Віка після роботи заїхала в торговий центр.
У головного бухгалтера через кілька днів ювілей. Їхній відділ доручив Віці вибрати подарунок.
Вона дещо пригледіла, зняла на телефон. Завтра покаже колегам, що виберуть, те й купить. Вона почала спускатися ескалатором на перший поверх. Хотілося швидше вийти на вулицю, подалі від суєти і людей.
– Віка?! – раптом окликнув її жіночий голос.
Вона повернула голову ліворуч і почала вдивлятися в обличчя людей, які їхали нагору. Але обличчя були незнайомі, чужі.
– Віка! – знову окликнули її.
Віка озирнулася назад і побачила дівчину з вогненно-рудим волоссям. Вона намагається спуститися по сходах, що біжать вгору.
– Зачекай на мене внизу, не йди! – крикнула дівчина.
Віка зійшла зі сходів і стала чекати. Дівчина на мить зникла на самому верху ескалатора, а потім почала швидко наближатися.
Вона бігла по рухомих сходах вниз, зачіпаючи людей. Руде волосся відволікало увагу від обличчя.
– Маріє! – вигукнула Віка, впізнавши в рудоволосій дівчині свою зведену сестру.
– Я. Не чекала? А я ходила по місту і все вишукувала тебе. Так і знала, що коли-небудь ми зустрінемося. На першому поверсі є кафешки, давай посидимо.
– Ти давно приїхала?
– Два тижні вже. Я така рада, що зустріла тебе, – щиро сказала Марія.
Вони вибрали кафе і сіли за столик. Віка розглядала зведену сестру. Яскраво-руде волосся, вії склеєні тушшю і стирчать вгору, ніби соснові голки. На тонких губах червона помада в тон кольору волосся. Гарне обличчя з дрібними рисами здавалося ляльковим, якимось мультяшним.
Марія молодша за Віку всього на чотири роки, їй має бути близько двадцяти, а виглядала підлітком через худорлявість і одяг.
На ній була коротка спідниця в складку, на тілесного кольору колготки надіті чорні гольфи, на ногах білі кросівки з товстою підошвою. Джинсова курточка до пояса розстебнута, під нею видно короткий рожевий топ. Одяг підлітка, але аж ніяк не двадцятирічної дівчини.
Віка помітила, що на них обертаються.
– Ти чудово виглядаєш, – сказала Марія.
У цей момент підійшла офіціантка і поклала на стіл меню. Марія відразу впилася в нього очима. Вона замовила піцу і тістечко з кавою. Віка обмежилася тільки кавою.
– Так хочеться їсти, що голова паморочиться. Щаслива, тобі можна їсти все, що хочеш, все одно не погладшаєш. А мені доводиться вічно сидіти на жорстких дієтах, – зітхнула Марія.
– Невже? – Віка недовірливо підняла брову.
Скільки пам’ятала, Марія завжди була худенькою.
– Ти не бачила моєї мами. Центнер важила, не менше. Тому батько від неї і втік. А у тебе спадковість хороша. Цікаво, у них пінне є?
– Запитай, але я не буду, я за кермом, – сказала Віка.
– У тебе машина є? Ну ти даєш! Слухай, а у вас на роботі потрібні співробітники? Я приїхала, а роботу ще й не знайшла.
– А на що ж ти живеш тут два тижні?
– Пограбувала тата, – хихикнула Марія. – Він все одно витратить. Як ти втекла, так він вживати почав, з роботи його вигнали. Перебивався якимись тимчасовими заробітками. Потім привів додому якусь куховарку, вона з їдальні їжу тягала. Тут вже він відірвався по повній.
Віка слухала і не вірила своїм вухам. Хоча, чого дивуватися. Батько Марії їй ніколи не подобався. Але мама, коли привела його додому, сказала, що Віка просто ревнує.
Разом з ним до них прийшла і його дочка Марія. Віка перейшла в одинадцятий клас, збиралася вступати до інституту.
