Моя історія проста і банальна до неможливості. Я вийшла заміж у 20 років. Він був моїм сусідом, ми дружили з часів школи. Тоді мені здавалося, що він – моє кохання на все життя. Дитина у нас з’явилася одразу після весілля.
Поки я займалася дитиною, не було часу думати про своє життя. Але пізніше я почала розуміти, що зовсім не кохаю чоловіка. Він непогана людина, але мені з ним навіть говорити нема про що.
При цьому почуття відповідальності не давало мені просто піти від нього. До того ж нікуди було йти з дитиною. Тоді я вирішила, що краще вже спокійна рутина, ніж невідомість. Все йшло своєю чергою. Син виріс і одружився.
Вони переїхали на орендовану квартиру. І ми з чоловіком залишилися зовсім самі, а незабаром після цього я залишилася без роботи. Коли всі почали виїжджати за кордон, я теж вирішила їхати.
Подумала, що нічого сидіти тут і чекати погоди з моря, адже роботу знайти буде непросто. Чоловікові я так і сказала. Він погодився, що мені краще виїхати. Завдяки своїй знайомій я відразу знайшла роботу за кордоном.
Спочатку багато працювала, ходила у дві зміни. Відсилала гроші чоловікові й синові. Чоловік був задоволений, адже гроші виходили непогані. Назад він мене жодного разу не кликав.
Через кілька місяців життя там я зустріла одного чоловіка. Ми випадково зустрілися і розговорилися. Знаєте, це була якась миттєва іскра. У нас із ним закрутився такий роман… У житті я ніколи не відчувала таких емоцій.
Останні півроку я тримала свій роман потай від усіх, але нещодавно він сказав, щоб я розлучилася з чоловіком, та запропонував вийти за нього заміж. Я багато думала про все це.
Мені стало ясно, що я втекла за кордон від чоловіка і обридлої рутини. І мені зовсім не хочеться туди повертатися. Мені подобається це життя. Адже людина, яку я кохаю, хоче одружитися зі мною.
Я б навіть дитину йому народила, адже мені трохи більше за 40. І я поїхала додому, щоб розповісти все родині. Тут я вже тиждень. За цей час я й десятка слів не сказала. Дуже складно говорити, повідомляти якісь такі звістки.
Хочу сказати правду, але не хочеться нікого ранити. Та й що вони скажуть? Що на старості років я з глузду з’їхала. Як мені про все сказати? І чи варто взагалі? Можливо, не йти на поводу у бажань, а триматися за сім’ю?
