– Де ножиці?!Ангеліна! Куди вони знову поділися?! Скільки можна?! Нічого в цьому будинку не знайти, коли треба!
Поліна здригнулася, і жирна синя лінія перекреслила обличчя принцеси, яку вона малювала. Ну ось! Мала бути казкова сукня, а вийшла…
Мить на роздуми і ось вже на альбомному аркуші не обличчя милої принцеси, а синій гоблін. Поліна сердито черкала товстим синім маркером знову і знову, до тих пір, поки папір зовсім не розм’як і не потягнувся за фетровим кінчиком рваними, некрасивими смужками.
– Дірка… – здивовано промовила Поліна, розглядаючи отримане неподобство.
Батьки продовжували щось кричати, сварячись, і Поля сердито відсунула вбік альбом. Вона встала зі свого стільчика і підійшла до ліжечка, що стояло в кутку.
– Прокинувся? А чому не плачеш? Може, вони перестануть сваритися…
Вона простягнула братові палець, і маленький Кирило вхопився за нього. Поворушився трохи, намагаючись підвестися, сердито закашлявся, коли не вийшло, і зморщив смішний кирпатий ніс.
Брата Поліна «отримала в подарунок» на Новий рік. Замість ялинки і красивої коробки під нею. Замість мами, яка метушиться на кухні, готуючи щось смачне і щохвилини кричачи то на неї, Поліну, то на батька:
– Не крутіться під ногами! Поля! Іди в дитячу! Льоня! Горошок купити забули! Швидко в магазин, а то я нічого не встигну! І хліба купи! Господи, чому я повинна все завжди пам’ятати?!
Поліна, незважаючи на сердиту в такі моменти маму і незадоволеного тата, все-таки раділа.
Метушня означала, що скоро свято. Що прийдуть гості і можна буде тихенько тягати цукерки з вазочки, поки мама не помітить і не погрозить пальцем. Але нічого не скаже. Їй буде не до того.
Вона буде бігати туди-сюди з кухні до вітальні, а, коли всі наїдяться і настане час танців, покладе руку на плече батька і попливе в повільному танці, така схожа на тих принцес, яких любить малювати Поля.
Красива мама у Поліни. Дуже красива. І Поля «в неї». Так кажуть бабусі і вихователі в дитячому садку. Спочатку Поліна не могла зрозуміти, чому вони тягнуть це:
«Красиваааа!», з таким невдоволенням.
А тепер знає! Заздрять! Ось!
Так бабуся Ніна сказала. А ще сказала, що Поля «те ще янголятко» і, коли виросте, буде «вся в матір». Поліна відчуває, що це не дуже добре. Але чому – не знає.
Можливо, тому що бабуся Ніна ніколи і нічого не говорить просто так. А якщо вже сказала… Так тому і бути…
Бабуся Ніна мамі Поліни не мама, а свекруха. Таке неприємне слово. Лайливе, напевно. Коли мама вимовляє його, дівчинці хочеться почухати коліно, як завжди буває, коли Поля нервує. А ще чомусь хочеться втекти куди подалі, аби не чути злості в улюбленому голосі.
Бабусю Ніну Поліна трохи не любить. Не завжди, звичайно, але іноді. Наприклад, коли та мамі каже щось неприємне. Мама тоді «сумує» і довго з татом не розмовляє. І вдома стає тихо і трохи страшно.
Ось тоді-то Поліна і розуміє, що краще б батьки сварилися. Тому що, коли вони мовчать, у Полі сверблять обидва коліна, а не одне. І щоки стають червоними, як улюблені яблука.
Вона роздирає їх нігтями, тому що свербіж вгамувати просто неможливо.
Мама тоді схаменулася і почала годувати Поліну таблетками і мазати всякими неприємними мазями, а заразом мирилася з татом. Так що хоч якась користь від дивної алергії Поліни все-таки є.
Після цього бабуся Ніна зазвичай зникає надовго, але знову з’являється, коли настає час якихось свят, на кшталт Нового року, і всі знову терплять одне одного.
Чому мама так не любить бабусю Ніну, дівчинка не знає. На вигляд все добре, коли вони збираються на свята, посміхаючись одне одному. Ось тільки ціну цих посмішок Полінка вже зрозуміла. Це «покерфейс». Поліна добре знає, що це таке. Дід Коля навчив.
– Коли хочеш бути у виграші, не давай нікому зрозуміти, що у тебе на душі коїться. Менше знають – міцніше сплять. А поки вони сплять, ти – раз! І виграла!