З Марією вони не порозумілися з самого початку. Зведена сестра без дозволу брала речі та одяг Віки, бруднила їх. Мама заступалася за Марію.
– У тебе багато всього, не будь жадібною, а Марія росла без матері.
Віка розуміла, що мама просто не хотіла сварок, але все одно ображалася на неї. А взимку мамі поставили страшний діагноз. Через чотири місяці вона пішла з життя.
Так званий вітчим сподівався, що Віка після школи піде працювати, але дівчина втекла до обласного центру. Вона ще за життя мами почала відкладати гроші з виданих на продукти або кіно.
Вступила до інституту, жила в гуртожитку і працювала вечорами в кафе швидкого харчування.
Після закінчення інституту влаштувалася на роботу менеджером, стала нормально заробляти. У всьому собі відмовляла і через рік купила в іпотеку квартиру.
З Данилом вони почали зустрічатися відразу, як Віка влаштувалася на роботу. Півроку тому він допоміг Віці купити стару іномарку.
– А яка у тебе освіта? – запитала Віка, повернувшись до реальності.
– Віко, ти що? Де я, і де освіта. Я ледве закінчила школу, працювала в кіоску. Останнім часом у батька дах на реально поїхав. З роботи його вигнали. Думаєш, чого я приперлася сюди? Знайшов собі таку ж, тепер вживають разом.
Я не могла більше там залишатися. Та й ніяких перспектив там.
Віка посміхнулася. Так, справді. У продавчині кіоску дійсно немає ніяких перспектив.
– І на яку ж посаду ти претендуєш? – запитала Віка.
– З мене вийшла б хороша секретарка. А директор у вас молодий?
– Не дуже і одружений, і секретарка у нього вже є.
– Шкода. Тільки прибиральницею не піду, відразу кажу, – сказала Марія, зустрічаючи жадібними очима принесену офіціанткою піцу.
– Якщо гроші потрібні, хіба важливо, розкладаєш ти папірці чи миєш підлоги? Але я дізнаюся, – пообіцяла Віка.
Вона не збиралася допомагати Марії влаштовуватися в їхній офіс.
– А на особистому фронті як? – запитала Марія. – Ти не заміжня?
– Ні. Але у мене є хлопець. Ми разом вже два роки і плануємо одружитися.
Віка збрехала. Так, вони зустрічалися два роки, але не жили разом. Данило часто залишався у неї ночувати. У нього була хвора мама, він не міг її залишити надовго. Тому і не поспішав робити пропозицію. Не хотів звалювати на Віку догляд за мамою.
Марія скривилася.
– Мені здавалося, що ти розумна дівчина. Якщо хлопець протягом першого року не зробив тобі пропозиції, то навряд чи зробить її взагалі. Або відразу, або ніколи, – вчительським тоном сказала Марія.
– Звідки таке глибоке пізнання життя? – скептично зауважила Віка і машинально подивилася на каблучку на пальці.
Марія перехопила її погляд.
– Його каблучка? Скромненька.
Віці стало прикро. Марія любила все помітне і велике. А Віці каблучка дуже подобалася – тонка, з маленьким діамантом. У комплект до неї Данило подарував сережки-гвоздики, теж з діамантами. Данило їздив у відрядження до Голландії і там купив їх.
Чисті камені з безліччю граней відкидали іскри, коли на них потрапляли сонячні промені або відбивалося світло люстр. На роботі вона часто чула компліменти від колег. Хіба це не доказ кохання Данила? Але говорити про це Віка не стала.
– Це діамант, – сказала вона.
– Значить, він у тебе багатий? – Марія навіть перестала жувати піцу.
– Зовсім ні, просто кохає мене.
Марія дивно якось подивилася на Віку і тут же опустила погляд на стіл.
– А ти? Хлопець є? – у свою чергу поцікавилася Віка.
– Я в пошуку. Жила з одним… – вона зітхнула. – Мені аби хто не потрібен. Хочу багатого, з квартирою і машиною.
