Скільки я пам’ятаю Віталія, він завжди був таким… сильним, впевненим у собі чоловіком. Казав «Ще не народилася та жінка, яка буде вказувати мені, що я повинен робити!». У юності, правда, він говорив «дівчина», та яка, загалом, різниця?
Віталія не могли похитнути ні артистична жіноча хитрість, ні віртуозний шантаж, ні прояв відвертої слабкості (яка насправді і є головною силою) – солодкі сльози…
Ми дружили з першого курсу і, як це належить молодим здоровим хлопчакам, багато часу проводили в компанії симпатичних дівчат (а в сімнадцять років вони всі симпатичні!). Віталій завжди виділявся серед нас, ще зелених, малодосвідчених, але таких, що вважали себе мудрими орлами, пташенят.
Він був високий, широкий у плечах, міцний тілом і духом. Незмінно знав, чого хоче, легко вчився, весело гуляв. Такі чоловіки завжди подобаються прекрасній статі – і молоденьким студенткам, і досвідченим спокусницям старшого віку.
Наша студентська компанія, як це зазвичай і буває, то розросталася, то звужувалася.
Пари сходилися, розходилися, до третього курсу хтось встиг уже одружитися, а Вітька і Валька – так навіть і розлучитися.
Віталій же залишався серед нас у незмінному статусі – завжди в оточенні найкрасивіших дівчат, завжди з ними ласкавий, ввічливий, але твердий. Ніяких замахів на особисту свободу, ніяких спроб нав’язати свою думку.
Одного разу ми зібралися у когось із наших, і незабаром розмова, як це часто бувало, зайшла про шлюб, кохання, сім’ю.
Зазвичай такі бесіди швидко переходили в жарти, підколювання, хихикання. Але цього разу зачепилися серйозно.
Говорили про взаєморозуміння, довіру, вірність і… поступливість. Віталія з нами не було, тому незабаром розмова звернула на його особу.
Дівчата, звичайно, обурювалися. Ну як же! Адже вони всі такі, найголовніші, ну, ніби шия під головою, а тут така непокора! Ми, хлопці, як зазвичай, стали на його захист.
Незабаром суперечка вже йшла на тему «хто в домі господар». Хлопці стверджували, що завжди в сім’ї глава – чоловік, дівчата фиркали і зі сміхом галасували про вже набридлу нам шию – куди, мовляв, поверне вона голову, туди чоловік і піде.
Особливо старанно висловлювалася Світланка Кузьменко – гарненька мініатюрна брюнетка, за якою я безуспішно залицявся, але поки не домігся нічого, крім дружнього поцілунку в щічку.
– Ось ви все свого Віталія в приклад ставите, – гарячилася Світланка, – весь такий гордий, куди хочу, туди кручу! Пам’ятайте моє слово: знайдеться і на нього управа! І не помітить ваш Віталій, як йому на шию сядуть, ніжки звісять, та ще й пальчиком будуть вказувати – біжи сюди, біжи туди! А він, весь такий радісний, побіжить куди сказали.
– Ну, це вже ні, – я, хоч і був закоханий у Світланку, але за друга встав горою, тим більше, намальована нею картина здавалася зовсім нереальною, – це ваші дівочі мрії, ніхто з нас так не поскаче, тим більше Віталій!
– Поскаче! – не здавалася Світланка, – Ось на таких, як він, і надягають найміцнішу вуздечку!
– Ах, так? – завівся я, – Ну тоді пропоную парі! Дві з половиною стипендії!
– Хоч три, – пирхнула Світланка.
Я схопив її за руку, хтось розбив наше парі. Суперечка незабаром затихла, вечірка пішла своєю чергою, а мені було прикро: тепер, після цієї дурної суперечки, Світланка стане зі мною ще більш стриманою.