У покер Поліна теж вже вміє грати. Поки що погано, звичайно, але щось виходить.
Рахувати вона навчилася набагато раніше, ніж читати. Бабуся Ніна спочатку лаялася, коли заставала їх з дідом за картами, а потім перестала. Сказала, що може бути й непогано, що дівчинка так добре навчилася рахувати і головою міркує.
Тож тепер Поліна, приїжджаючи в гості до бабусі з дідусем, сама тягне коробку з картами, кваплячи діда:
– Що ти копаєшся! Скоро мама приїде! І тоді нам дістанеться!
Мама про успіхи Поліни поки не знає. І це добре. Буде нервувати, а їй це ні до чого. Вона ж Кирила годує.
Точніше, годувала. Зачиняла двері в свою кімнату і забороняла Поліні входити. А тиждень тому Кирилу поставили нове ліжечко і тепер він спить у дитячій, разом з Поліною. Мама втомилася і «втратила молоко», тому що «всі, кому не лінь, робили їй нерви».
І тому, годує тепер братика з пляшечки вдень, а тато, незадоволено бурчачи, робить це вночі.
Брата Поліна, напевно, любить… Їй всі навколо твердять, що вона повинна його любити, і Поліна намагається. Правда, мамі її старання не дуже подобаються.
– Поля! Відійди від нього! Він і так всю ніч мені спати не давав!
Чуючи таке, Поліна ображалася і йшла з батьківської спальні, де стояла колиска Кирила. Якщо мама лається, то нічого хорошого не чекай. Розлютиться і кричатиме, вже не боячись розбудити Кирила.
А Поліна страшенно не любить, коли хтось, а тим більше мама, кричить. Спочатку Поліна лякалася і закривала очі, а то й сама починала плакати. А тепер вже звикла і з цікавістю спостерігає, як змінюється гарне обличчя мами, коли та починає лаятися.
Ось куточки губ у неї поповзли вниз, очі немов стали більшими, а лоб зморщився. І вже перед Поліною не мама, а страшна чаклунка з казки. Та сама, що всіх не любить і нікому добра не бажає.
Раніше Поля боялася, що мама, перетворившись на цю відьму, так і залишиться такою назавжди. А потім зрозуміла, що такого не буде.
Просто мама посвариться, заспокоїться і знову стане собою. А тому і переживати нема чого. Людина до всього звикає, як бабуся Ніна каже. І жити як попало, і кохати, кого не треба.
Поліна знає – це вона так про тата каже.
Батько Полі, на думку бабусі Ніни, «невдалий» вийшов. Адже у неї два сини. Перший – Леонід, батько Поліни, старший і «дуже непутящий», а другий – Олексій, бабусина «радість і надія».
Чому дядько Льоша «радість», Полінка зрозуміти не може. Він, звичайно, веселий, але дуже часто після його появи в батьківському домі бабуся Ніна плаче. Це тому, що дядько Льоша весь час щось «витворяє», а бабуся Ніна його жаліє. А все тому, що дядько Льоша її «молодший».
Поліна на все це дивиться і думає, як би зробити так, щоб Кирило таким не став. А то, що тоді вийде? Мама її плакатиме і Поліну теж «непутящою» називати почне? Так, чи що?
Ну вже, ні! Так не годиться! Поліні такий «розклад» зовсім не подобається! Тому що вона точно знає, якби бабуся тата так часто не лаяла, то він був би набагато щасливішим.
Ось, коли у тата був день народження, вона розчулилася і улюбленим синочком його назвала! Так, тато після цього майже тиждень пісні співав і Кирила ночами спати укладав без нагадувань.
А мама лаятися майже перестала і навіть допомогла Поліні зробити поробку в дитячий садок. Не сама зробила, прогнавши Поліну спати, а сіла поруч і допомогла вирізати всі листочки і квіточки, а потім поцілувала Полю. І сказала, що дуже її любить.
Поліна любить, коли мама її обіймає. Шкода, що це буває не дуже часто. Зазвичай у мами часу на «телячі ніжності» не вистачає. Поліна не раз дивувалася тому, що мама повторює слова бабусі Ніни, хоча сама вважає, що та неправильно ставиться до своїх дітей. І до тата Поліни, і до дядька Льоші.