«Ось, значить, навіщо Марія сюди приїхала. Шукати багатого чоловіка. Але в такому вигляді навряд чи у неї вийде», – подумала Віка.
Каву вона випила, розмовляти стало нема про що. Віці хотілося швидше опинитися вдома, але вона розуміла, що від Марії просто так не позбутися.
– Мені час, – сказала Віка і покликала офіціантку.
Маша не стала заперечувати, щоб розплатилася Віка, хоча та крім кави нічого не замовляла.
– Так ти дізнаєшся про роботу? – повторила Марія своє прохання.
– Так, – відповіла Віка, встаючи з-за столу.
Вони разом вийшли з кафе і попрямували до виходу з торгового центру.
Віка з мамою жили вдвох. Батько пішов від них давно. Потім мама познайомилася з батьком Марії і незабаром вони почали жити разом. Віці не подобалися ні Марія, ні її батько. Вона завжди відчувала, що він не такий, яким намагався здаватися.
Коли мама захворіла і пішла з життя, Віка звинувачувала в усьому Марію і її батька. Якби не вони, мама була б жива. Але лікарі сказали, що у неї була онкологія, причому запущена.
Батько Марії ще при Віці почав прикладатися до чарки. Дивно, як Марія не дісталася до захованих Вікою грошей, а то не було б на що поїхати.
Спогади пролетіли перед нею, як прокручені на швидкості кадри фільму, поки вони йшли до машини.
Віка вирішила, що пора прощатися.
– Віко, ти не в орендованій квартирі живеш?
– Ні, я купила в іпотеку.
– Ого. А можна я поживу у тебе трохи? Поки не знайду роботу.
– А де ти до цього жила? – запитала Віка.
Так і знала, що від Марії так просто не позбутися.
– У колишнього однокласника. – Марія відвела погляд убік. – Я давно хотіла від нього піти, набрид.
Віка замислилася. Впускати в своє життя Марію не хотілося. Тепер вони не зможуть бачитися з Данилом. Марія спостерігала за Вікою, зробивши страждальне обличчя і сумні очі, нагадавши знову підлітка. Віці стало її шкода, все-таки не чужа.
– Сідай, – сказала вона.
Марія радісно посміхнулася, оббігла машину і вскочила на пасажирське сидіння.
– Квартира у мене однокімнатна, на кухні є розкладний диван. Підійде?
– Звичайно, – сказала Марія.
Поки Віка була на роботі, зведена сестра спала або сиділа в телефоні, а ввечері йшла «на пошуки роботи». Поверталася пізно, від неї пахло міцним.
«У клубах проводить час у пошуках хлопців», – здогадувалася Віка. Підходив до кінця другий тиждень, а роботу Марія так і не знайшла.
– Як з роботою? – одного разу запитала Віка.
– Це я хотіла у тебе запитати, – парирувала Марія.
– У нас є тільки вакансія прибиральниці, але тобі це не підходить. Я б сказала, якби було щось підходяще.
– Я набридла тобі?
– Ні, але я звикла жити одна. На клуби грошей вистачає, може, і на орендовану квартиру знайдуться?
– За мене хлопці платять, – відмахнулася Марія.
– Хто б сумнівався.
Данило теж питав, коли сестра поїде. Віка іноді приходила до нього, але було незручно, коли в сусідній кімнаті лежить мама.
Вона скаржилася Данилові, що Марія сидить на її шиї. Тут сунулася в шафу, на улюбленій сукні побачила пляму. Марія клялася, що не одягала її. Брехала. Вона з дитинства носила одяг Віки.
– Могла б влаштуватися в кафе, як колись я. Але Марію влаштовує жити за мій рахунок.
– Давай я сам з нею поговорю, – запропонував Данило.
Віка готувала вечерю, коли в двері подзвонили. Марія пішла відкривати, випередивши Віку. Вдома вона ходила в коротеньких шортах і в топіку, демонструючи всі свої принади.
– Ого! – сказав Данило, побачивши Марію.
