Я якраз у своєму кабінеті прибирала, як почула за вікном крик. Та не просто крик, а такий, знаєте, молодий, злий, на найвищій ноті відчаю.
Немов струна лопнула. Моє старе серце так і защеміло. Дивлюся у вікно – а це біля хвіртки Клавдії Микитівни, нашої баби Клави, стоїть її дочка, міська, Іринка. У своїй тоненькій курточці, а обличчя перекошене від гніву.
– Та як ти могла?! – кричала вона, і голос її зривався. – Я на двох роботах ґарую, щоб тобі сюди сумки возити, ліки купувати! Годую, а ти?! Останню пенсію, до копійки, комусь в трубу спустила! Чужій людині!
На ґанку, скорчившись, стояла баба Клава. Маленька, сухорлява, в старій вицвілій хустці. Вона не плакала, ні. Вона просто дивилася на дочку, і в її очах, колись синіх, як літнє небо, плескалася така розгубленість і такий вселенський біль, що у мене самої перехопило подих.
Вона мовчала, тільки руки її, вузлуваті, робочі, теребили краєчок старенького фартуха. Ніби шукали порятунку.
Не витримала я, накинула плащ, сунула в кишеню пляшечку з корвалолом і пішла по бруду до них. Душа-то не камінь, як тут всидиш.
Ірина, побачивши мене, ще більше розпалилася.
– Валентина Семенівна, ви подивіться! Це ж немислимо! Віддала всі гроші! А на питання «кому?» – мовчить, як води в рот набрала! Їй же шахраї дзвонили, я впевнена! Що мені з нею робити?
У місто забирати, в чотири стіни садити, щоб дурниць не робила?
Дивлюся на бабу Клаву, а вона ніби ще нижчою стала, втиснулася в старі розсохлі двері. І така в її позі була безвихідь, таке тихе горе, яке буває тільки у найбеззахисніших.
– Почекай, Ірино, не кричи, – кажу я їй тихо. – Хіба так з рідними розмовляють? Зайдемо в будинок, чаю вип’ємо, все і обговоримо.
У хаті у баби Клави пахло чебрецем і старим деревом. Чисто, прибрано. На вікні розрісся алое, на стіні годинник розмірено відраховує час, якого, здавалося, у господині залишилося зовсім небагато. Але Ірина і тут не вгамовувалася, ходила з кута в кут, як тигриця в клітці.
– Яка розмова, Семенівна?! Вона ж з розуму з’їхала! Я знайшла на комоді квитанцію про переказ. Вся сума – на чуже ім’я! А вона сидить і мовчить!
Я присіла поруч з бабою Клавою, взяла її холодну, як крижинка, руку.
– Микитівна, – кажу тихо, – люба, що сталося? Ти хоч мені скажи, що за біда трапилася? Може, допомогти чимось?
Вона підняла на мене очі, повні такої невиплаканої туги, і прошепотіла одними губами:
– Треба було, Семенівна… Треба…, – і знову замовкла, стиснула губи, ніби запечатала свою таємницю.
Після цього Ірина з нею і зовсім перестала розмовляти. Ходила по дому тінню, зла, ображена. А баба Клава зовсім знітилася.
Перестала виходити на ґанок, сиділа цілими днями біля вікна, дивлячись на мокрі гілки старої яблуні. І все частіше я помічала, як вона дістає з серванту стару, пожовклу фотографію, ставить перед собою і довго-довго щось їй шепоче. А по щоках її тихо котяться сльози.
Через пару днів Ірина прибігла до мене, вже не зла, а перелякана.
– Семенівна, все, я більше не можу. Вона з фотографією розмовляє. Сяде і шепоче, шепоче… Я вже в місто дзвонила, в пансіонат. Завтра приїду, буду речі її збирати. Це не життя, це мука для нас обох.
Подивилася я на неї, а в мене серце кров’ю обливається. Заплуталася дівчинка. Хоче як краще, а робить тільки болючіше.
– Не поспішай ти, Ірино. Пансіонат не втече. Дай мені з нею поговорити. Наодинці.
Увечері, коли вже стемніло, я прийшла до Микитівни. Принесла термос з її улюбленим чаєм, пиріжки з картоплею.
Сівши з нею за стіл, ми слухали цокіт годинника і виття вітру за вікном. Вона сама дістала ту фотографію, на якій стоять дві молоденькі дівчинки.
І вона заговорила. Її голос був тихий, тремтливий, як старий дзвіночок.
– Це я… А це моя подружка, Вірочка… Ми з нею, Семенівно, були як сестри. Однією хлібиною ділилися, одні секрети знали. Душа в душу жили. А потім… потім я страшне зробила. Я її зрадила.
