– Хоч би мене пошкодував, Дмитро. Совісті в тебе немає.
Тетяна відвернулася до раковини, відкрила воду, сподіваючись, що потік води забере її ранковий розлад, прибере тремтіння з рук, розслабить защемлене серце. Але серце не відпускало, так і лишилося воно дерев’яним.
Така туга брала від виду брудного посуду в раковині! Якби це було не часто, то нехай. А коли день у день… Сьогодні посуду було небагато – чашки, ложки. Діти увечері пили чай.
Все б нічого, ось тільки осінній ранок почався з неприємностей.
І ділів-то…– всього-то онук знову грюкнув дверима…
***
Жовтень у них із чоловіком завжди був безтурботним, тихим. Городні-садові справи не обтяжували, осінні айстри, жоржини і троянди, що відцвітали, навівали філософський настрій. Вони з Дмитром завжди любили цей час – готували сад до зими.
У теплі вечори просиджували на садовій лавці. Дмитро – з кухлем кави. Цей кухоль частенько і приносила йому Таня. Та й взагалі, йому посвячувала себе. Турбота останнім часом для нього була, думи – про нього. Вона, ходила навшпиньки, коли спав він після чергування.
Жили мирно, тихо, дружно, восени палили багаття на городі, навесні орали землю.
Вечорами Дмитро пропадав у сараї – мав славу непоганого столяра, майстром з виготовлення наличників. І завжди мав замовлення. Працював не заради грошей, у кожний свій виріб вкладав частинку душі.
І не помічала раніше Тетяна за ним вже такої звички бурчати, не помічала злості.
Розпестила, мабуть…
Адже в сім’ї жити треба не один для одного, а скоріше один з одним для дітей та онуків. Саме так правильно – вважала останнім часом Тетяна.
Тепер для неї чоловік був винуватцем образи і болю, що засіла в серці. А їхнє життя змінилося кардинально.
Минулої весни син приїхав до них засмучений. За допомогою приїхав.
– Мамо, Люба звільняється. Проблеми там на роботі, бо Данька хворіє без кінця. Загалом, якщо ви не проти, ми б у вас пожили до покупки житла. Не збирається в нас нічого. Суцільні витрати… За квартиру вже двадцятку просять. А зараз узагалі ремонт вимагають.
– Так звичайно, Славко, давно ж кличемо. Три кімнати ж…
І Дмитро спочатку не проти був. Як синові не допомогти?
Навесні ж і перебралися до них молоді – єдиний син із дружиною та двома синами семи та чотирьох років. Частину речей встановили, поклали у сарай, у гараж. Але все одно три затишні просторі кімнати завалилися сумками, коробками та баулами.
Тетяна у онуках душі не чула. Діду Міті не все у онуках подобалося, але приїжджали раніше онуки ненадовго, недоліки вислизали.
До цього син із дружиною винаймали житло, казали, що збирають на перший іпотечний внесок, а Таня з чоловіком допомагали синові, чим могли.
Тетяна зустріла дітей із величезною радістю. Здавалося, що їхній будинок останнім часом став якимось порожнім і нудним, а тепер він буде сповнений радістю, дитячими голосами та душевними стосунками.
І коли син заявив про своє бажання жити з ними, Тетяна почала уявляти собі добрі сімейні картини: як дід порається з онуками, як навчає їх своїй столярній майстерності, а вони з невісткою копошаться на кухні, думають разом – чим нагодувати чоловіків.
Вона представляла недільні обіди та вечері, вже обмірковувала плани економії в господарстві – можна буде й качок завести, давно збиралася.
Вона звільнила від речей шафи, перебрала все своє ганчір’я, частину віднесла в сарай, сто разів переставляла з місця на місце домашнє начиння.
– Чого ти з цим торшером тягаєшся? – бурчав чоловік.
– Та ось, думаю. Чи то молодим його до зали, чи то дітям, але там на тумбочці лампа… Не знаю й куди… І ось ще з мікрохвильовою піччю. Високо вона у нас, Дениска не дістане. Спустити треба б…
Але коли приїхали діти, все пішло зовсім не так, як уявлялося.
– Ні, ні! Цю коробку в будинок несіть. Це – комбайн. А тут фени та плойки мої, мені без них ніяк. У вас немає дошки для прасування? Ні, я на столі прасувати не можу… Куди поставити дошку?
