взяти участь у купівлі продуктів, зокрема різних чіпсів, снеків, солодощів і фруктів для своїх дітей.
Оксана жодного разу не запропонувала допомогу в прибиранні, посилаючись на те, що дітям потрібно допомогти викупатися, розчесатися, а потім їй важливо поспілкуватися з ними перед сном.
“Цікаво, вони такий фокус часто проробляли з іншими знайомими? “- з цими думками Ольга сиділа на лавочці біля будинку і дивилася, як за машиною друзів чоловік закриває ворота.
У будинку запанувала тиша. Лише великий годинник клацав своїми стрілочками.
– Може даремно я так? Не стрималася! Грубо якось вийшло. І тебе з Михайлом розсварила, – задумливо звернулася до чоловіка Оля.
– Ти… Ми трималися скільки могли… Я сам винен, потрібно було самому все вирішити, щойно вихідні закінчилися. Підійти і відкрито запитати. А я все мовчав… Довів ситуацію до критичного рівня – відповів він.
– А ти в мене молодець! Усе правильно зробила! Таких треба вчити і ставити на місце.
– Любий, давай залишок відпустки без гостей… Краще, якщо хочеш когось побачити, ми поїдемо на день-два, а до нас не треба. І ще, наступного разу радься, будь ласка, перш ніж погоджуватися на візити.
– Олю, наступного разу не буде. Без твоєї згоди точно! Михайло надовго в мене відбив бажання гостей кликати. – жартівливо відповів Антон.
– Кіно чи… не кіно? – запитав Антон у дружини.
Наступні три дні минули, як у казці, до кінця відпустки залишалося трохи більше тижня
Телефони молоді люди вимкнули, щоб більше ніщо й ніхто не міг порушити їхній спокійний відпочинок.
– Мені здається чи хтось стукає у ворота? – Оля відклала книгу і запитально подивилася на Антона. Він розплющив очі й прислухався. Точно, біля воріт хтось смикав ручку. Дзвінка вони так і не провели, а двері завжди тримали зачиненими.
Антон вивалився з гамака, за ним встала й Ольга.
– Ти не знаєш, хто б це міг бути? – запитав Антон.
– Ні, звісно!
Голоси за воротами здалися Антонові знайомими. Він відчинив хвіртку.
– Антохо! А ось і ми! Сюрприз! – закричали навперебій кілька людей.
“Тільки не це!” – подумав Антон і озирнувся на Ольгу. Вона закотила догори очі й натягнула кепку сильніше…