Вона замовкла, провела пальцем по обличчю на фото.
– Нам по сімнадцять було. У клубі танці… І приїхав до нас агроном молодий, міський. Гарний, кучерявий. Ми обидві в нього закохалися. А він… він мою Віру помітив. На танець запрошував, проводжав додому.
А я дивилася, і серце моє чорною заздрістю обливалося. І ось одного разу, на святі, коли народу в клубі було повно, я… я дівчатам на вухо прошепотіла. Кажучи гидоту про Віру, вигадала все, очорнила її.
А село, сама знаєш, як солома суха – від однієї іскри спалахне. Пішла чутка гуляти…
Сльоза скотилася по її зморшкуватій щоці.
– І агроном той від неї відвернувся. На танцях, при всіх, пройшов повз, ніби не знає. А вона стояла посеред зали, одна, і всі на неї дивляться і шепочуться.
Я бачила, як вона зблідла, як губу закусила до крові… Розвернулася і вибігла. А я… я стояла, переможниця… тільки перемога ця гіркім полином у роті була.
А через місяць їхня сім’ю переїхала до Запоріжжя. А я так і не знайшла в собі сил підійти і сказати «пробач». І ось п’ятдесят років, Семенівно, я з цим живу. З її сльозами, з її ганьбою. Кожної ночі мені той клуб сниться.
Вона перевела дух.
– А недавно Іринку попросила в інтернеті її пошукати. Просто ім’я, прізвище… Раптом знайдеться. Іринка знайшла… Не Віру, а її дочку. А на сторінці у тієї написано, що мама рік тому пішла з життя. І фотографія… місце спочину з тимчасовим хрестом.
І дочка пише, що збирає потроху гроші на простий пам’ятник, та все ніяк не збере, одна з дітьми микається. І тут мене ніби обпекло.
Ось він, мій час. Попросити вибачення. Не словами, ні. А ділом. Це не гроші, Семенівно. Це моє «пробач», яке я п’ятдесят років в собі носила.
Зібрала я всю пенсію, все до копійки, і відправила тій жінці. На пам’ятник. Моїй Вірочці. Щоб не лежала вона там, під безіменним хрестом… І так мені легко стало, ніби відпустив мене мій гріх…
Вона договорила і подивилася на мене світло-світло. І я бачила в її очах не божевілля, а велике, вистраждане каяття.
Наступного дня приїхала Ірина, рішуча і похмура. Почала мовчки витягати зі старої шафи речі. Я зайшла, серце не на місці. І тут у двері постукали.
Ірина пішла відкривати. На порозі стояв листоноша, дядько Мітя
– Микитівні, лист, – каже. – Розпишіться.
Ірина розписалася, взяла великий щільний конверт. Баба Клава вийшла з кімнати, побачила конверт, і руки її затремтіли.
– Відкрий, Ірино, – попросила вона тихо.
Ірина розірвала конверт. Всередині була велика, кольорова фотографія і коротка записка. Вона мовчки простягнула фотографію бабусі.
Там було фото. Нове, кольорове. Скромна, доглянута могилка, а за нею – чисте блакитне небо. На простому сірому камені було вибито: “Божко Віра Іванівна. Пам’ятаємо. Любимо”. А під фотографією кілька слів: “Дякую Вам, Клавдія Микитівна. Від мене і від мами. Вона б дуже раділа. Ольга”.
Ірина застигла. Вона переводила погляд з фото на квитанцію, що так і лежала на комоді, з ім’ям одержувача – «Ольга Божко». І всі шматочки цієї незрозумілої історії склалися в її голові в одну ясну, пронизливу картину.
Ірина опустилася на коліна. Вона дивилася на матір, яка стояла в дверях і мовчала. І раптом плечі Ірини затремтіли. Вона сховала обличчя в її старому халаті і заридала. Не зло, не істерично, а так гірко і сором’язливо, як плачуть діти, які усвідомили свою провину.
А баба Клава… вона не сказала ні слова. Вона просто поклала свою суху руку на схилену голову доньки і почала гладити її по волоссю. І в цій тиші, порушуваній тільки цоканням годинника і плачем дівчини, було більше любові і прощення, ніж у найгучніших словах.
…Знаєте, з того дня все змінилося в їхньому домі. Ірина ні в який пансіонат її не віддала. Навпаки, стала частіше приїжджати, і не з докорами, а з теплом.
Вони довго сиділи вечорами, пили чай, і баба Клава розповідала їй про свою молодість. І Ірина слухала, і в її очах більше не було осуду. Була любов.
Спеціально для сайту Stories