На кухні ніяк не знаходилося місце для громіздких каструль, сковорідок та скороварок невістки. Вона стояла посеред кухні з великою мультиваркою.
– Ні, я без мультиварки не можу. Давайте кудись її прилаштовувати.
Таня вже прибрала квіти, підвіконня було заставлено посудом молодих, і вона ніяк не могла вирішити, куди ж поставити ще й об’ємну мультиварку.
Довелося прибрати частину своїх каструль у їх з дідом кімнату – поки що прямо на підлогу.
У залі ще стояли не розібрані сумки, а Дениска вже канючив.
– Мамо, дістань планшет … мамо, дістань планшет …
– Стривай ти зі своїм планшетом! Дай розібратися в цьому дурдомі!
І Тетяна, розуміючи, що це всього лише слова, чомусь засмучувалася – здавалося, що дурдомом невістка називає їхню хату.
– Все розберемо, Любашо, поступово все розставимо, – згладжувала, як могла, Таня хвилювання невістки, але та відверталася, ніби то вони з Дмитром і були винні в тому, що змушені діти були переїхати до них.
Дід другого дня повів онуків у сарай, щоб зайняти, змайструвати щось цікаве. Денис дивився на дідові уроки з тугою, сам щось у руки брав і намагався робити неохоче…
– А коли тато інет підключить?
– Та навіщо тобі цей інтернет? Ти ось реєчку оброби, кораблик зробимо, а хочеш – пістолет Даньці. Чого вибираєш?
– Мені все одно, – відверто сумував Дениска.
Хлопчиків онуків розташували у залі. І Тетяна, і Дмитро ще за інерцією заходили туди ввечері з кухлем чаю, щоб сісти спокійно на диван, простягнути стомлені ноги, втупитися в телеекран і потихеньку побурчати на теленовини.
Але натикалися на завалену іграшками підлогу, диван, відсували стоси одягу на кріслах, звично сідали тут, пили чай, і невдовзі йшли до себе в спальню. Було так незвично все це…
З ними в спальні майже постійно мешкав і чотирирічний Даня. Тільки йому й цікаво було поговорити з бабусею та дідом, іншим цікавіше було дивитися в екрани планшетів та телефонів.
Хоч і Даня захоплено вже тиснув на телефонні кнопки, і якби бабуся та дід його не захоплювали розмовами та справами, то й він би дивився в екран весь день.
Минало літо. Невістка роботу не шукала, бо чекали вони поїздки на море. Вона і діти здебільшого сиділи у телефонах. На прохання свекрухи реагувала спокійно, але по обличчю, що посміхається екрану, а потім похмурому – у бік свекрухи, читалося: “Ну, що ж, якщо Ви наполягаєте…”
Невістка була схожа на гостю. Сиділа у своїй кімнаті, задовольнялася тим, що готувала свекруха, лише іноді щось кулінарила. Сама часто не торкалася приготовленого – у неї дієта.
– Сирники? Ну все, діти без сніданку …, – Встала вранці і вийшла в піжамі на кухню невістка.
– Як? Та що ти, Любо! Я ж із шостої ранку тут… Ось і супчик рибний, і сирники…
– Ооо! Рибний. Значить, ще й без обіду. Вони не люблять ні сирників, ні рибного супу.
– То чого ж ти не сказала? Я ж учора тобі казала, що я рибного супу зварю, сирників посмажу. Говорила ж, коли сиру принесла …, – Таня згадувала, що розвантажуючи покупки в холодильник і слухаючи її, Люба дивилася в екран телефону, що лежав на столі.
Швидше за все, вона просто не слухала свекруху.
– Я думала Ви – собі. Звідки я знала, що нам?
– Так … так хіба є в мене сили різні супи варити? Кожному – свій…
– І не варіть, я й не прошу. Самі ж…
– Так діти … Дивлюся, ти не готуєш нічого.
– Тому й не готую, ви ж тут… Як удвох на кухні крутитись? Та й бачу, що є обід, то навіщо ще? Щоб вилити половину?
“Добре” – думала Тетяна. Притирається невістка, ніяково їй одразу лізти в чуже господарство. От уже хай на море з’їздять, а там…
Не було їх два тижні. За цей час Тетяна розклала і розставила так, що комар носа не підточить. Знову будинок став затишним. Втомилася сама і чоловіка заморила, але до приїзду дітей у кожної речі вже було своє місце. І кухонний комбайн, і мультиварка невістки зайняли найкращі місця кухні. Готуй – не хочу.