– Любила б їх однаково і проблем менше б було. А то одного затюкала, а іншого розпестила. Ось і результат! Ні той, ні інший щасливими так і не стали…
Поліні це зрозуміло, але трохи турбує. А що, якщо мама так само буде до неї ставитися? І до Кирила? Тоді що буде? Вони стануть нелюбимими? І Кирило буде так само погано поводитися, як дядько Льоша?
Ця думка Поліні зовсім не подобається!
Вона одного разу бачила, яким може бути дядько Льоша, після того, як «добре проведе час».
Мама була в лікарні і мала ось-ось приїхати звідти з братиком, а Поля була у бабусі з дідусем. Куди її ще подіти було? Батьки мами живуть далеко і Поліну до них в гості возили всього кілька разів. «Не наїздишся», як каже тато. Ось і доводиться їй, якщо щось трапиться і батькам потрібно відлучитися, жити у бабусі Ніни і дідуся Колі.
Тато її туди привіз, а сам поїхав у відрядження. Поліна тоді трохи засумувала, але вирішила, що потерпить заради мами. Адже мама просила її поводитися добре і слухатися бабусю. Ось Поля і слухалася.
Бабуся того вечора, коли все сталося, пішла до сусідки. Увімкнула телевізор і сказала Поліні поводитися тихо, як мишка, поки дід спить. Поліна і поводилася. Подивилася мультик, а потім залізла в бабусину скриньку і навела там порядок, розклавши прикраси так, щоб було красиво.
А тут і дядько Льоша прийшов. Побачив, що Поля бабусину каблучку в руках крутить і відібрав. Сказав, що йому потрібніше. А тут дід прокинувся. Вони трошки посварилися, а потім дядько Льоша як закричав! І Поліна злякалася. Вискочила з квартири і побігла бабусю шукати. Тільки поверх трохи переплутала.
Стукала-стукала в двері, які, як їй здалося, вели до квартири бабусиної подруги, тітки Насті, а виявилося, що це чужа. Хлопець, який їй двері відчинив, Поліну лаяти не став, до бабусі відвів і допоміг дядькові Льоші «заспокоїтися».
А коли всі заспокоїлися, бабуся Поліні відразу три цукерки дала і довго сиділа поруч. Чекала, поки Поліна засне. Поля закрила очі і зробила вигляд, що спить, а сама все чула. І як бабуся плакала, і як діда лаяла за те, що той сина пожаліти не хоче.
Чому дядька Льошу треба жаліти, Поліна так і не зрозуміла, але вирішила, що зробить все, щоб Кирило таким не виріс. Все-таки вона старша сестра! Нехай слухається!
Кирило, звичайно, слухатися її поки не поспішав. Адже він ще зовсім маленький. Але вже впізнавав! І, коли Поліна простягала йому свій палець або брала за ручку, тягнувся до неї, посміхався і пускав бульбашки.
І чомусь Поліні це дуже подобалося. Вона навіть кораблик брату намалювала і вирізала, щоб біля ліжечка приклеїти, коли вони з мамою саморобку робили. Тільки забула. Як і те, куди засунула мамині ножиці, коли закінчила різати папір.
Свої ж прибрала на полицю, але вони ж дурні, з тупими кінчиками. А кораблик був маленький і їй знадобилися мамині ножиці. Ними вирізати складніше, адже вони дуже гострі, зате виходить краще.
Крик на кухні задзвенів голосніше і затих, а Поліна приклала пальчик до губ, наказуючи братові мовчати, і навшпиньки пробігла через кімнату до свого столика.
Ось вони!
Поліна витягла мамині ножиці зі своєї коробки з олівцями і обережно торкнулася пальцем гострих кінчиків. Мама сунула їх у цю коробку машинально, коли прибирала обрізки паперу і наводила порядок на столі Поліни, а потім, напевно, забула.
Та й Поліна теж хороша! Відразу не згадала, коли почула, як батьки лаються…
Поліна зробила крок до дверей, щоб віднести ножиці батькам, але тут же передумала. Адже вони ще більше посваряться!
Тато скаже, що мама нічого не пам’ятає, а мама образиться і знову почне кричати, що втомилася і їй все набридло… Хіба це буде добре?
Поліна покрутилася на місці, роздумуючи, що ж робити далі, а потім підійшла до вікна і відсунула легку фіранку.
До ручки відразу вона не дотягнулася і довелося повернутися до столу і тягнути до підвіконня стільчик. Замки на вікна батьки так і не поставили, хоча не раз говорили про це, роблячи ремонт в дитячій. Поліна сама чула.
