Все село гуло як потривожений бджолиний рій, новина передавалася з вуст в уста, викликаючи здивування. Ліда виходить заміж за Івана, який їй у батька годиться, має дуже поганий характер і зовні схожий на діда або на якогось злого казкового персонажа.
Навіщо він їй, молодій та квітучій? Ліда, висока худенька дівчина, краса її була непомітною, як краса польової квітки, дівочий стан тонкий як стеблинка, русяве волосся та блакитні очі.
Вона вперто стояла на своєму, попри вмовляння батьків, ні сльози, ні погрози на неї не діяли. Даремно мати говорила: «Прокинься Лідо, він уже одну дружину зі світу зжив, інша з немовлям втекла. Скільки хлопців добрих довкола, чим привабив тебе цей пень?»
Ліда ж уперто стиснувши кулачки не здавалася: «Не благословите нас, та й нехай, все одно з ним буду. Ви не знаєте, який він насправді. Як страждає, що дружина з малюком зникла, не бачить він як росте хлопець. Самотньо йому, що люди можуть знати, їм би язиками чухати!».
Весілля їхнє було невеселим, наречений похмуро дивився на гостей з-під кущових брів, наречена ж дивилася з викликом: тільки посмійте сказати щось проти!
Тости піднімалися один за одним, дійшла черга до старої, що жила в одній хаті з Іваном і була його тіткою. Старенька піднялася з лави тримаючи в тремтячій руці склянку і скрипучим голосом простягла:
«Перша дружина богом дана, друга дружина – від людей, а третя – від біса!» – і засміявшись каркаючим сміхом, осушила склянку. Народ загудів, хтось обурився, хтось засміявся.
Іван же махнув рукою, не звертайте уваги, вижила з розуму стара. Почалося сімейне життя у молодих рівно, перший місяць був і справді медовим. На другий чоловік почав показувати свою вдачу.
Все йому було не так – то борщ кислий, то каша не солодка, а пироги, що молодуха напекла і зовсім віддав псові. Стара лежачи на грубці, щодня заводила свою шарманку про трьох дружин, ніби весь її словниковий запас на старості років тільки цим і обмежився.
Ліда крутилася як білка в колесі – прибирання, корова, кури, качки, город, а Іван був усім незадоволений, зривав на ній своє зло, а зла в ньому, як виявилося, було достатньо.
Одного разу йому не сподобався суп зварений на вечерю і він жбурнув миску разом із вмістом у Ліду, та ледве встигла пригнутися, тарілка розлетілася над її головою.
Бабця хихотіла, а Тузик виляв хвостом підтримуючи дії господаря. Дівчина втекла в кінець городу і гірко плакала сховавшись за вишневими чагарниками.
Повернутися б до батьків, та соромно, за свою дурну впертість, за те, що не послухала тоді старших, та й куди тепер вона піде при надії. У належний термін на світ з’явилася дівчинка, Ліда назвала її – Єлизавета.
Чоловік не брав участі у виборі імені, він був злий, що народилася дівка, він хотів хлопця. Для молодої дружини почалася чорна смуга. Іван тепер вже не стримувався і, як він казав, вчив розуму дурну молодуху.
Лізі пішов третій рік, коли Іван вкотре почав повчати дружину, дівчинка спробувала захистити маму і той грубо відкинув її так, що та впала. Малятко розплакалося, а Ліда схопивши поліно і почала їм вчити свого недолугого чоловіка.
Звідки в ній взялася ця дика сила, вона й сама не знала, та тільки Іван не міг від неї відбитися. Ліда готова була на все заради своєї дитини, Іван не міг з нею впоратися, дивом зловчився, вискочив з дому і сховався в кущах.
Ліда взяла на руки дочку, що плакала, а з темного кута почулося голосіння старої: «Перша дружина – богом дана, друга дружина…» «Циц!» – грізно гримнула Ліда. Бабця затихла, а пес крутився біля її ніг та виляв хвостом, почувши зміну влади в сім’ї.