Але невістка, мабуть, не хотіла. Тетяна на маленькому клаптику столу, що залишився від сучасної техніки, терла, нарізала, кришила, періодично бігаючи за своїми каструльками в спальню. Дуже хотілося, щоб усі вдома були ситі.
Але онуки їли погано. Були вони зовсім не привчені до першого, часто вимагали якихось особливих страв, про які Таня не чула.
– Їж! Даню, їж котлетки, – стояла Тетяна над молодшим онуком, – Дуже смачні, всі мої котлетки хвалять.
– Не хочу…, вони… – онук пхав два пальці в рот, зображуючи блювотний рефлекс.
– А чого ти хочеш?
– Я роли хочу…
– Що це за роли такі? – Таня не випускала онука, що обертається на стільці, з-за столу.
– Мамо! Мамо! Врятуй мене! А бабуся не знає, що таке роли…
Люба вийшла з кімнати, спокійно подивилася на примхи дитини.
– Не змушуйте його їсти те, від чого йому погано. Зараз замовлю роли, – вона набрала якийсь номер, і правда, приблизно за півтори години їм привезли ці самі роли. Красива машина привезла гарну коробку, відкрили, показали бабусі роли, дали спробувати – прісний рис із водоростями….
А потім Таня побачила ціну, і їй стало зрозуміло, чому вони так довго не можуть накопичити на перший внесок іпотеки.
У вихідні невістка замовляла піцу. І тоді Таня приготувала дріжджовий пиріг на кшталт тієї піци, яку їли діти, і зробила для сина повний розклад ціни. Пиріг був смачнішим, більшим за вагою, насиченим за начинкою і в чотири рази дешевшим за собівартістю.
– А праця? Ви не оцінили свою працю, свій час. А час – гроші, між іншим …, – відрізала невістка.
– Правильно. Час – гроші, – кивнула Тетяна і хотіла було додати: ” Тоді чому ж ти так багато витрачаєш його на сидіння в телефоні, на листування ,та тріскотня з подругами, на фільми, ролики, розглядання картинок?”– хотіла додати, але промовчала. Спокій дорожчий.
Тетяна розуміла, що взаємні претензії лише тиснуть, утискують, кривдять. Загалом лише погіршують відносини, і анітрохи не виправляють ситуацію. Всім треба звикнути: і дітям до них, і їм – до дітей та онуків.
Але чомусь вона це розуміла, а Дмитро розуміти це аж ніяк не хотів!
Ось і з цими дверима… Біда просто…
Своїми руками він зробив усі міжкімнатні різьблені ,дерев’яні двері у будинку. Врізав замки, навішував – все сам. А потім милувався. Брав трохи вологу ганчірку, струшував порошинки з різьблених візерунків, прикривав кожну, ніжно опустивши ручку. Не раз уже гордо хвалився, що двері за добрий десяток років не осіли, не покосилися.
А Денис, онучок, був дуже різкий на руку. Закривав двері з усього маху, навіть не тримаючись за ручку – просто махнувши дверима об одвірок. Замок клацав, двері гуркотіли. Причому робилося це, не спеціально, без обмірковування дії, і вдень і вночі.
Дід не мовчав – сказав раз, сказав два. Вже й батько провів із Денисом розмову – але вистачало онука після розмови на кілька закривань, а потім усе повторювалося.
Тетяна за онука заступалася! А дід бурчав, зрозуміти та поступитися не хотів. Денис дувся, і замість дружби виникла між онуком та дідом ворожнеча.
Невістка ображалася, стверджувала, що свекр зовсім не розуміє, що таке діти. А Тетяна намагалася бути сполучною ниточкою, гасити ґноти пожежі, що зароджується, згладжувати і мирити.
Ось тільки тепер вона не впізнавала чоловіка. Він навіть зовні змінився. Обличчя землистим стало, з синім відливом. На вилицях шкіра натягнута, а так – зморшка на зморшці, ніс загострився, очі провалилися, і в них – туга якась і злість.
Може, й справді, зовсім забув що таке діти? Вона згадувала час, коли маленьким був син Славик.
По вулиці вічно з батьком за руку ходив. Батько зупиниться, розговориться зі знайомим, Славко поруч. Вчепиться в руку, стоїть, слухає, вбирає. Адже навчалися на цьому хлопці, батько прикладом був. І тоді знаходив він спільну мову з сином..
А зараз?
