Катерина рідко навідувалася до рідного села. З тих пір, як покинула його після школи, можна на пальцях перерахувати, скільки разів вона там бувала. І, здавалося б, від міста недалеко, але постійно знаходилися причини.
Останні рази приїжджала на похорон батьків, потім ще на ювілей до молодшої сестрички, яка залишилася в батьківському домі.
Спілкування з нею по телефону розбурхувало душу Катерині, залишившись одна, вона часто згадувала юні роки.
Вирішила влітку відвідати рідні краї – діти з онуками роз’їхалися шукати кращого життя, а їй – самотній пенсіонерці, хотілося хоч недовго пожити в рідному домі, подихати повітрям дитинства, пройтися по м’якій траві босоніж…
Давно кликала молодша сестричка – Надя погостювати, розвіятися. Якраз настав час ягід, а там і гриби підуть! Буде, що взимку гостям на стіл виставити, та й самій поласувати, згадуючи рідні місця.
Не поспішаючи йшла Катерина вулицею – в одній руці валіза, через іншу перекинутий плащ-дощовик. Вітаються з нею, і вона вітається, хоча нікого не впізнає, та й її, схоже, теж не пам’ятають, але – людину приїжджу без уваги залишити не можна, так вже ведеться в цих краях.
– Катюхо! Це ти? – окликнули її біля входу в магазин.
Катерина поставила на землю валізу і пильно вдивлялася в обличчя жінки, яка її окликнула:
– Марія. Коваленко. – Радісно посміхнулася вона, впізнавши подругу дитинства.
– А я дивлюся – ти, чи не ти? – без угаву базікала Марія. – Я тебе відразу впізнала, ще на початку вулиці помітила! Надовго до нас?
– Як вийде. – Катерина невизначено знизала плечима.
– А у нас новини…! – радісно базікала Марія. – Забігай – поговоримо!
– Та тебе не переслухати! – махнула рукою Катерина, заражаючись веселощами подружки.
З магазину вийшов літній чоловік, несучи в руках невеликий пакет, і, проходячи повз, злегка вклонився обом одразу. Катерина відповіла кивком голови і посмішкою. «Штани і сорочка чистенькі, випрані, але непрасовані, – визначила вона досвідченим жіночим поглядом. – Борода, вуса і шевелюра абсолютно сиві, але акуратно підстрижені. З усього – сільський інтелігент, початкового ступеня недоглянутості. Значить, самотнім став недавно».
– Хто це? – запитала вона Марію, коли той відійшов.
– Це Василь, ветеринаром у нас працював. – Махнула та рукою. – Хороший чоловік був, а як на пенсію вийшов – ніби розуму позбувся. Навіть дружина його кинула, поїхала в місто. А він живе з кішками, всю пенсію на них витрачає. Бездомних зібрав, хворих та калік. Лікує, навіть, кажуть, оперує!
Наступного разу вона зустріла Василя через тиждень, коли зайшла в той самий магазин прикупити цукор для варення.
П’ятикілограмовий мішок з ручками здався їй несподівано важким, і вона поставила його на лавку, думаючи дати відпочинок рукам.
– Я допоможу вам. – Почула вона тихий голос і, обернувшись, побачила Василя. – Нам по дорозі. Ви понесете мій пакет з підгузками, а я ваш цукор.
– Підгузки? – здивувалася Катерина. – Вам-то вони навіщо?
– Це не мені, – трохи збентежено вимовив той. – Це Кузьці, моєму коту, він у мене ходити не може, тільки повзає. Уявляєте, як йому незручно при його вродженій гордості, бути забрудненим? Ось і доводиться…
– Оце так! – здивувалася Катерина. – І багато у вас таких?
– Ні, тільки Кузьма. – Тим же тихим голосом розповідав Василь. – Є ще двоє трилапих, один без ока, і один без хвоста. Не смійтеся! Відсутність хвоста для кішок така ж трагедія, як і відсутність лапи! Він у них для рівноваги, ну і для краси, звичайно!
– Це вони вам розповіли? – весело сміялася Катерина.
– Можна і так сказати. – Василь насупився, сприйнявши сміх Катерини за знущання.
– Вибачте, Василю. – Катерина зрозуміла причину зміни його настрою. – Але ви так впевнено говорите про їхні почуття, ніби дізналися це з перших вуст. До речі, можете називати мене Катериною.
– Так, так! – гаряче заговорив Василь. – Ви навіть не уявляєте, Катю, як багато вони можуть розповісти про себе! А всі їхні почуття просто написані на мордочках: і радість, і образа, і злість, навіть любов!
– Але чому саме кішки? Адже ви, будучи ветеринаром, спілкувалися з різними тваринами. Невже немає розумніших, корисніших?
– Ні. – Похитав головою Василь. Подумав і повторив впевнено: – Ні! І ще – вони кращі за людей.
– Можна, я відвідаю ваших підопічних? – посміхнулася Катерина.
– Ми будемо на вас чекати. – Василь від надлишку почуттів навіть приклав руку до серця.
