З ранку настрій був піднесеним, захотілося навіть зробити зарядку, але після пари присідань у правому коліні так хруснуло, що Павло Андрійович залишив цю затію і обмежився обережними нахилами. Настрій трохи зіпсувався.
Зробивши бутерброд з маслом, він запив його теплим чаєм і виглянув у вікно. Поки не розігралася денна спека, можна трохи прогулятися, заразом зайти в магазин, прикупити гречаної крупи і молока.
Обережно постукуючи тростиною, він вийшов на сходовий майданчик і закашлявся. Тютюновий дим сизими клубами піднімався знизу. Густий, неприємний, проникаючий всюди і просочуючий одяг.
На майданчику другого поверху, біля відкритого вікна стояв чоловік середніх років, із задоволенням затягувався. Незважаючи на відкрите вікно, дим тягнувся всередину і піднімався до верхніх поверхів.
– Невже не можна вийти на вулицю? – обурився Павло Андрійович, – адже не зима!
Чоловік, взутий у гумові сланці на босу ногу, легкі шорти і майку, ліниво поглянув на Павла Андрійовича, затягнувся і випустив дим йому в обличчя.
– Тебе не чіпають – не лізь! – глумливо вимовив він, демонстративно плюнувши на підлогу. – Іди по своїх справах, грими каменями в нирках і не заважай іншим жити!
Павло Андрійович задихнувся від їдкого диму і обурення, захотілося огріти негідника тростиною. Але в очах потемніло від різко піднятого тиску, серце шалено застукало, груди стиснуло від нестачі повітря і він, проковтнувши образу, поспішив до виходу.
– Ходять тут розумники! – неслося йому вслід. – Йому на клад.вищі прогули ставлять, а він жити вчить…
Павло Андрійович знесилено опустився на лавку біля під’їзду. Серце нило від тягнучого болю. Тремтячими руками він дістав з кишені блістер, видавив на долоню таблетку валідолу і відкинувся на спинку лавки.
«Невже? – з гіркотою думав він, розсмоктуючи таблетку. – Невже настав їх час? Нахабних, хамовитих, готових наплювати на всіх заради власного самоствердження!?»
Він посидів, втупившись поглядом у землю і масажуючи рукою ліву сторону грудей. Біль відходив, серце забилося рівніше. Коли розсіялася червона пелена, що застилала очі, він побачив перед собою кота, який уважно дивився на нього з співчуттям і розумінням.
Кіт був старий. Він лежав на газоні, витягнувши перед собою передню лапку, мабуть, колись пошкоджену. Його вушка, неабияк пошарпані в бі.ках і обморожені, здавалися неприродно короткими.
Глибока рана на верхній щелепі оголювала ікло, яке грізно блищало і, разом із примруженими жовтими очима, надавало коту вигляду втомленого від життя бандита.
– Ось так, брате, – зітхнув Павло Андрійович. – Минув наш час. А чи був він колись нашим? У дитинстві нас вчили поважати старість, коли стали дорослими, то переконували, що все найкраще – дітям! І ось підросли дітки… Так!
Він невесело посміхнувся і кинув погляд на відкриту стулку вікна:
– Років десять тому я б цього хама спустив зі сходів, навчив би поважати сусідів. І Люба моя мене б за це не засудила. Ах, Люба, Люба… Я здав, сильно здав, після того, як тебе не стало…
Він схлипнув, але стримався, потайки промокнувши сльозинку пальцем.
Кіт нявкнув щось невиразне, підвівся і пересів ближче до старого. Людина з ним розмовляла! Не гнала, не лаяла, а ділилася своєю бідою! Людина була не небезпечна – такі не ображають, можуть навіть нагодувати, або захистити від собак.
Але зараз йому погано, треба поговорити з ним, щоб він не відчував себе самотнім. Кіт муркотів, привертаючи увагу, і почав ділитися зі старим своїми думками:
– Розумієш, Людино, так влаштоване життя. День за днем – надії і розчарування. Вранці сподіваєшся, що сьогодні прийде удача і все зміниться на краще, адже прийшов новий день, значить, все має бути по-іншому!
