В кінці осені стало зовсім тепло, хоча через день-два налетали рвучі вітри і сипалися дощі. Вже відійшли гриби, яких цього року було вдосталь.
Гриб ріс скрізь – по кущах і ярах, не кажучи вже про ліси і галявини, на тому місці, де вчора, здавалося, нічого і не було, сьогодні знаходили не один і не два, а цілі сімейки боровиків, розміром з кулак.
Степан Андрійович Вороненко сидів біля річки на своєму улюбленому місці – між двома деревами на давно зламаній вітром і оброслою густим мохом товстій гілці. Сюди він приходив часто і сидів тут довго.
Одна з осик злегка нахилилася так, що Степан спирався на неї і часто тут дрімав, дивлячись на тиху гладку воду річки, поцятковану колами від риб, на старий ліс за нею, на сонце, що заходить за горизонт.
Іноді, може від руху річки або від туману, що піднімався від води, здавалося, що він сидить десь високо-високо над світом, і було так просторо, легко і вільно.
Коли потягнуло вітром, Воронеко встав і попрямував до села. Йому не можна було зараз студитися – завтра він їде на станцію, сідає в поїзд, який везе його до доньки в гості – в Харків.
Вперше він їхав туди один, без дружини. Вона пішла з життя майже два роки тому. Степан насушив грибів для родини доньки, нав’ялив риби. Все було готово, залишилося – доїхати.
І ось уже Сашко-сусід везе його на станцію, допомагає з сумками, ось уже поїзд стукає колесами, а ось і сусідка – така мила жінка, і Степан розповідає їй про дочку.
І даремно дочка переживала за нього. Доїхав він легко, можна сказати – відпочив, поки їхав.
Степан пишався дочкою, її сім’єю і онуком. Спочатку онук часто у них бував, вони ловили разом рибу, дід вчив онука пірнати, вони ходили в ліс по гриби.
Але підріс – приїжджати стали рідше: то збори у нього спортивні, то поїздки на відпочинок.
Олені – доньці було всього-то 37. Вона після закінчення інституту криміналістики, опинилася в Харкові за розподілом. Заміж там вийшла.
Звала і батьків, але вони не наважилися. І коли мама пішла з життя, батька до себе кликала, але і він не поїхав.
А у них, там в Харкові, між іншим, навіть окреме житло є. Олена взяла іпотеку ще до заміжжя, і в ній зараз жили квартиранти. А чоловіку квартира дісталася від бабусі, в ній і жили.
Вони під’їжджали. Степан попередньо поголився подарованою дочкою електробритвою, пригладив те, що залишилося на голові, і надів куртку, яку в селі і не носив – дружина купила. З донькою вони не бачилися з похорону матері.
Олена зустрічала батька. Зовсім не постарів, хоч і знала, що сумує за матір’ю, спочатку не відходив від місця спочину, та й зараз занадто часто навідується.
Олена обійняла батька, притулилася прохолодним обличчям до його теплої щоки і на секунду завмерла – так добре стало.
Степану теж хотілося обійняти дочку, але руки були зайняті важкими сумками, і було якось ніяково від таких ось жіночих ніжностей. Відвик.
Здавалося, ця струнка красива жінка в довгому пальто і окулярах зовсім не його Оленку, яку він носив на плечах маленькою.
Не та незграбна дівчинка, яку він вчив плавати в річці голою, щоб мати не знала, що вони все ж купалися в ще непрогрітій воді.
Здавалося, це якась зовсім інша, віддалено знайома молода жінка. Але це була вона – його дочка, його Олена. І вже незабаром він забув про хвилинну незручність.
Степан приїхав на два тижні. Дні летіли стрімко. Олена й Олексій працювали, а Степан у цей час відпочивав і трохи крутився на кухні.
У будинку, де жили діти, на першому поверсі був супермаркет. Дочка давала завдання, а Степан старанно їх виконував. Тут він ще частіше згадував дружину і старався і для неї теж, ніби кажучи:
– Дивись, Софіє, тебе поруч немає, а я справляюся…
Ходили на змагання до Арсенія – онука. Степан трохи розгубився від кількості людей і емоцій, але був дуже задоволений. Який онук росте!
