Пізно ввечері абсолютно несподівано Галині зателефонував двоюрідний брат:
— Привіт, Галинко, як поживаєш?
Вони поговорили про якісь дрібниці, ніби зовсім недавно спілкувалися, хоча це було не так.
Галина дуже давно не дзвонила Віталію, її двоюрідний брат ніколи не подобався її чоловікові, а сина Віталія Арсенія взагалі вважав блаженним і дурним.
І навіть тепер, коли чоловіка Галини Іванівни вже немає, вона Віталію, за вже усталеною звичкою, дзвонити навіть не збиралася, відвикла.
Її чоловік Анатолій був людиною суворою і прямолінійною.
Він єдиний зі своєї родини, наймолодший, вивчився і вибився в люди. Свою роботу він вважав найважливішою справою свого життя, він жив нею, і у Галини все було підлаштовано під чоловіка.
Раніше вона викладала, але потім Анатолій Борисович вирішив, що буде краще, якщо Галина буде займатися будинком і сином. Адже він достатньо заробляє, навіщо їй витрачати сили на чужих дітей, свого треба людиною виховати.
Галина повинна розуміти, якою важливою для регіону справою займається її чоловік. Розуміти, як сильно він втомлюється і хоче приходити в затишний будинок, до гарячої вечері і до усміхненої дружини.
Її часто запитували, чи важко бути дружиною такого чоловіка? Дивуючись і перешіптуючись за спиною Галини Іванівни, що у такого великого начальника дружина — дуже проста жінка і, схоже, навіть його ровесниця.
А не як у багатьох, висока блондинка з довгим прямим волоссям лялькової зовнішності.
Але Галина Іванівна тільки посміхалася, чуючи ці пересуди. Вони з Анатолієм одружені багато років, у них син Юрій вже дорослий.
Толя лише на вигляд такий суворий, висока посада зобов’язує. А вдома він зовсім інший, вони віддані один одному і завжди будуть разом.
Коли його зняли з високої посади з пониженням, Анатолій Борисович довго обурювався, що без нього всю справу розвалять.
Він мріяв, що Юра піде його слідами і займе його місце, коли Анатолій Борисович з часом відійде від справ.
А він купить будиночок біля річки і нарешті поживе для себе з Галиною і, звичайно, з онуками.
Але Юра не хотів, як батько, всю молодість віддати роботі. Та й одружуватися він не поспішав. Жорсткі рамки батьківського дому йому давно набридли і Юра поїхав у невелике містечко, спочатку тимчасово, а потім там зовсім залишився і не часто приїжджав до батьків.
Анатолій Борисович був на сина злий, під настрій навіть звинувачував у його поганому вихованні Галину, згадуючи її брата.
Віталія він вважав ледарем і неробом, а його сина Арсенія — просто дурним, і був проти спілкування з його сім’єю.
Чоловік пішов з життя прямо на роботі від серцевого нападу, коли дізнався, що контейнери з цінним вантажем не доїхали до місця призначення і зрозумів, що йому цього не пробачать, перенервував…
Анатолія вже два роки як немає, і Галина живе одна, всі зв’язки з ріднею обірвані. І тут раптом несподівано зателефонував Віталій і почав розпитувати про все, ніби й не ображався, що Галина цуралася і так довго з ним не спілкувалася.
— Приїжджай до нас, Галино, не думай, що Арсеній дурний, він хороший. Напевно, він у мене такий розсіяний, я тобі не казав, адже Алла від мене пішла. А Арсеній захотів зі мною залишитися, ось так ми і жили вдвох.
— Зачекай, Віталію, як удвох, Алла залишила тобі сина? — не повірила Галина Іванівна.
— Ну так, вже давно, я тобі якось говорив, але ти завжди була така зайнята і, напевно, не звернула уваги. А Арсеній тебе пам’ятає, він одружився, у мене вже росте онука, уявляєш?
— Та ти що, вже онука? А скільки ж років Арсенію? — не повірила Галина Іванівна.
— Вже двадцять чотири, вони з Настею у мене живуть, ти тільки не подумай, що мій Арсеній дурний, ні, він нормальний, працює, вони обоє нормальні! — почав запевняти Віталій.
— Та я й не думала, кинь, з чого ти взяв?
