Андрій поспішав. Але це звичайна справа. Він вічно кудись поспішав, вічно спізнювався, вічно обіцяв собі почати планувати час нормально. Але сьогодні особливо не можна було спізнитися – Олена чекала в ресторані, і вона ненавиділа чекати.
Зупинка. Автобус ось-ось мав під’їхати.
Андрій дістав телефон, глянув на час і скривився. Ще п’ять хвилин запізнення. Олена точно буде незадоволена. Знову ці її погляди, мовляв, я для тебе не важлива.
– Ви чого там застрягли? Проходьте! – роздратовано кинув хтось ззаду.
Андрій обернувся. Черга на зупинці скупчилася пристойна, люди обходили щось стороною, хтось морщився з огидою, хтось просто відвертався.
Він зробив крок вперед і завмер.
На асфальті, прямо біля лавки, лежала собака. Велика, руда, вся в грудках брудної шерсті. Ребра стирчали так, що страшно дивитися. Очі закриті. Дихає? Начебто так. Ледь-ледь.
А під нею – маленька темна грудочка. Цуценя. Крихітне. Собака закривала його собою, ніби ковдрою. Останні сили витрачала на те, щоб зігріти і врятувати.
– Та пройдіть же! – знову пролунало ззаду. – Чого встав, як пам’ятник?
Андрій не рухався.
Дивився на собаку. На цуценя. На людей, які проходили повз, немов нічого не бачили. Немов на асфальті лежала не жива, вм..аюча від холоду і голоду тварина, а якесь сміття.
Автобус під’їхав. Двері з шипінням відчинилися.
– Ну що, хлопче, їдеш чи ні? – нетерпляче поквапив водій.
Андрій подивився на автобус. Потім на годинник. Потім знову на собаку.
– Ні, – тихо сказав він. – Не їду.
Натовп заштовхався в салон, хтось пробурмотів щось незадоволене. Двері зачинилися. Автобус поїхав.
А Андрій присів навпочіпки поруч із собакою.
– Гей, – покликав він тихо. – Гей, тримайся.
Собака трохи підняла голову. Подивилася на нього жовтими, абсолютно людськими очима. У них була така туга, така безнадія.
Цуценя пискнуло жалібно.
Андрій ковтнув. Дістав телефон, набрав номер Олени.
– Алло? Андрюшо, ти де? Я вже чекаю!
– Олено, я затримаюся. Тут собака. З цуценям. Я не можу просто залишити.
– Що?! – голос Олени став пронизливим. – Ти серйозно? Через якусь дворнягу запізнюєшся? Андрій, я вже меню замовила!
– Я розумію, але…
– Ніяких “але”! Виклич якусь службу і приїжджай негайно! Я не збираюся весь вечір сидіти одна!
Гудки.
Андрій повільно прибрав телефон. Подивився на собаку. На цуценя. Потім підвівся і попрямував до найближчого магазину.
Повернувся через три хвилини з батоном і ковбасою. Собака не ворушилася. Тільки цуценя тихо скиглило, втупившись в її бік.
– Давай, – Андрій простягнув шматок ковбаси. – Їж. Треба їсти.
Собака навіть не подивилася. Занадто слабка була. А може, просто вирішила, що все. Кінець.
– Та їж же! – в голосі Андрія прорізався відчай.
І тут він почув за спиною:
– Давайте я допоможу?
Андрій обернувся.
Поруч стояла дівчина. У простій сірій куртці, з втомленим, але добрим обличчям. У руках у неї була сумка з продуктами.
Вона присіла поруч, обережно погладила собаку по голові.
– Бідолашна. Зовсім хвора. Треба до ветеринара. Терміново.
– Я не знаю, куди везти, – розгублено зізнався Андрій. – Я взагалі ніколи собак не тримав.
– У мене недалеко живе знайома. Ветеринар. Може, допоможе, – дівчина дістала телефон. – Тільки питання – як донести? Вона ж ледве дихає.
Андрій зняв куртку, розстелив на землі.
– Ось так. Обережно перекладемо. Разом.
Працювали мовчки, акуратно. Собака тихо застогнала, коли вони підняли її, але не пручалася. Немов зрозуміла – хочуть допомогти.
Цуценя дівчина дбайливо загорнула у свій шарф.
– Я Дарина, – сказала вона, коли вони рушили в дорогу.
– Андрій.
– А як її назвемо?
Андрій подивився на собаку, яку вони несли на куртці, тримаючись за краї.