З дочкою і Арсенієм сходили в театр. Степан був у захваті, правда хвора спина втомилася, але доньці він цього не сказав. Зять не зміг з ними піти – працював.
Взагалі стосунки Степана з зятем не те щоб не ладналися, вони ніби й не виникали. Зять був трохи зарозумілий.
Ще коли вони приїжджали всією родиною до них в гості, в село, Степан зрозумів – з іншого світу зять. Він – не помічник. Він переступав через випадкове поліно, що валялося посеред двору, не спробувавши нахилитися і переставити його вбік, він не помічав важкі сумки в руках у тещі.
А коли доводилося допомагати, робив це неохоче, розмірковуючи про непотрібність і марність такої ось домашньої роботи.
Навіщо тримати курей? Навіщо садити город? Навіщо полоти в ньому траву? Все нерентабельно і не виправдовує себе. Зять вчив життю. З властивими літній людині мудрістю, спокоєм і ясністю Степан розумів – сперечатися марно.
Вони жили так. У них все було рентабельно. І він не сперечався, а лише розводив руками і працював далі, не сподіваючись на допомогу.
І навіть між собою вони з дружиною, з Софією, зятя не засуджували.
Ну так, зітхають іноді, без слів розуміючи один одного, і все. Дочка його любить, аби вона була щаслива. А в місті ця сільська працьовитість, напевно, і не дуже потрібна.
Але ось і зараз Степану здавалося, що Олексій в родині поводиться, як сторонній спостерігач. Гаразд, на нього мало уваги звертає, але і з сином і дружиною він теж холодний.
Спілкуються вони мало: вранці встали, роз’їхалися на службу, а ввечері Олексій повертався пізно, син уже спав. Та й між чоловіком і дружиною ніби не було тепла.
Вони і вечорами мало цікавилися тим, як пройшов день кожного, не говорили про сина, кожен просто жив своїм незалежним життям.
Степан лежав на м’якому матраці, дивився у вікно на вогні будинку навпроти. Йому не спалося. Він встав і сів на стілець, що стояв за широкою шафою, підсунувши одяг, притулився спиною до шафи і дивився у вікно.
Це місце за шафою нагадало йому його улюблене місце біля річки між двома деревами, до одного з яких він притулявся. Він припав спиною до масивної шафи і замислився.
Ось вони з Софією теж не дуже балакучі обидва були. Іноді парою слів за день і перекинуться. Але все одно разом.
Це відчувалося у всьому: в тому, як відправляв він її в будинок з двору, просто рукою махнувши: йди, мовляв, матір, і сам впораюся; в тому, як на кухні старалася і подушки йому збивала дружина перед сном; в тому, як зустрічав її втомлену часом з ферми, виходячи назустріч і забираючи відра, як просто дивилися один на одного – люблячи і з жалістю.
Але в справи дочки Степан не ліз. Один раз запитав всього:
– А з Олексієм у вас все гаразд?
– Все гаразд, тату, – відповіла дочка.
Але чи то батькові так здалося, чи то вона справді відповіла напружено, нещиро якось. А більше Степан і не питав. Що в душу лізти…
Вже через пару днів Степан мав виїжджати. Дочка вмовляла здати квитки і погостювати ще, але Степан не погоджувався – пора і честь знати.
– Тату, Олексій у відрядження в п’ятницю їде, ми самі з Арсенієм. Залишайся, погости ще.
– А будинок там, кури, Пуля (так звали собаку)! Скільки вже Лідія їх годуватиме! Незручно. Поїду, Олено. Тепер ваша черга – в гості чекатиму,вдома.
У цей нещасливий день Степан втомився: ходив до магазину і за завданням Олени зварив борщ. Скоро мав повернутися зі школи Арсеній. Степан сів на своє улюблене місце – глибоко за шафу і, мабуть, задрімав.
А прокинувся від голосу зятя. Степан встав на ноги, хотів було зробити крок, але знову присів від несподіваного шоку. Олексій не бачив тестя, він вважав, що вдома нікого немає, і голосно розмовляв по телефону:
– Не мерзни! Уяви, кохана, вже через кілька днів ми з тобою на теплому пляжі, ми мріємо охолодитися і робимо заплив. Зваж, я хлопець жвавий, замерзнути там точно не дам ….