Тетяна спостерігала за стосунками хлопчиків із батьком.
Син приїжджав з роботи годині о сьомій. Вечеряв один, Люба, погодуючи дітей, лежала з телефоном у своїй кімнаті, а хлопчаки стирчали біля телеекрана.
– Як на роботі справи, синку? – цікавилися мати з батьком, а він традиційно лаяв начальство.
Потім йшов син до дружини, начебто, але сідав від неї подалі, за комп’ютер і грав свої ігри до ночі.
Онуки хилилися до бабусі, маялися неробством і дитячою втомою від тривалої бездіяльності, і Тетяна вела їх у двір, або гуляла з дітлахами до сусідки Галини.
– Ох, і втомлений вигляд у тебе, Тетяно! – хитала головою Галина.
– Так, все гаразд, Галю. Адже розумієш — чи то вдвох, чи то — сім’я. Допомогаємо накопичити дітям на перший внесок іпотеки.
– Так, а трактор тоді навіщо хлопчику?.. , Грошей,скільки ж коштує…, – Даня їздив по двору на червоному керованому дистанційному тракторі, Денис бігав з пультом.
-Так, але в гаманець їх не ліземо, вміють рахувати гроші самі.
Але, чесно кажучи, Тетяна й сама не розуміла, як молоді коплять, та й чи коплять взагалі. Починаючи з того, що Люба все ніяк не могла знайти роботу.
– Мамо, ну яким касиром! Ти чого… У неї ж, між іншим, юридична освіта. Не піде вона касиром, – махав рукою син, коли Тетяна сказала йому про оголошення на супермаркеті.
Однак невістка з періодичністю замовляла в інтернет-магазині різні речі. Тетяна розглядала милі светри хлопчикам, із задоволенням ,й оплачувала сама, але вже розуміла, що дід закочував очі не дарма – багато витрачала грошей невістка на ці інтернет-покупки. Ох багато!
– Мої діти не ходитимуть у старому, – парирувала на сумніви Люба, і Тетяна кивала: невже вже дітей не одягати.
У вересні Люба влаштувалась працювати в реєстратуру приватної поліклініки. Тепер на бабусі з дідом був першокласник Денис, та й Даня до нового садка звикав знову через лікарняні
Люба працювала до двох, а потім обідала, відпочивала у своїй кімнаті, і лише надвечір починала займатися дітьми.
Часто ці заняття проходили з телефоном у руках, вона покрикувала на недбайливого Дениса, піддавала Даньці.
Молодший біг до бабусі, і на цьому материнські заняття завершувалися. Розкидані іграшки Даня прибирав уже разом із бабусею.
– Так, посуд митимимо будеш ти вечорами, мати он ледве на ногах стоїть уже, – якось увечері заявив Дмитро невістці, вирішив пошкодувати Тетяну.
– Посуд залишіть, помию, як зможу…, – відповіла вона, не дивлячись у його бік.
– Ну що ти, Дімо! Та помию я й сама, – згладжувала Тетяна. Ось знову він свій характер демонструє!
– Не як зможу, а перед сном. Замість того, щоб купатися по годині, посуд помий, – не заспокоювався дід.
– Дмитро, що ти кажеш. Не слухай його, Любо…
Невістка підняла на нього обурений погляд.
– Ви хочете нав’язати мені свої правила? Скільки хочу, стільки й купаюсь. Свинею на роботу точно не піду, як деякі…
– Брудними не ходимо, і посуд за собою миємо, між іншим. І за твоїми дітьми також, і за тобою!
– Миємо.. Ви особисто мили, прямо! Дружину шкодуєте, а самі палець об палець …
– Ось так, Любо. У своєму оці…, – підтакувала невістці Тетяна.
Так не хотілося сварки.
– А потім діти – це і ваші онуки, між іншим, – додала невістка і зникла за дверима своєї кімнати, непробачно голосно грюкнувши дверима.
– Ех, Дімо, ну, навіщо? Адже тільки серце рвеш цими скандалами і мені, і собі…
Чоловік теж грюкнув дверима, і вже не шкода було йому своїх дверей.
А Тетяна, залишившись на кухні одна, застукала брудними тарілками, сопучи носом.
Що ж нема їм ладу? Не живеться спокійно! А? Вона ж ось ні з ким не свариться.
У неділю Тетяна вийшла надвір, тримаючи в руках робочі рукавички, присіла на лаву.