– Руда, – просто сказав він. – Нехай буде Руда.
Телефон у кишені знову задзвонив. Олена. Андрій скинув дзвінок.
До квартири Андрія дісталися за двадцять хвилин. Ветеринар приїхала швидко – худенька жінка років п’ятдесяти, з чіпким поглядом професіонала.
Оглянула Руду, поставила крапельницю, зробила укол.
– Виснаження. Зневоднення. Пневмонія, схоже. Ще пару днів – і все. Не вижила б, – констатувала вона, збираючи інструменти. – Пощастило, що знайшли.
– Вона виживе? – запитав Андрій.
– Якщо будете доглядати – так. Але легко не буде. Крапельниці, уколи, годувати потроху. Три-чотири дні критичні.
Коли ветеринар пішла, Андрій опустився на підлогу поруч з Рудою. Собака лежала на старій ковдрі, дихала важко, але рівніше, ніж раніше. Цуценя влаштувалося поруч, уткнувшись носом їй у бік.
– Кави? – запропонувала Дарина з кухні.
– Так. Дякую.
Вона повернулася з двома чашками, сіла поруч.
– Мене дівчина чекає в ресторані, – сумно промовив Андрій. – Точніше, чекала.
– Вона, напевно, в люті, ваша дівчина? – тихо запитала вона.
Андрій посміхнувся.
– Колишня, вже схоже. Вона не зрозуміла. Сказала, що це дурниця. Що я через дворнягу зіпсував вечір. Але я не міг пройти повз. Розумієте? Ось дивлюся на неї і думаю: вона своє малятко рятувала. Сама вм..ала, але його гріла. А люди повз проходили. Ніби нічого не відбувалося.
Дарина кивнула.
– Знаєте, коли я розлучалася, мені теж здавалося, що всі проходять повз. Я вирішувала свої проблеми, а людям було все одно. Кожен сам за себе. І я тоді подумала: невже ми всі такі? Невже ми зовсім черствіємо?
Вони замовкли.
Тиша була дивно затишною. Немов вони знали один одного давно.
Телефон знову задзвонив. Олена. Вдесяте за вечір.
Андрій відповів.
– Ти в своєму розумі?! – негайно вибухнула вона. – Я три години чекаю пояснень! Ти хоч розумієш, як виглядаєш? Через якусь хвору псину весь вечір зірвав!
– Олено.
– І не смій мене перебивати! Я не збираюся терпіти цю нісенітницю! Або ти зараз же приїжджаєш, або ми розлучаємося!
Андрій подивився на Руду. На цуценя. На Дарину, яка тихо сиділа з кухлем у руках і намагалася не чути розмови.
І раптом зрозумів. Зрозумів дуже ясно і чітко.
– Тоді ми розлучаємося, – спокійно сказав він. – Вибач.
Вимкнув телефон.
Дарина підняла на нього очі.
– Ви впевнені?
– Так, – Андрій посміхнувся. – Абсолютно.
Вона посміхнулася у відповідь.
А Руда тихо зітхнула і, здається, заснула трохи спокійніше.
Ніч видалася довгою.
Руда дихала важко, хрипло. То затихала зовсім – і Андрій в паніці прислухався, чи вона жива, то починала тихо, жалібно скиглити. Андрій і Дарина чергували по черзі.
Спочатку він наполягав, що впорається сам, що їй нема чого залишатися. Але Дарина тільки головою похитала:
– Одному важче. Давайте разом.
І залишилася.
О третій ночі Андрій вийшов на кухню, де Дарина гріла молоко для цуценяти. Вона обернулася, побачила його обличчя і відразу зрозуміла.
– Погано?
– Не знаю. Дихає ледве-ледве. Я боюся, що не дотягне до ранку.
Дарина вимкнула плиту, підійшла до нього.
– Знаєте, про що я думаю? – тихо сказала вона. – Що вона вже виграла.
– Як це?
– Ну дивіться. Вона ж могла здатися ще там, на зупинці. Могла просто лягти і по.ерти. Але не здалася. Дитину гріла. Чекала. Вірила, що хтось допоможе. І дочекалася. Дочекалася вас.
Андрій мовчав, дивлячись у підлогу.
– А тепер вона тут. У теплі. Сита. Поруч із малюком. І поруч – ви. Навіть якщо не виживе, вона вже щасливіша, ніж була. Розумієте?
Він підвів на неї очі.
– Звідки ви така взялися?
Даша посміхнулася сумно.