Ні, Катя, не треба брати рушник … Я там був з дружиною, там є все…. Ну що ти, люба, не потрібна мені ніяка дружина, ти ж знаєш, як я тебе кохаю!…
Розмова була довгою, солодкувато-відразливою, і Степан не міг більше це слухати. Він різко вийшов зі свого кутка….
Він швидко майже впритул підійшов до зятя. Той відкрив рот від подиву, завмер на півслові і дуже злякався, намагаючись вимкнути виклик, ніяк не потрапляв на кнопку.
Степан дивився на зятя знизу вгору і мовчав. Він дивився йому в обличчя і ненавидів усім нутром. Зараз він відчував, що не просто злий за зраду дочки, він просто зрозумів, розкусив, нарешті, Олексія.
Розгледів те неприємне, що гнітило і раніше, що було в зяті, незважаючи на лиск і молодість. Воно, це неприємне, сиділо в ньому так глибоко і було прикрите так ретельно, що й не відразу зрозумієш.
Перший переляк Олексія минув і він, прийнявши незалежний вигляд, взяв себе в руки:
– Степан Андрійович, я не бачив Вас. Вибачте. Сподіваюся, ми домовимося і зрозуміємо один одного. Як чоловік чоловіка зрозуміємо. Ви ж не хочете заподіяти біль дочці, онукові, не хочете розбити нашу сім’ю?
Тесть мовчав і продовжував дивитися на нього з якимось жалем.
– Зрештою вимагайте, що хочете. Я все виконаю. Тільки Олену не повідомляйте про цю розмову! Будь ласка. Чого Ви хочете?
– Краще б ти від себе щось вимагав, – вимовив тесть.
– Ну, знаєте! – Олексій забігав по коридору, – Ви розумієте, що почнеться, якщо Ви відкриєте рот? Ви завдасте таких страждань дочці!
– Ти навіщо на ній одружився? – запитав Степан. Він ніяк не міг зрозуміти цю подвійність.
– Як навіщо? – Олексій на секунду замислився. – Я кохаю її. А Ви, Степан Андрійович, не священик, а я – не на сповіді. І вона Вам не повірить, я все буду заперечувати!
І взагалі, Вас наші з Оленою стосунки не стосуються. Ви взагалі нічого в нашому житті не розумієте, думаєте, ми живемо, як ви там, у своєму колгоспі, але – ні. У нас тут складніше, інші закони, і Ви їх не зрозумієте… – зять зупинився.
– Скажіть краще – Олена дізнається про це? Або як чоловік чоловіку..
– Та який ти чоловік!
Зять продовжив базікати.
У скронях важко пульсувала кров, до очей підступав біль і темрява. Степан присів на пуф в передпокої, а потім натягнув свої чоботи, одягнув куртку і насилу вийшов у двір. Хотілося на повітря, подалі від цього порожнього базіки.
Там він відразу впав на мокру лаву, важко дихаючи. Треба було вдихнути чогось чистого після цієї мерзенної розмови, від якої груди наповнилися чимось важким і неприємним, від чого не дихалося.
Так хотілося опинитися зараз вдома, а краще там біля річки, і не знати того, що щойно дізнався. Але тоді і дочка б жила в невіданні. А зараз? А що зараз!
Зараз її батько каменем їй на плечі повісить велику біду. Зараз він власноруч зробить із щасливої жінки найнещаснішу обмануту, яка переживає зраду.
Серце знову забилося. А чи треба говорити Олені про це? Чи треба? Може, зять і правий… Була б жива Софія, вона б розсудила, вона мудра, а самому так важко…
Хмари опустилися нижче, і раптом пішов сніг. Він тихо падав у великі калюжі і танув. Світ здається прояснився і відразу стало легше.
Степан згадав, як колись давно, коли вони тільки починали зустрічатися з Софією, він, ще сором’язливий хлопець, зайшов з її батьком до них у двір з якихось робочих справ. Попросив води не тому, що хотів пити, а щоб побути з нею довше, зазирнути багатозначно зайвий раз в очі.