Цього ж вечора Катерина, наповнивши літрову банку свіжим варенням з малини, вирушила в гості. Сестра Надя насильно всунула їй ватрушки з сиром свіжої випічки:
– Василь любить мої ватрушки, завжди каже, що смачнішого – нічого не куштував!
– А він бував тут?
– Та він у кожному дворі – бажаний гість! Хряка холостити, худобу щепити – лікувати, нікому не відмовляє. Хоч і посміюються над ним за спиною люди, через кішок, але поважають!
Будинок Василя на тій же вулиці – в кінці. Міцний будинок. Город насаджений, але не доглянутий – видно, що господареві він особливо і не потрібен – неабияк заріс травою.
У Катерини навіть руки зачесалися, дивлячись на таке упущення! Але двір в порядку – сараї міцні, але худоби, крім десятка курочок, не спостерігається.
Сарай із запасом дров, зими на дві вистачить. Легкова машина у дворі вкрита пилом – не часто господар нею користується.
На ґанку – в променях вечірнього літнього сонця грілися пухнасті вихованці Василя. Три чи чотири? Побачивши гостю, один з них шмигнув в будинок, інші дивилися на Катерину оцінювально.
Вона в нерішучості зупинилася, але двері будинку відчинилися і на ґанок, посміхаючись, вийшов Василь:
– Я вже думав, не прийдете сьогодні, а тут Ксюша забігла, пищить – мовляв, гості у нас, зустрічай, господар! – з-під ніг Василя поглядала на Катерину лукавим поглядом щойно згадана кішка. – Проходьте, проходьте. Зараз будемо чай пити…
Василь із задоволенням пригощався ватрушками з сиром, просив подякувати Наді за улюблене частування. Нахвалював свіже варення. Сам пригощав гостю магазинною халвою і печивом.
За чаюванням спостерігали півтора десятка котів і кішок, розташувавшись на полицях, влаштованих ярусами вздовж стін. На подив Катерини – кошенят не було. Здивувала і відсутність запаху, який вона очікувала відчути і готувалася до цього.
– Я їх усіх насамперед стерилізую, – пояснив Василь, – тому у них пропадає бажання мітити в будинку, та й на вулиці теж. Знову ж таки, потомство їх не цікавить. Слава Богу, люди в селі зрозуміли, що так краще – несуть своїх до мене на стерилізацію.
У невідкладних справах всі бігають на вулицю, за розкладом навіть взимку. Відкриваю двері – вони несуться назовні бігом. Через п’ять хвилин запускаю! Кузьма ось тільки… – Він підняв з підлоги сіренького котв в спритно надітому підгузку.
Кузя дивився на світ ласкавими зеленими очима.
Катерина обережно перехопила покаліченого кота і відчула, як він довірливо притиснувся до неї.
– Всі тут, чи ще хтось є? – поцікавилася вона.
– Даринка – мисливиця ще не повернулася. – Оглянувши підопічних, зауважив Василь.
– Давно у тебе їх стільки? – поцікавилася Катерина, непомітно навіть для себе, перейшовши на «ти».
– Третій рік.
– Як же ти зважився?
– Випадок. – Василь замислився, згадуючи. – Адже раніше я на них особливої уваги не звертав. Жив у мене Кузьма– цей самий, мишей ловив, спав біля печі. А одного разу взимку – не повернувся. Мороз був під двадцять. Думав – заночував у когось на горищі, біля теплої труби, вранці прийде.
Знайшов його під тином, коли світало, з перебитим хребтом. Якась сволота його по спині… Але він повз, як міг. Замерз би він, точно замерз! Але його обліпили бездомні кішки, яких в окрузі багато було.
Самі тремтять від холоду, але його гріють! Ось тоді мені стало ясно, що кішки – вони кращі за людей. Всіх зібрав, вилікував, нікому не дав бідувати. Так і живемо. – Василь ласкаво поглядав на своїх вихованців, а ті, вловивши його погляд, щасливо мружилися у відповідь.
– А те, що про дружину кажуть – брешуть. Не через них ми розлучилися – життя у нас і без того не було…
У прочинені, з нагоди вечірньої прохолоди, двері безшумно прослизнула кішка з мишею в зубах. Побачивши незнайому людину, в нерішучості завмерла, але оцінивши обстановку, пройшла до Катерини і опустила здобич біля її ніг.
– Ось і Даринка, наша мисливиця. – Погладив її по голові Василь. – Щовечора Кузьці ласощі приносить, але сьогодні – все найкраще гості…
Вночі Катерина майже не заплющила очей, переверталася з боку на бік, згадувала Василя, його тихий голос, добру посмішку і його вихованців.
Вранці, після того, як закінчили з ранковими турботами, вона пов’язала фартух, начисто вимила руки і, витираючи їх рушником, повернулася до Наді:
– Ну, сестричко, розкажи мені секрет твоїх знаменитих ватрушок з сиром…
Спеціально для сайту Stories
