Моя мама не бажає йти нашій родині назустріч, хоча більш слушну ситуацію, коли це можна було б зробити, важко собі уявити. Вона літня жінка, яка багато пожила і багато побачила. Здавалося б, чого ще хотіти? Але ні, амбіції і тут дають про себе знати. Мені 47 років, розлучена.
Моя донька вчиться, а я працюю. Начебто нічого такого специфічного, але час іде, і все потроху змінюється. Ось так у нас із донькою і почалися важкі дні. Я більше не могла нею командувати, бо вона вже стала дорослою, а вона не могла приводити до себе подруг і друзів – не діти вже, самі розумієте.
Ми з нею все обговорили і дійшли висновку, що треба це питання вирішувати. Я не хочу сваритися з єдиною дитиною, та й вона від цього не в захваті, але побутові умови і рутина дають про себе знати. Я це прекрасно засвоїла ще відтоді, як жила в шлюбі.
Повірте, скромний метраж квартири зробить вас нещасними, як би ви це не заперечували. Навіть у звірів у зоопарку є свої стандарти особистого простору. Розговорившись, донька розповіла мені, що в неї є хлопець, у якого схожі проблеми. У тому сенсі, що він поки теж не з’їхав від батьків.
Він працює, тож може навіть дозволити собі зняти квартиру, де б їм удвох було добре. Але на їжі та всьому іншому доведеться економити, адже донька поки ще тільки здобуває вищу освіту. Я позитивно прийняла її прагнення. Адже, дійсно, у них починається доросле життя.
Це такий надихаючий період. Та й хлопець – молодець, якщо готовий віддавати всю зарплату за них двох. Я вважаю це похвальним прагненням. Адже в мене є доступ до Інтернету, і я в курсі, чим зараз дихає молодь. Іноді такі історії трапляються, що просто мама дорога.
Ось тоді-то я і вирішила, що саме час мені звернутися до мами. Вона пенсіонерка, людина літня. З кожним днем дедалі більше потребує уваги. Було б дуже своєчасно, якби я переїхала жити до неї. Удвох і дні коротати веселіше. І ніякої тобі самотності, як у більшості людей похилого віку.
Але вона вважала інакше. Вислухавши всі мої аргументи, відмовила. Вона вдова, вже 20 років як не в шлюбі, але кілька років тому познайомилася з чоловіком свого віку. Він молодець, майстер на всі руки і любить онуку.
Я вважаю його старим шахраєм. Бачте, він із мамою жити ні в яку не хоче. Приїжджає кілька разів на місяць, а потім назад повертається. Каже, не може довго без онуки перебувати, та й донька його ображається, якщо його немає в домі. Тож у них із мамою якийсь шкільний роман.
І це на тлі того, що моя донька знайшла собі хлопця, який, навпаки, готовий із головою зануритися в сімейне життя. Якщо мама йде на принцип, то і я буду. Знаєте, вона з тих людей, які можуть зіпсувати всім настрій просто так. Щоб щось довести самим собі. Чи просто заради розваги, я не знаю.
У трамваї вона стоятиме над школярем, щоб той поступився їй місцем, хоча навколо повно вільних крісел, або в аптеці причепиться до продавчині, використовуючи будь-який привід. Тож спадково я теж схильна до такого виду поведінки, але можу себе стримувати і якщо треба за себе постояти…
Доводиться діяти. Так я і вчинила. Адже мама живе у квартирі, в якій я прописана в тому числі, а отже, можу робити там усе, що вважатиму за потрібне. Наприклад, переїхати туди. Що я, власне, і зробила. Вийшло досить оперативно. У мене небагато речей, я найчастіше на роботі або сплю.
Взяла з собою багато продуктів, забила ними холодильник. Є диван, у шафі багато місця. А що ще потрібно жінці в моєму віці? Тепер мама зі мною не розмовляє. І я розумію чому, але жертвую нашими стосунками заради майбутнього її ж онуки. Хіба це так складно?
Адже ми всі живемо заради дітей і онуків, заради розвитку і продовження роду. До того ж я не надто сильно заважаю їй жити. Приходжу тільки переночувати. Я ж теж людина, а не монстр якийсь. До речі кажучи, “майстер на всі руки” й улюблений дідусь більше не приходить.
Сказав, у нього багато справ і немає часу відвідувати маму. Уявляєте, які зараз завантажені пенсіонери, що в них навіть немає часу, щоб підтримати стосунки. А які стосунки будуть в мене з мамою, я не знаю. Час покаже….
