У мами вже були ми- дві дівчинки, а мама приводила на світ третю. Я все пам’ятаю, як мама кричала, як зібралися сусідки, плакали, як стих мамин голос…
Чому не викликали лікарів, не відвезли маму в лікарню? Досі не можу цього зрозуміти. Чому? Далеко було до селища? Дороги замело? Я досі не знаю, була ж якась причина?
Мама пішла з життя під час по..гів, залишивши нас двох і маленьку новонароджену Оленку.
Батько після відходу мами розгубився, родичів у нас тут, не було, допомогти батькові впоратися з нами не було кому. Сусідки порадили батькові терміново одружитися. Не минуло й тижня після маминих похоронів, а батько ось він – наречений.
Порадили батькові люди посвататися до вчительки, говорили, що вона добра жінка. Батько і пішов. Посватався і отримав згоду. Мабуть, батько їй сподобався? Він молодий, гарний був – це точно. Високий, стрункий, очі чорні-чорні, циганські. Можна було задивитися.
Як би там не було, батько приїхав ввечері з нареченою на оглядини.
– А я вам мамку нову привіз!
Мене охопила така досада, гіркота якась, я не розумом, а дитячим серцем відчувала в цьому щось недобре. У будинку ще все пахло мамою. Ми ще в сукнях ходили, пошитих і випраних її руками, а він нам уже нову маму знайшов.
Тепер, через роки, я розумію його, а тоді я його просто зненавиділа і наречену його заразом. Що вже ця жінка напридумала про нас, не знаю, але вона зайшла в будинок в обіймах з батьком. Обидва вони були трохи напідпитку, а вона і каже нам:
– Будете мене мамою звати, залишуся.
– Вона нам не мама. Наша мама пішла з життя.
Сестричка заревіла, а я як старша виступила вперед.
– Ні, не будемо! Ти нам не мама. Ти чужа!
– Дивіться, яка балакуча! Ну, тоді я з вами не залишуся.
Вчителька вийшла за двері, а батько хотів було піти за нею, і раптом на порозі завмер, не пішов. Постояв, опустивши голову, потім повернувся, підійшов до нас, обійняв нас, та як заплакав уголос, і ми теж почали ридати разом з ним. Навіть маленька Оленка в своєму ліжечку заплакала.
Ми оплакували нашу маму, а батько – улюблену дружину, але в наших сльозах було більше горя, ніж у батьківських. Сирітські сльози – вони на всьому білому світі однакові, і сирітська туга за рідною матір’ю на всіх мовах одна. Я тоді вперше і востаннє в житті бачила, як батько плаче.
Батько з нами ще прожив два тижні, він на будівництві працював, їхня бригада в інший район їхала. Як бути? Іншої роботи в селі не було. Домовився батько з сусідкою, грошей їй залишив нам на їжу, Оленку відніс до іншої сусідки і поїхав.
Ось ми залишилися самі. Сусідка прийде, зварить щось, піч розпалить і йде. Своїх справ було повно. А ми самі вдома цілими днями: і холодно нам, і голодно, і страшно.
Село почало думати, як нам допомогти. Потрібна була жінка, щоб врятувати сім’ю. Та не яка-небудь, а особлива, здатна прийняти чужих дітей, як своїх. А де таку знайти?
У розмовах дізналися, що в далекій родині нашої односельчанки є молода жінка, яку покинув чоловік через те, що вона виявилася бездітною. Або була у неї дитина, та пішла з життя, а більше дітей Бог не дав їй, толком ніхто не знав.
Все-таки дізналися адресу, написали листа і через цю тітку Марію викликали нам Зіну.
Батько був ще на заробітках, коли Зіна рано вранці прийшла до нас.
Зайшла вона в будинок так тихо, що ми й не почули. Прокинулася я, а в будинку кроки. Ходить, зовсім як мама, хтось, посудом гримить на кухні, а по дому запах! Млинці печуться!
Ми з сестрою тихенько стали в щілинку підглядати. Зіна тихо господарювала: мила посуд, відмивала підлоги. Нарешті, вона по звуках зрозуміла, що ми прокинулися.
– Ну, йдіть вже, білянки, поїмо!
Нам стало дивно, що вона нас білянки назвала. Ми з сестрою і справді світловолосі та блакитноокі – як мама.
Набралися ми хоробрості, вийшли з кімнати.
– Сідайте до столу!
Нас не потрібно було двічі кликати. Ми наїлися млинців і вже відчули довіру до цієї жінки.
– Мене тіткою Зіною звати. Кличте так.
Потім тітка Зіна викупала нас з Вірою, все нам випрала і пішла. Ми на другий день чекаємо: вона прийшла! Будинок перетворився під її руками. Знову стало чисто і охайно, як при мамі. Тижнів три минуло, а батько на будівництві .
Тітка Зіна за нами доглядає, краще й бути не може, а сама, напевно, дуже переживає і не дає нам до неї прив’язатися. Особливо Віра до неї тягнулася. Зрозуміло, їй же три роки всього було тоді. Я ставилася обережно.
Сувора була ця тітка Зіна. Якась не усміхнена. Наша мама була весела, пісні співала, танцювати любила..
– Ось приїде батько, та не прийме мене. Який він хоч у вас?
Я так незграбно стала батька розхвалювати, що мало не все зіпсувала! Кажу:
– Він у нас хороший! Смиренний такий! Нап’є.ься і відразу спати!
– Часто вживає?
– Часто! – відповідає молодша, а я її ногою під столом штовхаю і кажу:
– Та ні, тільки у свята.
Тітка Зіна пішла того вечора заспокоєна, а батько ввечері приїхав. Увійшов до будинку, озирнувся, здивувався:
– Я думав, ви тут бідуєте, а ви як принцеси живете.
Ми йому як могли все розповіли. Батько сів, замислився, а потім і каже:
– Ну що, піду і я подивлюся на нову господиню. Яка вона хоч?
– Красуня, – поспішно сказала Вірочка, – і млинці пече, і казки розповідає.
Вже зараз, згадуючи все це, я завжди посміхаюся. Зіну ніяк, за жодними мірками, красунею не назвеш. Худенька, маленька, бліда якась, вона, звичайно, красунею не була, але що діти в цьому розуміють? А може тільки вони і розуміють, в чому вона – краса людини?
Батько засміявся, одягнувся і пішов до тітки Марії, яка жила неподалік.
На другий день батько привів до нас Зіну сам. Встав вранці раніше, сходив за нею, і Зіна знову так боязко увійшла в будинок, ніби боялася чогось.
Я Вірочці кажу:
– Давай цю мамкою кликати, ця хороша!
І ми з Вірою в один голос як закричимо:
– Мама, мама прийшла!
Батько з Зіною разом за Оленкою сходили. Ось для кого Зіна стала справжньою матір’ю. Пилинки з неї здувала. Олена маму не пам’ятала. Віра забула, а я одна пам’ятаю її все життя, і батько пам’ятає.
Я підслухала одного разу, як батько, дивлячись на фотографію матері, тихо сказав:
– Чому ти так рано пішла? Пішла і всю мою радість з собою забрала.
Недовго я прожила з батьком і мачухою. З четвертого класу по інтернатах, у нас в селищі не було великої школи. Після десятого класу в університет вступила.
Все я прагнула раніше з дому піти, а чому? Зінаїда мене ніколи ні словом, ні ділом не образила, берегла, як рідну, а я все дичавіла. Невдячна я, чи що?
Професію акушерки я собі, напевно, не випадково вибрала. Мені не можна повернутися в часі і врятувати мою маму, але я вбережу іншу…
Спеціально для сайту Stories