Ручка подалася, і вікно відчинилося, впустивши осінній сирий шум з далекого двору. З-за підвіконня людей не було видно, і Поліна витягнула шию, намагаючись розгледіти тих, хто гуляв о цій годині у дворі.
З дванадцятого поверху люди здавалися маленькими комахами, які смішно бігали по залитому світлом ліхтарів спортивному майданчику. Поліна лягла животом на підвіконня, витягнула спочатку одну руку, потім іншу і поворухнула пальцями, ловлячи холодний жовтневий вітер.
Ножиці, які вона поклала на підвіконня, відразу стали холодними, і дівчинка здригнулася, коли взяла їх у руки. Вона вже була готова кинути їх вниз, щоб точно знати, що батьки їх ніколи не знайдуть і не будуть більше через них лаятися, але зупинилася, коли Кирило гукнув у ліжечку.
Що зміниться, якщо ці ножиці полетять вниз? Хіба батьки щось зрозуміють? Ні! Знайдуться інші причини для лайки, і не одна. І Поліна знову буде сидіти в дитячій, черкати фломастерами по паперу, перетворюючи чергову принцесу на чудовисько…
Поля залізла на підвіконня, сіла, підібгавши ноги, і довго-довго дивилася на сусідні будинки, в яких одне за одним запалювалися нові й нові вікна. І кожне віконце розмовляло з нею. Розповідало про те, хто живе за ним, хто сумує, як вона зараз, або радіє.
І вікон цих було так багато, що Поліні несподівано прийшла в голову одна думка. Не може бути так, щоб за цими вікнами всі лаялися…
Десь напевно є люди, які обіймають своїх дітей і читають їм на ніч казки, а не проганяють від себе, тому що «голова болить» або «настрою немає»…
І десь ніхто не шукає ножиці «проте ночі», як каже бабуся Ніна, кричачи про те, що його не поважають…
І десь не плаче така красива жінка, як мама Полінки, просто тому, що красивим плакати не можна, адже вони відразу стають зовсім некрасивими, а щоб перетворитися назад, їм потрібно багато часу…
І в цей час у таких людей закриті очі і вуха, і навіть своїх дітей вони не бачать і не чують… Немов ховаються у своїй «сумній думці» і їм стає дуже погано… А так не можна!
Поліна сердито шмигнула носом.
Ні! Так не піде!
Поліна зістрибнула з підвіконня і зачинила віконну стулку. Так! Дотягнутися до ручки… Є! Тепер штори… Стільчик на місце! Десь її улюблений товстий фломастер чорного кольору? Ось він!
Вона поспішала, висунувши від старанності язика, і вже не звертаючи уваги на Кирила, що копався в ліжечку. Поруч із синім гобліном місця було не так багато, але те, що хотіла намалювати Поліна, все-таки помістилося, і вона задоволено хмикнула, вирвавши аркуш з альбому і помилувавшись ще раз своїм малюнком.
– Те, що треба!
Забравши з підвіконня ножиці, вона промарширувала на кухню і з розмаху шльопнула аркуш на стіл, кинувши слідом жалібно дзенькнувши ножиці.
– Досить лаятися!
Її крик був таким несподівано гучним, що батьки разом замовкли, здивовано дивлячись на дочку.
– Поліна…
Ангеліна глянула на чоловіка і приготувалася вже насварити дочку, але та стукнула кулаком по своєму малюнку.
– Ось ви які! Це ти – тато! Чорний і страшний! А це – ти мама! Бачиш? Кричиш! Я червоного фломастера не знайшла, тому язик тобі зелений намалювала! Красиво?! Ні! І ви некрасиві!
І ми з Кирилом, коли виростемо, будемо теж некрасиві! Тому що бабуся каже, що від осики не народяться апельсинки! Це означає, що ми будемо такі ж, як ви! А я не хочу!
Поліна відчула, як спочатку зачесалося одне коліно, потім інше, але сердито стиснула кулаки, щоб не відволікатися.
– Ви кричите і кричите! А там Кирило прокинувся! І я хотіла, щоб ти, мамо, мені показала, як ґудзик пришивати! Ти ж обіцяла! Давно, ще коли я у бабусі жила. Пам’ятаєш?
Ти мені дзвонила, щоб сказати, що Кирило народився, а я тобі сказала, що у мене ґудзик на спідниці відірвався і бабусі його пришити ніколи. А ти сказала, що навчиш мене і я сама його пришити зможу!
