Дощ лив як з відра. Люди, що вийшли з автобуса, не поспішали розбігатися по своїх справах. Скупчилися на зупинці.
Я теж постояла хвилин п’ять, поскаржилася собі: «Ворона! Знову забула парасольку вдома. Хоча… напевно, і вона б сьогодні не врятувала». Далі стояти не було сенсу, дощ не збирався припиняти свою мокру справу. Тільки ще більше посилювався. «Не цукрову, не розтану», — вирішила я і гордо зробила крок уперед прямо під потік, що бадьоро стікав з даху зупинки.
Повз мене бігли, згорбившись, такі ж сміливці, як і я (ніби від дощу можна сховатися, бігаючи. Смішні!) А я гордо крокувала, ігноруючи небесну зливу і численні калюжі під ногами. Проспект виглядав як мокра курка і здавався мені чужим. Як же рідко я гуляю! Перестала помічати, що навколо відбувається.
Виявляється, за ті роки, що я проїжджаю його на машині (сьогодні вона у мене в ремонті), він змінився до невпізнання. Нова школа, гарний торговий центр… вздовж дороги яскраві смужки квітів… зник ринок (замість нього зводять фонтан. Цікаво, де тепер бабусі торгують цибулею та морквою?)
Вирішивши скоротити шлях, я пішла дворами. «Заразом в магазин, що в сусідньому будинку, забіжу», — вирішила я. Вийшовши з магазину, попрямувала додому.
Дорогу мені перегородив маленький собака. Він виляла хвостом і вставав на задні лапки. Мокрий, худенький, по всьому видно – голодний.
– Не бійтеся, вона не вкусить. Добра. А якщо чимось пригостите, подякує, — почула я за спиною.
Я озирнулася. Під липою, ховаючись від дощу, на мокрій картонці сидів старий. Він був непогано одягнений, але на вигляд (борода, неохайне волосся) нагадував безхатька.
– Ваша? – запитала я, кивнувши на собачку.
– Моя.
Я дістала з сумки шматок ковбаси (купила собі 200 г на вечерю) і простягнула собаці. Вона обережно взяла ковбасу, поклала на землю і, дивлячись мені прямо в очі, тричі гавкнула. Потім взяла ковбасу і пішла до господаря. Прийнялася їсти, влаштувавшись поруч на картонці.
– Бачите, вона Вам подякувала, — промовив чоловік під липою.
Я здивовано знизала плечима і пішла додому.
Вдома весь вечір я думала про дивака і його розумну собачку. У мене немає звички давати безхатькам. Я їм не вірю. А цей, загалом, і не просив нічого для себе, лише для свого вихованця.
У дитинстві я завжди мріяла про собаку. Але мій батько був категорично проти, вважав, що собака – агресивна тварина, від якої в будь-яку хвилину можна чекати неадекватної поведінки.
Прикладів цьому безліч. Хоча, втім, і прикладів, протилежних цьому, теж достатньо. Природа не створює собак агресивними, злими. Жорстоке поводження, зрада, неправильне виховання стають причиною озлобленості та недовіри.
Наступного ранку тією ж дорогою я вирушила на роботу (до автобусної зупинки). Чоловік із собачкою знову були там. Мабуть, згадавши мою щедрість, собака знову підбігла до мене.
Крім пачки печива у мене нічого не було. Половину я відсипала собаці. Вона, знову подякувавши, почала хрумтіти печивом.
– Вона у Вас всеїдна, молодець, – звернулася я до господаря, – як її звати? – кивнула я в бік собаки.
– Альма.
Моя машина була в ремонті вже тиждень. Кожен день мені доводилося ходити тією дорогою, де мешкали старий з Альмою. І щоразу я спеціально брала з дому щось смачненьке для вдячної красуні.
Якось, розговорившись із продавчинею магазину, я запитала про того бідного старого, який сидить біля магазину, нічого для себе не просячи.
– Це Матвійович. Він не жебрак. Він тут вже давно. У старого немає рідних. Кажуть, що чорні ріелтори відібрали у нього квартиру. Живе в занедбаному гаражі. Отримує пенсію.
А біля магазину «притулився», бо допомагає нам. Господиня дозволила. Раніше ми його проганяли. Думали, що з’явився черговий жебрак. А він прийшов до нас з добром, з допомогою. Коли перебере картоплю, іншим разом підмете двір, винесе сміття. Допомагає.
Знаєте, будь-якій людині потрібне спілкування. Одному важко. З власного досвіду знаю, два роки як поховала чоловіка.