Потім починаєш розуміти, що сьогоднішній день – копія вчорашнього, і треба знову докладати неймовірних зусиль і спритності, щоб прожити його, вижити на зло обставинам…
Увечері – втомлений, знесилений і голодний – ти розумієш, що нічого не змінилося, і твоя єдина удача – те, що ти ще живий. Але настане наступний ранок, і знову в душі ворухнеться надія…
І так день за днем, місяць за місяцем. Але одного разу ти не зможеш піднятися від слабкості і хвороби, і вперше зрозумієш, що немає більше надії на новий день.
Залишиться сил тільки на те, щоб закричати відчайдушно, з образою на свою долю, проклинаючи нещастя і невдачі, що переслідують тебе з народження. Потім, змирившись, затихнути і зустріти свій кінець. Ось і все життя…
Але навіть тоді, крізь туман забуття і тілесний біль, ворухнеться в душі паросток надії, що там, куди йде твоя свідомість, буде краще. Що там ти зустрінеш маму, друзів дитинства, а може і людину, яка тебе одного разу приголубила.
Просто так приголубила, мимохідь – присів поруч, погладив по спинці і пішов далі, не згадуючи. А ти будеш пам’ятати цю швидкоплинну ласку все життя. І навіть після…
Це тільки у нас так, чи у вас теж? – кіт запитально поглянув на співрозмовника.
Павло Андрійович, на свій подив, зрозумів все, що розповів йому бродячий кіт. А може, він сам вигадав цю сумну розповідь, але був упевнений, що якби кіт умів говорити, то саме це б і розповів.
– І ти теж це зрозумів? Невже все так погано, коте? – прошепотів він і притиснув до себе бродягу, який вже сидів поруч з ним на лавочці. – Адже щось ми можемо змінити на краще, хоча б для тебе?
Ходімо зі мною, у мене знайдеться молочко і затишний куточок, де ти спокійно відпочинеш. А коли відпочинеш, я теж поділюся з тобою своїми міркуваннями про це життя.
Іноді, коте, мені здається, що життя не таке вже й безнадійне, трапляються такі люди, які псують його, але ж є й хороші. І невідомо – кого більше…
Павло Андрійович, переконуючи кота, заговорив гаряче, поспішно і сам уже вірив, що поганих людей мало, майже немає. Кіт дивився на нього недовірливо і навіть глумливо.
Знову задзвеніло вікно на сходовому майданчику, і в його отворі з’явилося самовдоволене обличчя недавнього сусіда.
Втім, незабаром воно зникло. З вікна долинув його неприємний голос, потім шум, метушня і все стихло.
На ґанок вийшов Василь – сусід і добрий знайомий Павла Андрійовича.
– Вітаю, дядько Павле! – привітно розтягнув він губи в посмішці. – Невже кота собі завів? Це правильно – удвох веселіше!
Він, злегка мружачись, потирав кисть правої руки.
– Що у тебе з рукою? – поцікавився Павло Андрійович. – Суглоби болять?
– Ні, – посміхнувся Василь. – Нового сусіда до порядку привчав, та ще пояснив йому, що в під’їзді у нас не палять. З першого разу не зрозумів, довелося, не кажучи ні слова… Та ну його! – він махнув рукою, немов відігнав настирливу муху.
– Дядько Павле, я в п’ятницю на риболовлю зібрався з ночівлею, поїдеш зі мною? Давно ми разом не рибалили. І кота твого з собою візьмемо, нехай свіжої рибки скуштує…
Відклавши на потім похід до магазину, Павло Андрійович з котом на руках піднімався до квартири.
На майданчику другого поверху вже не було жодного недопалка. Новий сусід, крекчучи, мив бетонну підлогу. Павло Андрійович зупинився, чекаючи, коли підлога підсохне.
Сусід підняв на нього збентежений і навіть винуватий погляд і сказав:
– Проходьте, проходьте. Це нічого, я ще раз протру…
– Я ж тобі казав, коте, – відчиняючи двері квартири, тихо сказав Павло Андрійович. – Поганих людей майже немає, а ти мені не вірив. Справа в тому, хто їх оточує, в якій компанії він опинився. «Буття визначає свідомість», казали розумні люди. І вони мають рацію. Мені теж не завадило б змінити погляд на життя.
Ось ми з тобою – хороша компанія? Значить, і свідомість наша повинна бути на висоті! Ти зі мною не згоден?
Більше оптимізму, друже хвостатий! Проходь – вибирай собі місце.
І кіт змушений був погодитися з господарем, але тільки після того, як від пуза наївся вчорашньої пшоняної каші, щедро приправленої молоком.
Спеціально для сайту Stories