Мамо! Я хотіла в цій спідниці в садок ходити, але ґудзик ми так і не пришили! Тобі завжди ніколи! І татові ніколи! Вам всім ніколи! У вас важливі дорослі справи! Тільки, коли ви їх вирішуєте, чомусь завжди лаєтеся! А я так не хочу!
Коліна все-таки зробили свою справу, і Поліна нахилилася, вчепившись нігтями в шкіру і роздираючи її, намагаючись вгамувати нестерпний свербіж. Слова у неї закінчилися і сльози, злі, такі ж несправедливі і неприємні, як батьківські слова, сказані один одному, все-таки знайшли вихід і щоки Полі обпекло сіллю.
Вона плакала і плакала, поки не відчула, як татові руки підхопили її, а мамині долоні не накрили прохолодою пошматовані коліна.
– Полюшко, пробач…
Поліна плакала, відчуваючи, як разом зі сльозами зникають образа і досада на батьків. Кілька разів вона намагалася зупинитися, стукаючи зубами об край склянки, яку тримала перед нею мама, але у неї це так і не вийшло.
Поля сиділа на руках у мами і гикала так, що та здригалася разом з нею. А потім все зникло. І Поліна заснула, так і не почувши, як батьки зашикали один на одного, боячись її розбудити…
А вранці її розбудив запах кориці і ванілі, який останнім часом так рідко з’являвся в їхній квартирі. Поліна, не відкриваючи очей, потягнула носом.
Мама булочки пече…
Кирило хлипнув у своєму ліжечку, і Поля, все ще мружачись, пройшла босими ногами по підлозі і легенько погладила брата по животику.
– Голодний? Тобі не можна булочок поки! Зараз я маму покличу! Вона тобі молочка дасть або кашку.
На кухні було тихо і тепло. Поліна завмерла на порозі, вловлюючи аромати, і здивовано ахнула, побачивши свій малюнок, прикріплений магнітами до дверцят холодильника.
– Доброго ранку… – Ангеліна зачинила дверцята духовки і притягнула до себе Поліну. Зарилася пальцями в сплутані кучерики дочки і кивнула на її малюнок.
– Бачиш? Це ми з татом зробили! Щоб дивитися на нього, коли придумаємо знову посваритися… Не хочу такою бути, Поля! З зеленим язиком і такою зачіскою! Жах! – Ангеліна похитала головою і глянула на дочку. Її голос став тихішим.
– І кричати більше не хочу! Ти права! Це некрасиво! Тільки мені одній не впоратися… Ти мені допоможеш?
– А як? – Поліна прошепотіла це так тихо, що Ангеліна швидше здогадалася, ніж почула.
– Якщо я почну знову лаятися, намалюй мене знову, добре? Я знайшла червоний фломастер і поклала на твій столик. Я буду дивитися на твій малюнок і зрозумію, що ти бачиш мене такою, якою намалювала…
– Добре…
Поліна притиснеться щокою до маминої долоні, а потім згадає про щось, затанцює на місці і побіжить коридором у бік вбиральні під тихий сміх Ангеліни.
А потім буде багато всього.
І перші кроки Кирила, і перша медаль на змаганнях з художньої гімнастики у Поліни. І багато нових малюнків, які прикрасять холодильник, змінюючи один одного.
Не всі з них порадують батьків Полі, але з часом синій гоблін все-таки поступиться своїм місцем принцесі, а чорний монстр махне на прощання хвостом і більше вже ніколи не з’явиться на малюнках Полі.
Але той, найперший, який змінив життя цієї родини, Ангеліна дбайливо сховає в папку з документами і час від часу буде діставати звідти, щоб показати чоловікові або нагадати собі про те, як бачать діти тих, хто поруч.
І, проводячи тонкими пальцями по обличчю синього гобліна, вона знову згадає той день, і загублені ножиці, і плачучу дочку, яка роздирає свої коліна, які, до речі, зовсім перестали червоніти і свербіти з тих пір, як альбомний аркуш з діркою посередині зайняв своє місце на холодильнику.
І складаючи обережно вже добряче пошарпаний малюнок, Ангеліна гляне на себе в дзеркало, по-дитячому висунувши язик і перевіряючи, чи не позеленів він знову.
Адже будь-якій мамі хочеться, щоб її дитина бачила її прекрасною принцесою, а зовсім не синім гобліном із зеленим язиком, та ще й діркою на тому місці, де мало б бути серце…
Спеціально для сайту Stories