Жовтневі айстри та жоржини не викликали колишніх емоцій. Наче й не було їх.
Дерева — майже голі, простягалися й розгойдувалися на осінньому вітрі, на доріжках гнило опале листя, і не було ні сил, ні бажання їх прибрати. Дмитро давно закинув столярну роботу, відмовлявся від замовлень, скаржився на спину.
Надвір вийшов син.
– Мамо, розмова є.
– Про що, синку? – Якось зовсім байдуже запитала Тетяна.
Ентузіазм розчинився. Вона знову встала рано, всі сьогодні вдома, шестеро людей. Натушила велику сковороду картоплі з м’ясом, зварила борщ. Коли нарізала капусту, коли готувала, косилася на мультиварку та комбайн, згадувала, як хвалилася Люба їхнім дійством. Але ці чудові дива техніки так і залишилися стояти на найзручніших кухонних місцях, і лише кілька разів були задіяні невісткою. Щоденну ж працю з приготування їжі взяли на себе ці не дуже здорові її руки.
Тетяна повернула до себе долоні, подивилася на них і далі взялася до справ. Сину ж допомагаю, його сім’ї, онукам. І ця думка надавала сили.
Щоправда, з Дмитром зовсім стосунки розладналися, вони стали якимись чужими. Так хто ж винен? Тетяна переконала себе, що винний чоловік.
А ось тепер прохання сина, якому, здавалося, віддало б все, чомусь зацікавило не сильно.
– Мамо, з батьком поговори. Люба звільнилася вчора. Зарплатня копійки, а вимог… Загалом, розрахувалася вона. І хоче зайнятися манікюром. Вже й купила все. Зараз ця справа прибуткова дуже…
– Манікюром? Це як? Вона ж з юридочною освітою.
– Мамо, ну, причому тут освіта. Зараз такий час…
– То нехай, – втомлено погоджувалась Тетяна, – А батько тут до чого?
– Вона ж вдома цим займатиметься. Неможливо приміщення знімати, розумієш? Ми подумали, що найкраще – на кухні. Вона пристойна у вас. Стіл гарний. Головне, щоб батько був не проти. Це ж не цілий день. Може дві, може три клієнтки на день.
Тетяна зітхнула, представила цю нелегку розмову із чоловіком. І раптом жваво зрозуміла, як багато в чому він мав рацію. Вона згадала їхні осінні спокійні теплі вечори, їхнє спілкування, розмови, і від тяжкості на серці раптом накотили сльози.
– Славко, а посгребай листя з доріжок, а. А то спина в батька, а в мене ноги викручує, – сказала, ледве стримавши грудку в грудях.
– Та гаразд, потім посгребаю. А з батьком вирішиш проблему?
Тетяна повернула обличчя до сонця, вдихнула меланхолійний осінній запах і тихо промовила:
– Настав час з’їжджати вам, синку…
Славко глянув на матір, помовчав, а потім узяв граблі і, зробивши кілька кроків до листя, обернувся.
– Розумію, мамо. Втомилися ви. Все чекав, коли ти скажеш. А ти – не слухайте батька, не слухайте… З Любкою нелегко… З’їдемо, якщо так, ось квартиру знайдемо, та…
Дмитро з Тетяною стояли на ґанку. Легким білим пухом покрився за ніч двір. Він висів шапками на необрізаних, непідготовлених до зимових холодів трояндах.
– Пропадуть, так, Дімо?
– Тетяно. Вкриємо ще. А якщо пропадуть, нові посадимо. Адже головне – нам не пропасти. А троянди – справа наживна.
Він попрямував у сарай, сьогодні має приїхати до нього замовник.
Син із сім’єю з’їхав зовсім недавно, знайшли квартиру досить недорогу. Довелося невістці трохи вгамувати запал. Домовилися, що половину за квартиру візьмуть батьки, Дмитро сам це запропонував. Сказав, що заробить на замовленнях.
І вечорами з кухлями чаю сиділи вони на своєму дивані, простягнувши втомлені ноги, дивлячись у телеекран і потихеньку бурчачи на хвилюючі теленовини.
Онуків привозили їм у вихідні. Дід обмежив їм час в інтернеті, намагався захопити хоч чимось. Але виходило в нього це не надто добре.
– Бабусю, а чому дід такий злий?
– Чому ж злий?
– Телефони забрав…
– Телефони забрав саме тому, що шкодує вас. Він і мене так шкодує – здається мені, що злиться.
