А ви знаєте, як це: бути сім’єю, що живе на орендованій квартирі? Постійно внутрішньо сидіти на валізах, якщо щось трапиться. То господарям раптом знадобиться житлоплоща, то вони прийдуть і “попросять” з’їхати через два тижні, бо синочка вигнали з інституту, а жити з батьками він не хоче.
Або сусіди почнуть поводитися як печерні люди, що й самим не захочеться залишатися в чужій квартирі на пташиних правах. Це не кажучи вже про постійне зростання орендної плати. Бачить бог, звичайні пари, які мають своє гніздечко, навіть не підозрюють, у якому раю вони живуть.
Звісно, побутові справи всіх боляче б’ють, таке життя, але коли ти сім років банально не можеш завести дитину, щоб не виховувати її незрозуміло на яких умовах – ось це проблема. Ми б жили навіть із батьками. Моїми або чоловіка, але що поробиш, якщо їхні квартири теж не гумові.
Ми уже давним-давно не студенти, хоча одружилися, коли самим ще потрібно було ходити на пари. Ранній шлюб, думали ми. Зате з майбутніми дітьми порозуміємося. Молоді батьки, на одній хвилі з дітьми. Ага, як би не так. Я вже перестаю розуміти сучасну молодь і їхні життєві цінності.
А що буде далі, коли наші діти, якщо вони взагалі колись будуть, виростуть і почнуть виносити нам із чоловіком мозок, коли в них настане “складний період”? Кошмар! Сценарії життя людей часом дуже сумні. І попри те, що ми обидва працюємо і підтримуємо один одного, грошей на квартиру не відклали.
Заощаджуємо, не гуляємо по ресторанах, та й на відпочинку я була вже не пам’ятаю, в якому році. І все одно грошей не вистачає, а тут ще ситуація така склалася, що в батька чоловіка серйозні проблеми з серцем. Хоч для його віку ще зарано. Доводиться допомагати.
Хоч чоловік робить це виключно зі своєї кишені, якнайкраще на нашу ситуацію це, звісно, не впливає. І ось, здавалося б, нарешті й на нашій вулиці настало свято, з’явилися хороші новини: моя мама раптово отримала дуже непогану суму, і, якщо докласти наші кошти, можна було б купити житло.
Так ні, і тут засідка. Спершу я дуже зраділа, і ми з чоловіком навіть подумували про пошук нормального ріелтора, але потім, подивившись правді в очі, взялися за пошуки самі. Спершу, звісно, були найкращі варіанти, але там господарі не хотіли йти нам назустріч: ні про яку знижку не могло бути й мови.
Ба більше, вони постійно скаржилися на стрибки валюти, тож навіть натякали на те, що їхня ціна занадто низька. Може, це ми краще доплатимо? Потім пішли варіанти… Які залишилися. Було щось середнє, а траплявся і відвертий треш. Проте ми терпляче витрачали на ці пропозиції сили і час.
Іноді навіть жертвуючи нормальним сном. Виходило навіть якось іронічно: не жити у квартирі, яку ти знімаєш, заради того щоб знайти щось інше, але мету було намічено і відхилятися від курсу не можна. Іншого шансу в нас не було, а потім чоловік пішов до батьків і прийшов дуже серйозним.
Кілька годин він посидів, щось почитав в Інтернеті і запросив мене на серйозну розмову. Виявилося, що його батькові стало гірше. Він і раніше про це здогадувався, але тільки гнав темні думки з голови, а того дня, поговоривши з мамою, він зрозумів, що на ті гроші треба операцію робити батьку.
Не гарантовано, але це могло б йому допомогти і поставити на ноги. А скільки аргументів він наводив мені на свій захист! І те, що ми молоді, і в нас ще все життя попереду. І те, що ситуація з його татом дуже серйозна, тож справа не потребує жодних зволікань. Зрештою, це лише гроші.
Життя людини завжди буде важливішим за якісь папірці. І багато іншого. У якийсь момент я навіть задумалася, а може, справді. Зробити добру справу, дивись, карма повернеться до нас бумерангом і підкине що-небудь ще. Але такий настрій у мене був зовсім недовго. По-перше, це гроші моєї мами.
І вона навіть ще нам їх не дала, щоб ми могли так фривольно ними розпоряджатися. А по-друге, говорячи про життя, хіба ми не витрачаємо життя без своєї особистої квартири? Хіба я не витрачаю його зараз даремно, втрачаючи перспективи і, найголовніше, час?
Розумію, ситуація зі свекром страшна. Але як же я можу йому допомогти, розплачуючись маминими грошима?! Ось після цього чоловік остаточно прийняв для себе рішення, що я не права і навіть більше того – егоїстка, яких світ не бачив. Якщо вже ми одружені, його родичі – це і мої родичі тепер теж.
А своєму батькові я б грошей не пошкодувала. Ми розмовляємо, звісно, але більше крізь зуби. Навіть якось дивно. Якщо так піде й далі, не знаю, навіщо нам узагалі буде потрібна спільне житло. Я хочу жити з коханою людиною, а не зі співмешканцем, який мене ненавидить.
Мама, почувши мою історію, відмовилася давати нам гроші напряму. Тільки в день укладення договору, щоб стояли всі підписи і була гарантія того, що вони підуть саме на купівлю нерухомості. І я її прекрасно розумію. Адже це було її рішення нам допомогти. Нам, а не своєму свату, хоч би як важко не було.
На чиєму боці справедливість? Бо люди кажуть різне. Хто ближче до чоловіка – стає на його бік. Хто до мене – на мій. А я не можу зрозуміти, в чому не права, якщо просто хочу звичайного, людського щастя? Життя людей часом таке непередбачуване…