Однак, хто зрозуміє цих жінок! Саме того вечора, проводжаючи Світланку додому, я вперше удостоївся справжнього, дорослого поцілунку, коли двоє довго не відриваються одне від одного і ніби зливаються в одне ціле…
Наступного дня, коли я розповів Віталію про нашу суперечку, він тільки посміхнувся:
– Ти собі уявляєш картину: на моїх плечах сидить дружина і владно вказує мені, куди її везти? – ми обоє розреготалися, а Віталій додав: – Так що готуй кишені. Втім, забудь, твоя Світланка знайде тисячу причин, щоб з тобою не розрахуватися. Та й це неблагородно: чоловіки з жінок грошей не беруть!
* * *
Минуло ще два роки. На початку п’ятого курсу Віталій нарешті одружився. Дівчина була не з нашої компанії, взагалі з іншого інституту, ми її майже не знали.
Я, як близький друг, бачив її частіше за інших і можу з упевненістю сказати: більш підходящу дружину для нього важко було уявити. Рита виявилася абсолютно незворушною, спокійною дівчиною з постійною посмішкою на обличчі.
Вона дозволяла Віталію повністю керувати їхнім життям, приймати рішення, тобто бути головним.
Буваючи потім у них вдома, я переконався, що ніяких намірів захопити владу Рита і не думає робити. Вона керувала своєю вотчиною: домашнім вогнищем, їжею, затишком, а пізніше – їхнім спадкоємцем Олегом, голосистим, вимогливим хлопчиком, який знає собі ціну.
А стратегією нехай займається чоловік, у неї і так турбот по горло…
Наше зі Свєтою парі якось забулося. Явно, перемога була на моєму боці, але…
Не буду ж я вимагати гроші за парі , від власної дружини…
Ну так, ви все зрозуміли правильно: той поцілунок був у нас далеко не останнім. Ми одружилися перед самим отриманням дипломів, поїхали за розподілом у невелике містечко.
Там, з перервою в два роки, у нас народилися наші орли: Генка і Колька.
Як і всі в ті роки, ми виживали важко: зарплату не платили, все дорожчало. Працювали, як могли, крутилися, але вижили; дітей виховували хоч і не в розкоші, але в цілком гідному благополуччі.
Як і у всіх, були у нас і сварки, і нерозуміння, і з’ясування стосунків. Але можу сказати, що труднощі ми подолали, життя налагодилося.
Нас зі Світланкою пов’язувало вже не романтичне неземне почуття, а цілком зріле кохання-дружба, засноване на взаємній підтримці і розумінні.
У цьому вирі ми майже не спілкувалися зі старими друзями. Нас розкидало по всьому світу.
Почалися дві тисячні, життя увійшло в більш-менш нормальне русло. З’явилися в побуті інтернет, соціальні мережі. Почали потихеньку налагоджуватися старі зв’язки.
Списалися і ми з Віталієм. У нього все було добре. Працював в якійсь торговій компанії, непогано заробляв. З фотографій на мене дивився все той же веселий друг юності, його як і раніше незворушна, усміхнена дружина і серйозний, в тата темноокий, в маму спокійний Олег.
З подивом ми дізналися, що Рита лежить на збереженні, чекають дівчинку. Віталій з цього приводу особливої радості не виявляв:
– Це Ритці забава. Ми начебто не планували, само вийшло. Трохи пізно, звичайно, але я не проти, нехай з донькою тішиться. А то у нас з Олегом своя чоловіча команда, а їй нудновато…
А потім нам зі Свєтою запропонували відрядження на три роки в… ну, загалом, в одну забуту Богом країну, де були потрібні два інженери нашої спеціальності. Там платили дуже хорошу зарплату, але відносна цивілізація була тільки в столиці, куди ще не дісталися інтернет-провайдери, а телефонний супутниковий зв’язок коштував шалених грошей.
Ми зрідка дзвонили тільки батькам, у відпустку додому не їздили – збирали гроші на власну квартиру. У таких умовах зв’язок з друзями практично перервався: скупі привіти через наших батьків і все.
І ось, нарешті, ми на Батьківщині! Після радісних зустрічей з батьками, настав час поспілкуватися і з друзями. Віталія я знайшов у соцмережі: фото, викладене там, здавалося тим самим, що три роки тому, тільки хлопчина помітно виріс, і додалася славна, весела мордочка з двома завзятими хвостиками над вухами: мамина радість, дочка Ксюша.