Бачу, наша Альма вас облюбувала. Вона така – не до кожного підійде. Горда. А добрих людей за версту відчуває.
– Так, мила собачка.
– Це зараз вона мила. Матвійович її на смітнику знайшов. Прямо з сміттєвого бака витягнув. Хтось знущався над нею і викинув. Вся була обпечена. У неї не було шансів вижити. А старий її виходив. Тепер приємно дивитися, якою вона стала. Ось так. Доброта і любов творять дива – можуть врятувати навіть найбезнадійнішого.
Під враженням від розповіді я перебувала решту дня. «Живе в гаражі. В гаражі… Не запитала, дурна, як довго він там живе. Як вони будуть зимувати в цьому гаражі? Де старий миється?» — купа питань крутилася в моїй голові, а відповідей «0».
— Алло? — відповіла я на дзвінок.
– Анжеліка Вікторівна! Пам’ятаєте, на зборах йшлося про посилення охорони кооперативу? Ось що я думаю: чи не поставити нам, крім замків і парканів, ще й сторожа. Жива охорона буде надійнішою. Будиночок Зінченків давно стоїть порожній.
Адже він прямо біля воріт. Дуже зручно. Я розмовляла з Ольгою Георгієвною. Сама вона вже не в силах їздити на город. Діти живуть у Києві. Їм це не потрібно. А продати його вона вже давно не може. Дозволила там поселити сторожа, якщо ми надумаємо. Ну, що скажете? Давайте подамо оголошення?
– Почекайте з подачею. У мене є на прикметі одна людина. І навіть з собакою. Я Вам, Тонечка, передзвоню.
Ось кажуть, що чудес не буває. А чи не диво це?! Я переживаю за Альму з Матвійовичем, не знаю, як допомогти хорошій людині. А тут раз! І рішення само собою намалювалося! Може, дійсно думки матеріальні?
Сама собі дивуюся останнім часом. Раніше б, напевно, пройшла повз і не озирнулася. Хто він мені, цей Матвійович? А тут і покійного батька згадала, і маму, і сусіда Веніаміна Єгоровича — ветерана, якого всім будинком ховали, оскільки він був самотній. Ні!
Доживати своє життя людина повинна в теплі й затишку. Однозначно! І неодмінно хтось повинен піклуватися про старих.
«Запропоную завтра Матвійовичу охороняти наші дачі. Там і будиночок теплий, і лазня, і дров повний сарай», — вирішила я.
Костянтин Матвійович прийняв мою пропозицію. Навіть зрадів. Сказано – зроблено. Ось заберу машину з ремонту і відвезу їх з Альмою на нове місце проживання.
Минуло, три дні. На четвертий день я не знайшла Матвійовича на звичному місці. Там метушилася, бігала й жалісно скиглила Альма.
Продавчиня сказала, що господар сьогодні не з’являвся. Я, хвилюючись, пішла на роботу. Повертаючись увечері, я знову побачила Альму. Вона, згорнувшись клубочком, лежала під липою. Біля неї лежали недоторкані сосиски, куряча ніжка, шматок булочки (мабуть, не тільки я її підгодовувала). Я забрала собачку додому.
Ні наступного дня, ні через два Матвійович так і не з’явився. Через тиждень я зайшла в магазин. Продавчиня розповіла, що хлопчаки знайшли дідуся за гаражами (вони гралися, стрибали по дахах гаражів). Інсульт. Господиня магазину поховала старого за власний кошт.
– Шкода, що Альма зникла, — з гіркотою сказала вона.
– Не зникла. Вона живе у мене. Вибачте, що не сказала вам відразу.
Ось так у п’ятдесят років я обзавелася довгоочікуваною собакою. Приїдуть онуки — ось буде радості!
Перший тиждень Альма тужила. Зовсім не їла. Тільки пила воду.
Думала, втрачу її (виявляється, вони так само, як люди, все відчувають і переживають). А потім нічого. Призвичаїлася.
Життя в квартирі було для неї чимось особливим. Вона довго не могла звикнути до того, що вулиця за дверима, і щоб побігати по траві, треба довго спускатися сходами (до ліфта вона так і не звикла). Не вірила, що її миска ніколи не спорожніє. Скиглила, переживала, коли бачила, що їжа закінчується.
Але найнезрозуміліше для мене — це те, що, вийшовши на прогулянку, вона в першу чергу йде постояти під липою. Довго стоїть нерухомо. Вона все пам’ятає?
Іноді мені здається, що її очі в цей момент наповнюються сльозами. А може, це я дивлюся на неї крізь призму своїх сльозливих очей?
Спеціально для сайту Stories