Та відразу почала строїти йому оченята. За вечерею постійно просила щось подати, намагалася притиснутися до нього ліктем або плечем. Віка ревнувала, а потім пішла в кімнату. Через деякий час почула крик Марії. Віка кинулася на кухню.
– Припини. На мене твої принади не діють. Не набридло користуватися добротою Віки? Роботи повно. Але тобі насправді не хочеться працювати. А чоловіка, який спокусився б на твої принади, так і не знайшла. Вирішила мене спокусити?
– Відпусти, боляче ж, – шипіла Марія.
Данило міцно тримав її за зап’ястя.
– Що тут… – Віка завмерла в дверях.
– Він накинувся на мене, не відпускає, – плаксивим голосом сказала Марія.
– Замовкни. Ти накинулася на мене, скориставшись тим, що Віка вийшла. Тобі час з’їхати від Віки. Допомогти? – Данило сильніше стиснув її руки.
– Боляче ж, відпусти! Віка, скажи йому…
– Щоб завтра тебе тут не було, зрозуміла? Або сам викину твої речі на вулицю, будеш збирати свою білизну по клумбах. – Данило розтиснув долоні.
Віка мовчала, і Марія вибігла з кухні.
– Не ходи за нею, – сказав Данило, коли Віка хотіла піти до Марії.
Вони чули, як відчинялися дверцята шаф.
– Чужого не бери, – крикнув Данило. – Вибач, Віко, інакше вона не розуміє, – сказав Данило.
Віка не відповіла. Данило піде, і Марія почне нити, що їй нікуди йти…
Марія вийшла в передпокій. Вона приїхала до Віки з однією сумкою, а їхала з двома.
– Ключі залиш, – сказав Данило.
Марія не відповіла, грюкнула дверима.
– Куди вона піде? – почала Віка.
– Шкодуєш? Нехай живе сама, досить на твоїй шиї сидіти. Подивилася б, чи не прихопила вона чогось твого? Я зараз в магазин, куплю новий замок і поміняю. А то одного разу вона обчистить тебе.
Поступово життя увійшло в свою звичну колію. Данило приходив з ночівлею до Віки, Марія не дзвонила. Потім Віка виявила, що не вистачає пари суконь, брюк, білизни. Зникли і гроші, які Віка відкладала на відпустку. У поліцію заявляти не стала. Шукати її все одно не будуть. Та й де?
Данило, нарешті, зробив Віці пропозицію. Весілля вирішили відкласти до осені.
Одного разу вони зайшли в кафе і побачили Марію. На ній була сукня Віки. Волосся вона теж перефарбувала в темний колір, як у Віки. Косметики на обличчі теж було набагато менше. З нею за столиком сидів літній чоловік.
– Давай підемо, – сказала Віка і, не чекаючи відповіді Данила, пішла до виходу.
– Вона під тебе косить, помітила? Треба було її притиснути, вимагати грошей, – ображено сказав Данила.
– Не треба.
А через два тижні до Віки прийшли з поліції.
– Марія Сергіївна Нікітюк? Ви звинувачуєтеся…
– Ні, мене звати Вікторія Германівна Зінченко. Марія – це моя зведена сестра. Я зараз покажу документи.
Поліцейські ще довго сумнівалися і підозрювали Віку в обмані. Виявилося, що вона пограбувала багатого любителя молоденьких дівчат і тепер переховувалася. Віка сказала адресу її батька, можливо, вона повернулася в рідне місто.
– Треба було її в кафе притиснути. Даремно послухав тебе, – сказав Данило.
Знайшли Марію чи ні, Віка не знала.
Вона була впевнена, що більше не побачить зведену сестру. Тоді їй довелося б повернути гроші, які вона вкрала.
Зла на Марію Віка не тримала, але й не шкодувала.
Між рідними сестрами часто бувають сварки, що вже говорити про зведених.
Вони завжди були чужими одна одній.
Як звело їх життя, так і розвело…
Спеціально для сайту Stories