Однак, ні сам Віталій, ні Рита на зв’язок не виходили – телефон тупо гудів, що «цей номер не обслуговується», а на запити в мережі ніхто не відповідав.
Я знайшов спільного друга, Дмитро, і він повідомив, що майже вся наша компанія вирішила цього літа зібратися разом, хоча б на пару днів. Якраз післязавтра!
– Ти уяви, навіть Юрко зі Штатів приїде! І Люська зі своїм Гансом з Німеччини! І ви зі Свєткою будете? Ось це чудово! Зберемося, як у старі добрі часи!
Використавши момент, я запитав про Віталія. Дімка сказав, що вони на три дні поїхали на море, відпочивати, ноут з собою не брали, а телефон у нього новий.
– Ось тобі номер, та ти йому даремно не дзвони. Побачитеся післязавтра, тоді й наговоритеся! Так, до речі, ти пам’ятаєш ще про ваше зі Свєткою парі? Ну, тоді готуй гроші! – Дімка розреготався.
– Це як? – здивувався я, – невже Ритка так змінилася, що…
– Та яка Ритка! – знову засміявся Дімка, – Ти там у своїх джунглях зовсім від життя відстав! Запрягли нашого Віталія, осідлали, їздять на ньому і пальчиком вказують – куди скакати, радісно оскалившись! Ну все, вибач, я на роботі, і так шеф вже погрожує!
Настрій у мене відразу зіпсувався. Якщо не Ритка, значить, що? Завів собі молоду коханку? Це припущення було настільки огидним, що навіть думати про нього не хотілося.
Мій непохитний друг під каблуком у коханки! У нас був свій кодекс честі, ми поважали наших дружин. Ритка завжди була йому вірною подругою, і раптом таке! Напевно, на море поїхали для примирення; може, все ще не так погано, та й Дімка – балакун відомий.
Ми швидко зібралися, і вже наступного дня приїхали в місто нашої юності. Зустріч була призначена на завтра, але я подзвонив Віталію і попросив побачитися зі мною наодинці, раніше. Хотілося поговорити з другом начистоту.
– Звичайно, старий, – радісно закричав Віталій, – звичайно, прийду, посидимо з тобою, по чарці вип’ємо, поговоримо!
Я прийшов заздалегідь, вибрав столик у кутку, став чекати. Настав час зустрічі, а друга все не було. Я набрав його номер, але ніхто не відгукнувся.
Через п’ять хвилин Віталій передзвонив сам, весело закричав, що вони, мовляв, зараз будуть, голос у нього був задиханий, а з трубки чувся дзвінкий сміх.
Мені стало зовсім огидно. Його коханка не дозволила йти на зустріч зі старим другом одному, тепер мені доведеться з нею знайомитися, посміхатися. Ну ні! Я рішуче підвівся, щоб піти, але затримався біля стійки, щоб перекинути чарку – так мені було неприємно на душі…
Раптом ззаду пролунав знайомий радісний крик:
– Привіт, старий! – і… тоненький, заливистий дівочий сміх.
Я різко обернувся і побачив свого друга з абсолютно дурною посмішкою на всьому обличчі. І посмішка ця випливла на його обличчя аж ніяк не з приводу радості від нашої зустрічі.
Віталій був осідланий за всіма правилами: на шиї у нього влаштувалася абсолютно задоволена істота в кокетливій спідничці і рожевій футболці. В одній руці істота тримала надкушене яблуко, а іншою з владно вказуючим пальцем тягнула в бік прилавка з морозивом.
– Хочу морозива! – радісно кричала істота, – Татку, ти чуєш? Твоя Срібна Фея хоче морозива!
– Лечу, біжу, – щасливо сопів Віталій прямуючи до прилавка, а завзяті хвостики над вухами Срібної Феї, маленької дочки Ксюші, весело моталися в такт його крокам.
– Ти що? – раптом здивовано обернувся він. – Чого регочеш, як кінь?
А я вже не міг зупинитися. Реготав, махав руками, намагався вдихнути, але знову знемагав від сміху. Так, права була Свєтка: обломали-таки чоловіка!
Спеціально для сайту Stories