– Просто я знаю, як це – думати, що ти нікому не потрібна. Після розлучення півроку так жила. Робота-дім, дім-робота. Нікому не дзвонила, ніхто не дзвонив. І ось одного разу йду з роботи, бачу – кошеня на дорозі сидить. Маленьке, брудне. Я спочатку пройшла повз. Думаю: не моя справа, хтось підбере. Але потім зупинилася. Повернулася. Взяла його. І знаєте що?
– Що?
– Вперше за півроку відчула себе потрібною. Йому було важливо, що я поруч. Що я його годую. Гладжу. Що я є.
Андрій повільно кивнув.
– Розумію. Ось і я сьогодні. Знаєте, я все життя намагався бути зручним. Для батьків, для начальства, для Олени. Робив те, що від мене чекали. Планував все заздалегідь, щоб не було сюрпризів. І ось живеш-живеш так, а потім бачиш вми..ючу собаку і розумієш: всі ці плани – повна фігня.
Ось вона лежить, останні сили віддає, щоб малюка врятувати, а люди повз проходять. І ти можеш пройти. Можеш встигнути на зустріч, в ресторан, куди завгодно. А можеш зупинитися. І тоді все змінюється.
Вони стояли на кухні, в напівтемряві і в тиші.
– Дякую, що залишилися, – тихо сказав Андрій. – Правда. Без вас я б не впорався.
Дарина торкнулася його руки.
– Немає за що. Мені теж потрібно було сьогодні зупинитися. Зрозуміти, що не всі пройшли повз. Що я не одна.
У кімнаті пискнуло щеня. Вони переглянулися і разом повернулися до Рудої. Собака лежала з відкритими очима. Дивилася на них.
Андрій присів поруч, погладив її по голові.
– Тримайся, чуєш? Ще трішки. Потерпи.
Руда слабо поворухнула хвостом. Цуценя підповзло ближче, ткнуло носом їй у шию.
І Андрій раптом відчув, як щось всередині нього ламається. Роки зручного життя, де все за планом, де немає місця несподіванкам і незручностям. Роки стосунків, де немає місця співчуттю.
Все це зруйнувалося. І на його місці з’явилося щось нове. Справжнє.
Ранок зустрів їх першими променями сонця, що пробивалися крізь щілину в шторах.
Руда спала. Дихала рівно і спокійно. Криза позаду. Вона вижила.
Через тиждень Олена прийшла сама. Подзвонила у двері, стояла на порозі з винуватим обличчям.
– Андрію, я подумала. Може, я тоді погарячкувала? Ну правда, це ж благородно – рятувати тварин. Я просто втомилася, зірвалася. Давай почнемо все спочатку?
Андрій стояв у дверях, за його спиною в квартирі було чутно гавкіт – цуценя гралося з Рудою, яка вже одужала і носилася по кімнатах.
– Знаєш, Олено, – спокійно сказав він. – Я не серджуся. Правда. Просто ми з тобою, ми різні. Занадто різні.
– Через цю дворнягу?! – голос Олени став різким. – Андрій, прокинься! Ми рік були разом! Плани будували!
– Не через собаку. Тоді, коли я подзвонив, ти могла сказати, що приїдеш, розберемося разом. Але ти вибрала ресторан. І це звичайна справа, це твій вибір. Просто не мій.
Олена відкрила рот, закрила. Мовчки розвернулася і пішла.
Андрій закрив двері і повернувся в кімнату.
Дарина сиділа на підлозі, чесала Руду за вухом. Цуценя влаштувалося у неї на колінах і блаженно дрімало.
– Пішла? – запитала вона, не піднімаючи очей.
– Пішла.
– Шкодуєш?
Андрій присів поруч.
– Ні. Дивно, але ні. Знаєш, про що я думаю? Що якби не Руда, я б так і жив. У цьому зручному, правильному житті. Ходив би на роботу, зустрічався з Оленою, планував вихідні. І не розумів би, що це все порожнє.
Руда підняла голову, подивилася на них обох і знову лягла, задоволено зітхнувши. Цуценя пискнуло уві сні.
І вперше за довгий час Андрій відчув – він по-справжньому вдома. Тому що поруч ті, хто важливий.
Дарина торкнулася його руки. І обоє посміхнулися.
Зовні – зима, холод, байдуже місто. Але тут, у цій маленькій квартирі, де напівжива собака знайшла дім, а двоє незнайомих людей знайшли одне одного, – тут була весна. Справжня.
Спеціально для сайту Stories