Вона винесла відро з водою, він ковтнув. А потім вони розговорилися, звідкись раптом у нього з’явилася красномовність, і він розповідав їй щось про будову трактора, а вона дивилася… так дивилася. Вона тоді все і зрозуміла.
А потім раптом так само несподівано пішов сніг. Сніжинки падали в ковш з водою і красиво танули там, а вони спостерігали. Не тому що не бачили такого, а щоб довше разом побути. Розлучатися не хотілося.
Степан сидів доти, поки зять демонстративно з пафосно-ображеною фізіономією не вийшов з дому. Він пройшов до автомобіля, різкими кроками походив навколо машини, щось там роблячи, і поїхав, грюкнувши дверцятами.
Степан насилу підвівся з мокрої лавки і пішов до квартири. Зараз на третій поверх він вперше поїхав на ліфті, не було сил.
А коли розпалені і щасливі, від того ,що пішов сніг, в квартиру ввалилися Олена з Арсенієм, він вже натягнуто посміхався. Не міг він порушити це щастя зараз. Не зміг і потім.
Ось тільки дочка – не сліпа. Те, що з батьком щось сталося, помітила відразу.
– Тату, ти блідий! Що сталося?
– Нічого, Олена, все добре, просто втомився. Плече ось щось звело.
– Може, до лікарні? А Льоша вдома був?
– Був … так, заходив ненадовго, – Степан відвів очі і пішов в іншу кімнату.
Олена завжди була інтуїтивно чуйною. Відчула і зараз. Батько не вмів брехати, його обличчя висловлювало все. Ось і зараз вона побачила горе в його очах. І відразу зрозуміла, чому.
Те, що Олексій її не любить, вона відчула давно, але все сподівалася, що ситуація зміниться. Але врешті-решт зрозуміла: він просто не здатний кохати. Уміння кохати не входить в його життєве біополе. І як не намагалася Олена це поле пробити – нічого не вийшло.
Перед її очима був один приклад
великої справжньої любові – її батьки. І вона ніяк не могла уявити себе постарілою поруч з Олексієм. Картинка не складалася.
Як не намагалася вона за ці дні приховати від батька свої погані передчуття і підозри щодо чоловіка, мабуть, не вийшло. У неї не було ніяких доказів, а з’ясовувати і стежити було не в її характері.
Але переконання все росли і росли. А тут ще й батько! Він, здається, все зрозумів або щось дізнався.
Олені потрібен був один поштовх, один доказ, всього лише привід, і цього разу вона переступила через свої принципи.
Вже наступного дня своїми каналами Олена його роздобула: зателефонувала знайомій, попросила про послугу, і незабаром дізналася, що ніякого відрядження у чоловіка немає, а є – невелика, прихована від неї, відпустка.
Увечері вони з Арсенієм проводжали діда на поїзд. Олексій сказав, що зайнятий. Степан Андрійович збирався важко, сам не розумів, як так сталося, що підкосила його ця історія з зятем. Їхав з важким серцем. Дочку вирішив не засмучувати, але сумніви гнітили. Чи правильно він чинить?
Олена помічала це, вона вже накупила йому ліків. Але ніяк не могла вибрати момент, щоб поговорити з батьком – поруч крутився син. З ним розмова ще була попереду.
А коли на вокзалі Арсеній побіг купити дідусеві пляшку води, Олена, нарешті, сказала:
– Тату, ти ж все розумієш. Я йду від Олексія.
Батько широко розплющив очі і з полегшенням зітхнув:
– Та ти що!
Олена посміхалася.
– Ага, і, по-моєму, ти й сам здогадався, що він непорядний?
Батько розвів руками.
– Вже квартирантам подзвонила, скоро вони з’їдуть, – Олена підняла голову і подивилася на сніг, що падав,.– І ти знаєш, тату, мені так добре зараз, так вільно стало, ніби я десь високо-високо над світом! Як камінь з душі… Віриш?
– Вірю, донечко! Вірю, що ти повинна бути щаслива!
– Буду, тату. Тепер точно буду!
У Степана Андрійовича не відразу, а поступово, починаючи вже з дороги, перестало боліти за грудиною і відпустило плече. Ліки не знадобилися.
Тепер є, з чим піти до Софії, тепер є для неї – хороші новини.