Віталій зніяковів:
— Та мені завжди здавалося, що ми твоєму чоловікові Анатолію не дуже подобаємося, він, на мою думку, вважав, що я і мій син… не такі, як треба, що з нами не варто спілкуватися, що ми негідні…
Настала незручна тиша. Віталій вперше сказав те, що думав, і злякався…
А Галині раптом стало соромно, що вона зовсім забула про свою рідню, піддалася колись настрою чоловіка. Ніби жила із закритими очима, а адже і вона така ж проста, нічим не краща за інших…
— Дякую за запрошення, я приїду, — несподівано для самої себе пообіцяла Галина.
— Ти справді приїдеш? А ти пам’ятаєш, де мій будинок? Я ж так там і живу, де раніше, ти подзвони, ми тебе зустрінемо на машині, у нас і машина є. Арсеній з Настею будуть раді, невже ти справді приїдеш, Галинко, — затамувавши подих, говорив Віталій, не вірячи своїм вухам.
— Звичайно, я подзвоню, Віталію!
Вона сама народилася в тому будинку, як вона може не пам’ятати?
У них з Віталієм дні народження поруч, їхні матері сестри, а мати Галини годувала і її, і Віталика, у його матері молока не було.
Віталій пізно почав говорити, він сильно заїкався і крім Галі його ніхто не розумів. І коли сім’я Галини переїхала, Віталій ні з ким не хотів розмовляти і плакав, щоб його до Галі відвезли…
Вона багато чого ще згадувала і складала речі в сумку. А ввечері поїхала на вокзал, сіла в поїзд і зателефонувала братові:
— Я приїду завтра вранці.
Він зрадів, до кінця так і не вірив, що вона справді до них приїде. Але на ранок з вагона вийшла темноволоса жінка з сумними очима і Віталій кинувся до неї:
— Галинко, я тебе відразу впізнав!
Вони недовго їхали на старенькій машині, Арсеній був за кермом, посміхався на весь рот і говорив без зупинки.
— А я пам’ятаю, тітонько Галю, як ти приїжджала, ти мені машинку подарувала і куртку теплу. А ще ти татові грошей дала, я бачив, хоч і маленький був.
Поки вони їхали до їхнього будинку, Арсеній перерахував все, що було під час її давніх рідкісних приїздів.
Як Галина купила морозиво всім його друзям, як вона ходила з ним лікувати зуб, коли він дуже боявся, і ще багато різних історій, які вона й сама не пам’ятала…
— А як Юрко? Тато казав, що він поїхав, а ти зовсім одна, тітонько Галю. Пенсія, мабуть, маленька, хочеш у нас живи, ти нам стільки добра зробила, і мама твоя, ми всі в тебе в боргу, а Юрка ми теж до нас перетягнемо, та ще й наречену йому знайдемо! — добродушно обіцяв Арсеній, і Галину охопила гаряча хвиля сорому.
Вона раптом згадала, як потайки від чоловіка приїжджала, привозила якісь старі речі Юрія, його старі іграшки, а Арсеній і Віталій були дуже вдячні. А потім і не знала, як вони жили, не знала, що Алла пішла.
Вона була з чоловіком, хто за це засудить, але гірко зараз раптом стало, ніби вона сама себе зрадила…
Згадався їй і маленький Арсеній, усміхнений і за все вдячний, не розпещений долею.
Він і зараз такий, великих висот не досяг, як сказав би зневажливо її чоловік Анатолій, та хіба тільки в цьому справа?
Поки є на світі люди, які пам’ятають добро, життя буде тривати…
— Ну ти бачила? Він простий, мій Арсеній, і Настя його така. Вони обоє на нашій фабриці працюють, стараються, — заїкаючись, немов вибачався Віталій.
А Галина його перебила.
— Віталію, ти не проти, я у вас трохи погостюю, мені у вас так добре. У мене рідніших немає нікого, я з твоєю онукою буду няньчитися, можна, своїх у мене немає. А пенсія у мене не дуже маленька, тягарем вам не буду.
За їхніми словами Галя зрозуміла, що вони думають, що вона бідує, а Толя про неї подбав, їй є на що жити. І ще — їй дуже хочеться допомогти своїм рідним, які так зворушливо пам’ятають кожну дрібницю, що вона для них зробила…
Їй не хотілося їхати, тут живуть люди, які так багато хорошого про неї пам’ятають і тут їй вперше за багато років легко і душа її радіє…
Напевно тому, що вона повернулася додому, до своїх найближчих улюблених людей…
Спеціально для сайту Stories
